Не забувайте, що якщо Ви маєте скажімо 80% укр. спільноти беззастережних прихильників, то я все ж таки маю 20% теж беззастережно відданих людей і не потребую аж до особистої заздрості вдаватись, щоб конкурувати з Вами. Але я ніколи конкурувати з Вами не збірався і не міг з вищеподаних причин. Консеквентно – я мусів би всіх ненавидіти, хто пише, в мойому егоцентризмі. А чому ж я не навиджу, а в дуже добрих товариських взаєминах з Осьмачкою, Багряним, з Баркою, з Шерехом? Ні, Пане Уласе, Ви собі щодо мене виробили чомусь таку думку й вже ніщо Вас не переконає.
Отже вчора напр. Я Блавацького, дуже наполегливо просив, щоб на місце мойого "Ордера" (який має йти в роботу з цих днів) взяв Вашу драму – яку вважаю, абстрагуючи від всього, більше на часі й потрібнішою для українців ніж мій "Ордер". Де ж моя заздрість?
А скільки разів Ви – гостро, несправедливо, погірдливо не потовариськи висловлювались про мої твори, про мою особу [Згадайте лиш минуле. Скільки впливу мала опінія Ваша, Ольжича і інших на уклад мойого дуже важкого життя? Чи Ви колинебудь, маючи до того дані, заступилися за мене хоч одним словом? Ні, Ви ще переказували, щоб я на Волинь не смів з’явитися. І т.д.] навіть в моїй присутності?
Ви є людина іншої вдачі – нетолерантна, самовпевнена, накидаюча іншим свої погляди й думки – але, чи я коли небудь якнебудь це саме проявляв по відношенні до Вас? Я знаю дуже добре своє місце, знаю те, що завдяки моїй біографії й вдачі, навіть коли б я був тричі геніяльнішим від Вас, я ніколи не зможу зрівнятися з Вами в силу зовсім інших обставин. І я з тієї причини ані заздрости, ані злоби до Вас поза літературою, мати не можу. Я можу мати огірчення до Вас за Ваше нетовариське й нетолерантне ставлення до мене – але це лиш для мене особисто цікаве й ніякого вияву назовні не має й неможе мати.
3) Щодо формальних сторін минулого інциденту. Гірняк, як і попередньо, підло і провокаційно кричав, що я підслуховую. Я вийшов і подорозі зустрів ту панну – німку й з нею сидів, а що Ви говорили голосно, то я вийшов, щоб показатись Вам, що я є тут, а підслуховувати не мав найменшої рації, бо я був занятий тоді чим іншим, а по-друге опінія Ваша й Гірняка про мене мені не цікава, бо відома здавен. Отже Ви бачите – як можна людину при бажанні, підло й несправедливо очернити. Ця панночка на жаль, другого дня виїхала, але я вже зробив заходи, щоб вона прислала посвідчення про те, що я робив в той час, коли Ви розмовляли в другій кімнаті. Є це та сама підлість Гірняка.
4) На цю злощасну зустріч я попав після трьох недоспалих днів, включно з 10 днями дуже інтензивної зарібкової праці. Крім того я останні місяці незвичайно ослаблений нервово й фізично в зв’язку з різними особисто-родинними справами. Алкоголь і провокації Гірняка, головним чином, викликали в мене дуже велике й неспорівнене душевне потрясення, якого я вже впрост фізично не міг опанувати й повстала реакція, яка для мене самого дорешти несподівана й незрозуміла; чогось такого зі мною ніколи не бувало, навіть у дуже важких обставинах життя. Якщо це Вас вразило – я Вас дуже перепрошую, пане Уласе й прошу вірити, що цей безглуздий вибух це тільки реакція на страшне перевтомлення і на деякі переживання, які ані з Вами, ані з нашою зустріччю нічого спільного не мали.
Стільки я хотів Вам написати, просто із щирого бажання раз на завжди висвітлити правду, не бажаючи Вас ані переконувати про щось, ані просити Вас змінювати свій погляд на мене. Хотів я просто, щоб Ви таки колись перестали думати про мене зле і зрозуміли, що я відношусь до Вас так, як Ви до мене. Якщоб я був такою "жовчно-заздрісною" людиною, як Ви думаєте, (плюс безхребетною й безхарактерною, задивленою тільки в себе і т.д.) я напр. скористав би з можливостей, які мені давали люди, щоб облаяти найвільніше Донцова.
Я ж кермуючись неособистими зглядами зрезиґнував із цього. В тій же мірі – (я "заздрісний") міг би проїзджатись по Вас і виписувати на Вас пашквілі злобної критики і т.п. – гадаєте, що й для того нема нагоди й можливості? А чи колинебудь я це робив?… Я атакував і реагував так чи інакше тільки на тих людей, що мене загінали виразно. Нераз мені переказували, що "п. Самчук має Вас за ніщо", "він хотів би, щоб Ви взагалі счезли з поверхні" й т.д. Скажіть, чи не міг я мати огірчення до Вас за це? Але я це ховав у собі, ніколи не гадаючи робити це публічно.
В кожному разі зустріч та була зовсім непотрібна, й найкраще всього вважайте її неіснуючою. Тільки попередньо скорегуйте ті всі висновки, які Ви з неї поробили і повірте що
1) Вашої п’єси, ані Вас я ніколи не збірався ображати; третя дія Вашої п’єси є для мене очевидно такої високої вартості, що треба бути дійсно скрайньо суб’єктивною людиною, щоб цього не визнати; в першій дії (яку я знаю) мені здається, (на мій смак, розуміється) не розкрито цілковито таємниці дії, але– і все це може потвердити Вам і Блавацький і інші з його театру, з ким говорив – певен її дуже великого сценічного успіху.
2) скінчіть раз на все з тією моєю "заздрістю", саме тим Ви принижуєте мене і саме таким викликаєте моє до Вас постійне огірчення. Вірте мені, що я по дусі і по вдачі гуманіст і добра людина – простягаю ціле серце тому, хто мені виявить і своє людське й людське ставлення. 20 літ іду я своєю дорогою, оподалік від Вашої і вірте мені – мав із своєї роботи нераз стільки радости й справжнього щастя (поряд з горем), що не було чого мені заглядатись на Ваші тріюмфи.
Тим більше, Пане Уласе, що не ми одні з Вами існуємо на цьому "поприщі" – з’явилось багато вже інших людей, які, хто зна, може і нас з Вами давно зоставили позаду. Навіщо ж тоді ображати й принижувати? Кожний з нас має право на життя й творчість, як уміє, і як може. І не судіте, да не судимі будете – цитую з Вашої ж п’єси, якій зі щирого серця бажаю такого ж успіху, якого бажаю й своїм п’єсам.
Ваш, Ю. Косач".
Ну ж і лист. Не знаю, що й сказати. Ніколи не думав, що я протягом всього мого життя, як письменник, був для Косача причиною таких клопотів. Вигадки й уроєння. "Не толерантна, самовпевнена, накидаюча іншим свої погляди й думки" вдача… Свят, свят, свят! То ж це саме із-за нього звалилось на мою голову стільки лиха. І Маланюк, і Донцов і прочая козні… Що я толерую його в МУРі. Що я "дозволив" помістити його "вільну літературу"… А коли він грюкав дверима виходячи з МУРу, бо його, мовляв, "підло трактували" якісь там критики, це був також ніхто інший, як той "нетолератний, самовпевнений", що переконав його не лишати цієї організації.
А та "заздрість"… Його це болить – видно на милю і цей лист найкращий тому доказ. І нема ніякої для цього причини. В кожному разі, коли довгий лист Донцова викликав у мене, щось як обурення, то цей хіба співчуття і жаль. Шкода цього енігматичного пасинка блискучої родини Косачів і хотілося б чимось йому помогти, лишень його вдача така невловима, екстравагантна, що до нього просто немає доступу і нічого не лишається, як оставити його напризволяще стихій, у яких він обертається і в яких найкраще почувається.
Не дивлячись на все, я написав йому щирого, теплого, вибачливого листа із зазначенням, що весь той епізод в Реґенсбурзі не вартий доброго слова і я вже давно його забув… Що було правдою. Цікавий тепер, який матиме це вплив на нашого розбуялого enfant terrible de Kossach.
Тим часом, наприклад, також із-за нього і в тому ж таки Реґенсбурзі, я майже "назавжди" розійшовся з моїм "єдиним і незамінимим" другом "незломним імператором строф" Є. Маланюком. Наше інтенсивне з ним листування в Корнталі, набирало все гостріших і гостріших тонів, аж поки я перестав реагувати на нього взагалі.
Але останній його, з того часу лист зазвучав ідилійніше.
"2.VIII.47. Любий друже!
Не гнівайтесь за різкість мого останнього листа, але наші газетні неуки й хами мене часом виводять з рівноваги. Присилаю Вам записку Мухинзона, яку УТІ не знав куди скерувати. В міжчасі, написав мені М. Єреміїв з Женеви, що Ви йому не відповідаєте. Співчуваю Вам, коли одержали його лист, бо, маю враження, що є він (М.Є.) в стані злісної передстаречої графоманії.
Що поробляєте? З виданням "Мадонни" нічого не виходить. Маю враження, що ті самі сили, які нищили мене (й Д.Д.) раньше, дали наказ "по лінії" мене "не пускати", це мене навіть тішить, бо 1) значить я ще творчо живий і 2) значить надокучила у нас певна "стабілізація" літератури.
Що робите? Куди їдете? Вітайте Ш.Пані й Подоляка. З пошаною, Є. Маланюк. Що у Вас з овочами? Це дуже важне"…
Дуже добре, що коротко. А коли ми зустрілися з ним в Реґенсбурзі і почали дискусію на тему МУРу, я зрозумів, що він цілком відійшов від всього "громадського", перейнявся виключно своїми особистими інтересами і ніщо інше його не цікавить. Коли він пише мені "милий", чи "любий друже", він думає лишень про "овочі", бо це йому справді "дуже важне". Переконаний, що всі його за щось "переслідують" і справу "гнилої креатури великої поетеси" (Ю. Косача) вважає "предкновенієм" всього зла. І добре. На цьому можемо поставити крапку.
А також в тому ж Реґенсбурзі я зустрівся з людиною на цей раз з іншої опери… Моєю великою симпатією з часів Праги (студентських років) Марією Єкель… Тоді студенткою юридичного факультету Празького німецького університету, родом з німецького Горішнього Шлеску. Ми довго втримували з нею приятельство, листувалися, зустрічалися, вона вийшла заміж за інженера гірництва в польських Катовицях, війна наші взаємини обірвала, але ось недавно в Корнталі, дістаю від неї несподівано листа (розшукала мене через наших людей) повного ентузіязму, що може знов відновити наше листування з досить своєрідними відомостями, що вона тепер перебуває в Реґенсбургу на становищі прокурора т. зв. Spruchkammer, тобто суду оскаржень проти бувших "наці".
(Продовження на наступній сторінці)