17 грудня. Падає сніг… Падає сніг… І це вже другий день. А я все у своєму вирі, – крутиться, мелеться, працюю, як проклятий, не сплю ночами і серджуся, як прив’язаний пес.
Учора відвідав мене О. Лащенко… Він пише весь час листи, ні з чим зі мною не годиться, завжди чогось вимагає… Тепер вони, тобто мельниківці, задумали видати журнал "Вежі", вимагають мого співробітництва, хочуть все мені диктувати, як школяреві народньої школи і до того ще й лаяти. Не стало там Ольжича – не стало всього.
Мирова конференція аліянтських міністрів роз’їхалась з Лондону без ніяких вислідів. У мене поганий настрій (не з приводу аліянтських міністрів), але все таки по довшому часі, трохи більше поспав. Слово апатія, значить байдужість, безстрастність, млявість. Оце воно й є.
23 грудня. Учора ми з Танею відвідали Реммів. Приємно у них бувати. Спокійна, солідна атмосфера, дарма що у них тепер велика харчова криза. Завезли їм дещо з нашого раціону.
Сьогодні вислав, ніби до друку, "Шумлять жорна". Мають це видати "Вежі" (наслідки відвідин Лащенка). Побачимо чи доведеться нашому теляті вовка з’їсти, любив було казати мій дядько Омелько.
Ходив до "гомеопата". Особлива порода лікарів з гаслом "подібне лікується подібним". В даному випадку, це зілляні ліки. Все маю клопоти зі шлунком, до якого, здається, хоче долучитися й печінка.
Учора переглядав всілякі матеріяли до другої книги "Ост"-а, говорив з Григорієм Олександровичем про Харків часів Вапліте й Хвильового, про мій "Ост" в його ембріональному стані. Григорій Олександрович, єдиний біля мене живий свідок того феноменального періоду нашої історії з під знаку "Чорного ворона". [Назва критої автомашини, якими, звичайно ночами, вивозили арештованих людей.] Після знаменного Темного середньовіччя Европи Заходу з його інквізицією, це є вражаючий відповідник подібного явища Европи Сходу з його колективізацією… І найвражливішим фокусом цього діяння був Харків, який репрезентував тоді Україну з назвою УРСР. Моїм завданням є знайти дефініцію суті явища і назвати його іменем. Цій справі має бути присвячена друга книга "Ост"-а.
Як це зробити? Не погоджуюсь з твердженням, що це зумовлено законами так званої клясової боротьби за визволення працюючого люду. Як можна погодити визволення працюючого люду із заплянованим мордом мільйонів якраз працюючого люду голодом колективізації? Це було б те саме, що й ототожнювати спалення багатьох тисяч на кострищах інквізицією Торквемади із засадами християнської любови ближнього.
Допускають, що в Україні вбито голодом сім мільйонів селян. Матерів, дітей, старців – за шором, без вибору. Чи можна собі уявити конання людини такою смертю за приговором якихось, складених з людей, штабів? Такого нормальній людині годі уявити. Це мусіли бути люди, позбавлені не тільки серця й сумління, але й розуму. Вони були поза свідомістю і поза нормами нормального в людині.
Мордували один одного, брат брата, батько сина, син батька. Поети виголошували цьому пеани, маси кричали ура. І ніде ніякого спротиву… Лиш мільйони покірних, зрезигнованих рабів на території однієї шостої земної кулі, живучи, чи то в пів зруйнованих селянських хижах, чи заблощичених дірах міських рудер, а чи заморожених бараках сибірських каторг.
Історія зве це добою Темноти. Темне середньовіччя. Затемнилась думка людини. Затемнилась її душа. Затемнилось її сумління. Людина вчаділа мороком. Вона зненавиділа суть свого буття. Вона заразилась помстою.
Коли я почав читати Леніна, я зрозумів: ніяке визволення, ніякого працюючого люду. Не накормити голодних, а цькування голодних на ситих. Не збагатити тих, що не мають, а навчити їх грабувати тих, що мають. А далі потоп. І з цього вийшло сім мільйонів жертв голоду… Ненаситивши решти до цього часу.
Все це разом – разючий симптом тієї ж хвороби, на яку хворіло Темне середньовіччя. Моя книга том другий "Ост"-а має зватися "Темнота". Я свідомий, що мою позицію не буде легко збагнути в тих вимірах, де думають категоріями одноплощинного марксизму, де то цю проблему зведено до матерії – мертвої і абсолютної. Людина, мовляв, мусить їсти, її інстинкти підпорядковані цій функції, вона лиш одна з породи звіря, а тому і діяння її звірячі. Байдуже, які б наміри вона не переслідувала.
Так. Треба читати Леніна. Так само, як і Біблія, він проповідує Пристрасть, що приносить страждання. Через страждання – спасіння. Мільйони жертв і одиниці спасенних. З ореолом Торквемади, або Сталіна. Достоєвський зве це Глупотою. Для мене це Темнота.
28 грудня. Ще одна прикра, болюча і передчасна втрата в нашій літературній громаді. Учора мене повідомлено, що в Берхтенсґадені, 26 грудня, померла наша видатна письменниця Катря Гриневичова. Сучасниця Франка, Стефаника, Лепкого, вийнятково своєрідна мисткиня українського слова з особливою манерою його вислову. ("Шоломи на сонці", "Шестикрилець"). Познайомився з нею, багато розмовляв і не думав, що ми так скоро її втратимо, в такому, порівнюючи, ще не дуже похилому віці (72 роки). Хоча в наших умовах це зрозуміло. Скитання, хвороби, нерви, невигоди, брак лікарської опіки… Делікатна, вражлива натура. З нею цікаво було розмовляти, її мова була вишукана, співоча, мальовнича. Оповідала, як спокушала вона своїми дівочими чарами Франка, як мало не стала дружиною Стефаника, як пожинала лаври на балях у пишній сукні з криноліном. Вона любила вдивлятися в історію і шукати там відповідника своєї шестокрилої фантазії. Мир її добрій, багатій, щирій душі! Жалію, що запізно дістав повідомлення і не зміг поїхати на її похорон. Післав лиш від МУРу телеграму.
Свята латинського Різдва частинно провели вдома, я, як звичайно, за працею, але на другий день свята, поїхали до Гартманів і прогостили у них весь день. На Новий рік маємо запрошення від Куниць з Льонзе… Лист від Р. Паладійчука, видавця "Шеремета". Погоджується видати також "Ост"-а, що, розуміється, було б для мене подією, але я не певен чи він дасть з цим раду. Це має бути більша книга, ніж "Шеремета", яку він мусів розділити на дві частини для легшого продажу.
29 грудня. Преса інформує про напружену ситуацію в Греції, Ірані й Китаї. Грецькі комуністи проголосили свій уряд, розуміється, під протекторатом Москви, і повели наступ на легітимний уряд в Атенах. Американський посол при тому уряді заявив, що Америка не може бути в цій справі невтральною і вона допоможе грекам всіма засобами в їх боротьбі з комунізмом. Газети також доносять, що з Тегерану виїхав совєтський посол разом з цілим своїм посольством.
Два дні лив дощ із сильним вітром. Сьогодні похолоднішало і навіть по обіді падав сніг, який одразу розтавав. Учора було надзвичай тепло. Читаю, що є під рукою (Роберта Гікенса "Сад Аллаха"), ще раз перечитую "Культурна політика большевиків і український культурний процес" С. Николишина – праця мого приятеля з часів Праги, яку ми не раз обговорювали, коли він готовив її до друку. Треба зброїтись до другого тому "Ост"-а, читати, розмовляти з людьми, робити інтерв’ю. Біля мене повно свідків, жертв, учасників того дивного періоду, особливо помічними для мене записки Івана Михайлюка, які він писав з болем серця і які пережив кожним атомом своєї істоти. До друку вони ледве чи підходять, їх треба перестилізувати, але, як матеріяли, вони ідеальні.
І ось кінчається ще один наш таборовий рік, за числом другий, для мене виповнений рухом, працею, клопотами. Моя писальна машинка весь час завантажена, дорогу між Реґенсбургом і Майнц-Кастелем знаю не гірше, як колись між Кремянцем і Тилявкою, міста Мюнхен, Авґсбург, Ульм, Штуттгарт знайоміші, ніж Львів чи Київ; написано сотні листів, обговорено сотні справ… Багатий рік, знаменний рік. І плодовитий рік. Дано кілька десятків статтей, промов, рефератів, одну п’єсу, видано "Шеремету", оформлено "Ост"-а. І "МУР". І "Об’єднані мистецтва". З’їзди, конференції, засідання. Наші і не наші. І атмосфера сворєрідної повноти, концентрації сил… Лишень одно: він не приніс ніякої зміни. Нічого не вирішено. Ми далі в таборі. Міжнародня ситуація невиразна. Хоча комунізм, здається, трохи приборкано.
1948
4 січня. Вечір. На коридорі бавились і шуміли діти – зараз вони розійшлись і настала тиша. Я сам. Таня кудись відійшла, мабуть до Варварових, я обдумую останню ситуацію в МУРі, яка створилася на тлі партійних розгрів довкруги нас. У Мюнхені знов постало питання "Арки". Шерех, без порозуміння зі мною, поробив кілька зобов’язуючих рішень і це мене непокоїть. Хоча хай роблять… Досить з мене і моїх клопотів, а Шерех знає, що йому робити. Чекаємо ось наших свят.
Минулого четверга зустріли Новий рік. Сталося це у Куниць в Льонзе біля Ульму. Було і новорічно, і шумно, і рухливо. Вечеря, тости, музика, танець. Пані Маруся і Сергій Миколаєвич лишаються далі нашими добрими друзями. Було у них кількоро місцевих молодих людей, з якими ми почувалися дуже святочно.
Під вечір того самого дня я поїхав до Ульму, а Таня залишилася у Куниць. Мав розмови з Багряним, Білецьким, Дивничом і все про ту ж "Арку". Рішено їй сприяти і вважати її своєю. Додому їхали з Дивничом, який лишається нашим гостем.
Що принесе цей Новий рік? Велике питання. Хотілося б кращого, але будьмо готові на гірше. Багато надій покладалося на рік минулий, а він прийшов, пройшов, відійшов… Тільки плянета крутиться, але біля нас все стоїть. Ми все в дорозі до землі… Якої землі? Обіцяної? З хмарою комунізму над Европою? З переляканим світом поза Европою. Чи з цим впораються славетні американські доляри? Чи переможуть вони ідеологію? От воно що Америка. Люди гіганти, гігантських хмарочосів з гігантськими, від краю до краю, завданнями, не "визволення працюючого люду", а насичення світу хлібом щоденним і врятувати його від "ми всьо разрушім, а патом, ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічем, тот будет всем". Ось з якими оптимістами мають діло американські гіганти з їх долярами.
(Продовження на наступній сторінці)