Враз нас зацікавила несподівана поява двох дуже метких, маленьких сотворінь над квітами, які здавалось бриніли в повітрі... Їх крильця так швидко тріпотіли, що зовсім зникали з зору і видавалось, що ці зелені потворки, на невидимій ниточці, висіли в повітрі.
— Колібрі! — зауважила Лена. Неймовірне! — додав я. — Живі іскри, — казала Лена. Ми захоплено спостерігали ті ірраціональні сотворіння і разом, здавалось, були по своєму з ними поєднані незвичністю ситуації. — Вони дуже непередбачені, — казала Лена. — Як і ми, — додав я механічно. — Думаєте? — питала Лена. — Ви ні? — Можливо. — Як ви їх уявляєте? — О! Неуявне! А так хотілося б. — Як дуже хотілося б? Як зробити кругосвітню подорож? Мати суконку від Діора? — питав я.
— О, Павле! Це цинічне порівняння.
— Чому? Погляньте на їх виконання. На їх одяги. Що можемо ми додати до цього? Химеру? Зробити виставку на Медісон авеню? Картини, які ми видушуємо з нашої кволої фантазії?
— О, но-но-но! Не впадайте у мізантропію. Їх світ хоча і дуже недосяжний, зате незмінно стабільний. І прямолінійний. Наш — різкий, дикий, крикливий. А головне — ми їх бачимо, розуміємо і любуємось. Вони наш об’єкт.
— Ви дуже задоволені.
— Розуміється, задоволена, що я не колібрі, а людина. Хоча по суті, я також колібрі. Бо я жінка.
— Непередбачене сотворіння.
— Як жінка — так. Як людина — ні.
— Чи хотіли б зробити щось непередбачене? Як жінка?
— Що наприклад?
— Наприклад... Наприклад одружитися зі мною!
Коротка перерва. Вона була приголомшена, але миттю отямилась.
— Друже мій! Ви ж мене зовсім не знаєте.
— А хіба... Саме тому, — відповів я.
— Що будете робити зі мною?
— Мучитись.
— Що за пасія мучеництва? Для чого?
— Для... Хоч би такої рації, як любов.
— Одначе... — І вона урвала мову на пів слові, замовкла зайнялася стурбовано їжею. Я чекав на закінчення речення, вперто дивився в її обличчя, але закінчення не прийшло. Мене це інтригувало, я не видержав мовчанки: — Надіюсь, що ваше "одначе" скаже щось більше. Хтось сказав, що замовчені правди стають отруйними.
— Інколи отруйними стають висловлені... На вашому місці я б не шукала правди.
— Не будьмо аж такими песимістами.
— Що можете запропонувати іншого?
— Оправдання. Ну, любов. Ну, чому не сказати думку?
— На жаль... На жаль... Мені залишається мовчанка. Нема вибору. І вам також.
Можливо, вона мала слушність. Я замовк... Мовчанка. Тупа, невдоволена мовчанка. Яка потрапить влазити у нутро суті і спричиняти там найбридкіший непорядок. Я далебі не знав, іцо казати, треба було знайтися, вимагати, повчати, зробити сцену, але в нашому випадку це була б дуже недотепна мова.
— Не робіть такого вигляду, — казала Лена. Це вам не личить.
— Ні-ні-ні! Це мені не личить! Ніяк не личить! Вибачте!
— Бо таки не личить. Ви не маєте ніякого виправдання... Те що ми тут з вами ? Це експеримент. Можливо примха. Конвенціоналісти можуть вбачати в цьому виклик моралі, але це не має нічого спільного з мораллю. Конфлікт, пригода, авантюра. Чи ви не хотіли колись пережити шматок незвичного?
Вона звичайно не любила пояснювати свою поведінку, а ще менше мала для цього талант, але в даному випадку щось змушувало її до цього. — Ну, добре, казала вона. Допустимо, ви маєте рацію. Допустимо любов. А що поза любов’ю? Тисячі протиріч. Я задихаюсь від бажання бути всім, знати все, мати безліч. Я хотіла б малювати, як Гоґен, продавати, як Пікассо, жити на скелях Гаванських островів, стояти на вулькані, мати перед очима океан, чутися, на землі і командувати, як небесне божество... Що ви на це ? Я хотіла б мати чоловіка, але я не знаю якого... Адама без штанів з раю, ґанстера з Чікаґо, чекіста з Москви. Це примхи звичайної шельми, зараженої ненаситністю незвичного, голодної на гострі враження. Ви хотіли це знати — маєте! Вдоволені?
Я мовчав. Мені здавалося, що вона невдало шаржує, що це звичайна поза, вульгарна недоречність, що вона просто бреше сама на себе і не відомо чому. Вона і сиділа не нормально, згорблено, незручно і враз вона змінила цю поставу, поставила лівий лікоть на столі, поклала на долоню свою гарну голівку і дивилася на мене з лукавою, визивною іронією з очарованими очима дикої, але невинної шельми, далеко не тигриці і зовсім не пантери, а звичайного ретроградного амура. — А це значить, що ви крокодил. Ананас. Паскудник.
Я прижмурив очі, знизнув плечима і висловив поволі одно її преславуте твердження: — І це значить ніколи, ніколи.
— Бо ніколи! — відповіла вона визивно.
— Добре. Ніколи. Але все таки ми одружимось.
— Хто вам сказав?
— Старокрайова ворожка з Батерст.
— Дурепа!
— Будемо бачити.
Ми замовкли, наш діялог вичерпався, Лена дивилася на мене з виразом лукавої і їдкої іронії, моя права рука, зі затиснутою в кулаці виделкою, лежала на столі, здавалося, я збираюся когось прохромити і враз несподівано Лена простягнула свою руку і положила її на мою — її звичний жест, коли намагалася направити якусь недоречність. Я подивився на неї довгим питальним поглядом, не сказав нічого, деякий час ми держали разом ту виделку, дивилися одне одному у вічі, посміхалися кривою посмішкою і загадково мовчали.
— Ну, добре, — порушив я мовчанку, відняв руку, положив виделку і встав. Я вибачився і відійшов. Відчував, що мій попередній настрій було порушено. Мені треба пройтися і полагодити мої душевні проблеми, з якими я не дуже звик давати собі раду. І не лишень душевні. От хоч би справу плянованого рибальства. Завтра раненько я вирішив спробувати щастя з рибою. Ну, ну... Це все можна легко зрозуміти і не робити аж завеликих проблем. Надходив обережний, лагідний, ласкавий вечір, радіо передавало вечірні вісті про війну в Кореї, про зударення чорних з білими, про страйки, про поїздки дипломатів... На озері вгавався рух, зграї чайок відлітали у свої місця відпочинку.
— Чи дозволите запропонувати прохідку? — запитав я Лену, коли вона вийшла до мене на відкриту веранду. Мій голос звучав обережніше і віддаленіше.
— О, ні. Ні. Завтра. Йдіть самі, — відповіла вона вибачливо.
Я висловив ще кілька невиразних і абстрактних зауважень з приводу погоди, вибачився і відійшов. Зараз за нашим котеджом проходила асфальтова дорога без хідників, далі зліва знаходилась "Орчад Лодж", перед її широкою з великими вікнами їдальнею, на зеленому гарно стриженому травнику, під широкими пасмужастими парасолями, біля столиків, а також окремо у дерев’яних, білих, глибоких стільцях, сиділи гуртами і поодиноко люди переважно у білих, легких одягах; горіли барвисті світла і грала легка музика з невидимих радіо-голосників. Дорогою, туди й назад їздили авта і проходили гурти молоді у купальняних одягах.
Я повернув вправо в напрямку випозичальні човнів, яка знаходилась трохи далі над берегом, минув кілька котеджів з їх легким, безжурним, розсміяним рухом і гамором, дійшов до випозичальні човнів, роздобув наживи для риби і вийшов трохи далі за "Єрін бейом" на високий, обривний берег насупроти того місця, де звичайно зупинялися рибалки, де вода була глибша і де її дно було завалене великими каменюками, які місцями виходили на поверхню. Було тихо, і вода мала металевий відблиск і простягалася широким, рівним плесом аж до другого далекого берега, всіяного світлами вечора.
Звичайно в таких випадках я стаю невмолимо сентиментальним, думка бентежливо шукає надзвичайного, минуле висувається з далеких схованок, пригадуються різні роки і різні події, в даному випадку роки проведені над водою, чи то ті там над широким лиманом Південного Бугу біля Миколаєва, а чи то знов на другому кінці імперії над Фінською затокою в Ленінграді, де я вчився свого корабельно-будівничого мистецтва, або знов під час війни місто Кіл в Німеччині над широкою затокою Північного моря. І нарешті океани — Атлянтик і Пацифік у зв’язку з моєю Канадою.
Я завжди любив воду, її широти і глибини, її пасивну жорстоку могутність, її будуючу і руйнуючу стихію, її життєдайну і смертоносну силу. Я роджений в лютому, моїм знаком Зодіяка є риби, пригадую голодні роки моєї батьківщини, коли будучи малим, босим і обідраним, я цілими годинами просиджував у затоці річки в очеретах намагаючись піймати кілька рибок матері на обід. Ніяке почуття не врізується так гостро і так глибоко, як почуття води та її таємничої незбагнутої дії в нашій душі і цілій нашій природі. Саме в цих днях я прочитав прекрасну історію, шістьох відважних норвежців, які на малому плоті пересікли Тихий океан від берегів Перу до островів Таїті. Така разюча близькість води, неба, така гостра межа життя і смерти і разом таке необмежене почуття відокремлености людини у всесвіті.
Моя пропозиція Лені і її відповідь дуже закономірні, я не сподівався іншого, моя нетерпеливість не виправдалась. Не знаю, чи може бути з неї дружина, мати, чи хоч би коханка, але я знаю, що сама гра з цими силами спричиняє велику насолоду... Бо ж я її люблю і чому люблю? Хочу спати з нею в одному ліжку.
Моя прохідка тривала, можливо, довше, ніж треба було сподіватися, коли вернувся, було темно, чи краще пів темно, над озером висів прозорий пів-місяць і не дивлячись на його мертве сяйво, довкруги було майже ясно, на воді лежала довга вогняна, ніби огнений меч, смуга, трансформована від самого сонця, що в цей час було закрите землею. Лена спокійно лежала на лежаку зовнішньої веранди, нагадуючи одну скульптуру Канови, освітлена світлом електрики, біля неї лежала книжка, правдоподібно той самий "Бридотник", а в головній кімнаті під різнобарвними абажурами світилося кілька лямп. Їх світла й тіні надавали всьому довкруги вираз таємничости й приваби, під незгасле радіо в куті, що надавало якусь притишену музику.
(Продовження на наступній сторінці)