Я намагався було увійти по-змозі непомітно, щоб менше турбувати Лену, але вона здалека почула мене, як тільки я увійшов задніми дверима, повернулася в мій бік, побачила в моїй руці пакуночок, і між іншим спитала: — Що це ви там принесли?
— Динаміт, — відповів я спокійно.
— А що це таке? Порох?
— Можливо.
— А може це порошок? До зубів? Я посміхнувся, мої хробаки для риби так мало асоціювалися з динамітом, а ще менше зі зубним порошком, але моя рибальська пригода мала зістатися для Лени несподіванкою, тому я дав пояснення. — Читаєте? — запитав я і вказав на "Бридотника".
— Ні. Думаю. Мрію. Сідайте і думайте зі мною. Бачите отой другий берег і те високе дерево? Його верхів’я найдовше було освітлене сонцем. А потім світло зірвалось і відійшло вверх. Де воно ділось? Тож світло не зникає, це енергія. І цікава боротьба кольорів. Той делікатний перехід. Чи наша смерть також перехід. І куди? І чому? Дивіться... Те небо. Безконечна просторінь для безконечних уявлень. Чи в тих далечах є спір для думки? Зорі, плянети — розуміється, але думка. Чи є там думка? Чи зорі й плянети думають, як і ми? Але завтра буде буря.
Зважаючи на мої рибальські пляни, мене не вабило її передбачення. — Чому? — запитав я.
— Небо. Дуже густе. Як ґума. Гострота кольорів.
— Тиснення атмосфери?
— Можливо. Вражливість кольорів. Кольори це відчувають. Кольори, звуки. Їх можна конденсувати. Як каву.
— В порошку?
— В нервах. В крові. Ми можемо їх чути.
— Уявно?
— Органічно.
Було спокійно в цьому засязі, Лена лежала вільно, її силует справді нагадувал скульптуру — тиша, трохи задуми, трохи вдоволення, трохи спротиву. І все довкруги пахло відпочинком, ніби парфумами, великий бог спокою розлігся широко нагий і чистий, розкинув свої відпружені м’язисті руки й ноги і вдихав у свої широкі легені велику безконечність космосу з масою золотих зернинок на бірюзовому небозводі, а внизу — з масою вогників й комарів, які в цей час видавалися мені примхливою витівкою сотворителя. Найфілігранніше сотворіння, кинуте на землю з його кровожерливим дзеленчанням, що може бути не меншим пострахом, ніж ричання лева.
Між іншим, я ще раз пропонував Лені прогулянку і вона ще раз відмовилась. Також під час прогулянки я бачив оповіщення про танці в одному з клюбів, але Лена і цим не цікавилась. Так. Вона любить танець, але іншим разом. Можемо танцювати дома. Пропонував проїхатись човном до місточка Сатону, зайти до кав’ярні, але і тут не мав успіху. Чому? Її добре і тут, коли ж мені скучно — можу їхати сам. Но-но-но, я так не думав.
Пізніше, ми пили каву і слухали музику. На цей раз концерт з Монтреалу — Стравінський і Пер Бульє. "Право весни" Стравінського я ще сяко-тако сприймав, але зойки і бряжчання Бульє під його ж дириґентурою, лишалися поза моєю сферою. Але Лена слухала і впевняла, що це багато краще ніж Чайковський, я дивився здивовано, але не перечив, лише намагався вгадати, чи її твердження було справжнє, а чи тільки одна з її примх спротиву. Дивно, що я не можу розуміти... І не лише розуміти... Відчувати нелогічних звуків. Бернард Шов мав сказати, що сила бритінської раси таїться в її снобізмі — вісімдесят процентів якої не може зносити нічого нового, але одночасно вперто, проти власної волі, тягнеться за новим і тим самим творить поступ. Чи не моя це засада також?
Концерт тривав до години десятої, а після того, як звичайно, давали вісті, яких ми не слухали. Саме тепер ті вісті переповнені дивовижною війною в Кореї, якої ми не розумілії так само, як і музики Бульє. За нашим розумінням мордували невинну країну за те, що її інші, проти її волі, пхнули на цю криваву авантюру. Але це абсолютно не наша справа і нам слід це завжди пам’ятати. Для цього є армії політиків, дипломатів, генералів і вояків. Але все таки, як так погодитися з такими звичайними, нелогічними... Ні-ні-ні! Рішуче досить з цим...
Ось Лена і я, а між нами наші справи. Дошкульні, хвилюючі... Ось ми збираємось йти спати — двоє екзальтованих молодих людей. Коли ми вибиралися на цю нашу авантюру — не думалось, що це буде ось таке, ми намагалися не уявляти себе в ролі зацікавлених цим, як рішити проблему спання під одним дахом. Ми маскувалися претекстами, вдавали байдужих, але ось тепер все вийшло наверх, як олива, і ми безрадні.
Зараз після концерту Лена несподівано споважніла, її очі нервово поблискували, вона не знала, де сісти, де стати і що сказати і аж згодом, якимсь уривним, відчаяним тоном демонстративно заявила: — Павле! Я йду спати! А ви?
Я сидів у плетеному глибокому стільці, ноги витягнуті, руки заложені за потилицю, все ще під враженням неврастенічної музики, я дивився в стелю, нічого там не бачив, але відчував Лену з її неспокоєм. Я сам був втіленням неспокою, не мав відповіді на її питання і хотів все обернути на жарт.
— А як ні? Ніченька. Місяць? Що ви на це?
— О! — видала звук Лена.
— Ви не цікаві?
— Бачити місяць?
— А хоч би.
— О!
Ми все таки встали і вийшли "дивитись на місяць". Місяць був справді вражаючим чинником наших клопотів, від правіків виконуючи незбагнену місію добро зичливого свідка нестямного зворушення і делікатного спокусника. Його мляве, сонне сяйво проникало до крови — солодко-терпке і млосно-насторожливе. Наші дві тіні непорушне й мовчазно маячили на передній веранді, яка під місяцем змінилася на залиту білим молоком савану з кущами кактусів і відблисками очей хижаків. Це був рай зі змієм, я бачив виразно дерево добра і дерево зла, я не міг їх розрізнити, бо моя Єва наполегливо мовчала і невмолимо перечила, одначе і ця пасивна провокація тьмянила мій зір і приводила в конвульсії нерви.
Як довго це тривало? П’ятнадцять-двадцять хвилин, можливо пів години. Наші облиті місяцем манекени мусіли виглядати жалюгідно. Першою не видержала Лена. — Ні! — вирвалось у неї. Йду! Добраніч! — Вона повернулась і швидко відійшла.
Я залишився, моє "добраніч" прозвучало, як протест, я свідомо не оглянувся, я знав, що вона не пішла, а втекла і то не від мене, а від себе самої. Я далі відчував її присутність і не так біля себе, як в собі. Вона володіла мною, як фараон своїми рабами, це втомлива вимога плоті і роздираюча спрага розбурханої уяви.
Я пішов спати значно пізніше, втомлений знемогою із стерплим язиком і вогким чолом. Було біля години дванадцятої, насторожено-тихо, радіо заспокоєно мовчало, по кутах, під глибокими абажурами світилися барвисті світла, недокінчений портрет Лисого сторчав маніякально проти ватрана. З надвору доносились гомони і виривались, переважно дівочі, оклики й сміх. Це звучало серед тиші гостро і визивно, нерви напиналися нападливо, і хотілося з кимсь битися.
Я залишив світитися одну лямпу і обережно відійшов до своєї спальні — вузької, затишної, з тропічною температурою і непорушним повітрям. Засвітив малу на нічному столику, запорошену лямпу і намагався щось зробити з температурою мого простору, відслонив вікно, відхилив двері, роздягнувся сливе до нага і простягнувся на постелі не прикриваючись. Я мав звичку читати перед сном і коли сягнув за книжкою на нічному столику, випадково натрапив на шматок реклями вирваної з ілюстрованого журналу — гарна лежача навзнак жінка з голою дитиною на своїх пишних грудях з написом "Скатт", "софт-вейв, фейшіял кволіті". Яким чином потрапив той шматок під мою подушку?
V
Скажена ніч. Я пролежав без сну, мов би у гарячій ванній, до півночі, ніяка лектура не змогла злагіднити моїх нервів і заснув аж над ранок, не помітивши, як це сталося і не згасивши навіть лямпи. Зірвався, як автомат біля шостої години ранку і одразу почав збиратися на рибальство.
Все це діялось швидко — натягав короткі штани, накидав легку, без рукавів, гавайську сорочку, на якій були і гори з вулканом Мауна — Кеа, і плянета Сатурн, і крокодил Гавіял, і місяць у повні, і гриб атомового вибуху в Гірошімі. Я купив цю енциклопедію краєзнавства у Сімсона за три доляри і дев’ятдесят дев’ять центів.
Після обережно на пальцях, з вправністю злодія, я викрався на двір, забрав своє рибальське знаряддя і вдався лагодити човна. Ранок був визивно барвистий, небо сходу вимазане охрою, забарвленою пурпуровими відтінками, верховіття стрільчастих топіль загорялося золотими чи краще жовто-гарячими пожежами, роса і свіжість заповняли тишу ласкою. На жаль, я мусів порушити цю зачарованість своїм мотором... Все так ідеально мовчало, що мені робилось боляче за таку нечемність.
Я міг сподіватися, що моє рибальство не буде успішним, за певними прикметами такого завороженого часу, риба не квапиться на гачок, а до того я не знав терену. Я брав місце навмання, те саме, де вчора я бачив рибалок, було безлюдно за вийнятком кількох човників, які темними точками маячіли на непорушній металевій поверхні води. Нічого не ловилося, моя вудка спричиняла чимало мороки, вона невмолимо замотувалася, не хотіла як слід "закидатись", не давалась нажива, а взагалі "не було кльову". Здавалося, що в тій глибокій воді не було взагалі ніякого життя. Я вирішив змінити місце. Мені подобався один закуток з підвищеними берегами трохи далі до сходу, де виднівся зелений човник з рибалкою у червоній сорочці. Я намаґався по можливості спокійніше туди підпливсти, стримував мотор, але все таки це порушило загальний, застиглий настрій, що панував в цьому кутку. У зеленому човнику сидів, малого росту з невеличкою, сивою борідкою, рибалка, а біля нього на носі човна непорушно сидів, малий, кудлатий, рудий пес. — Як там ловиться? — запитав я старого. Він мовчазно підняв з води, підв’язану до човна, низку чималих рибин. Це надало мені надії.
(Продовження на наступній сторінці)