І забагато бюрократії. Редакторів, директорів, секретарів, касірів, їх заступників. Титули й підтитули зберігалися скрупульозно, паніоратство не толерувалося. Від відвідувачів вимагалося ряд зголошень, починаючи від низу, де при вході чатував окремий дижурний при столику з телефоном і гень аж до секретарки кожного відповідального урядовця.
Увесь цей порядок від совєтів, бо всі тут ті працівники, за винятком верхівки, залишилися також від совєтів. Урядовою мовою була українська, але урядова "чернь" все ще говорила "на язикє", а тому в деяких місцях можна було бачити упімнення: "Розмовляти по-українськи". Щось, як за Скрипника, за що той поплатився головою. І що не минуло також Рогача.
В атмосфері відчувався холодок і стримання. Співробітництво з цими людьми не обіцяло приязні. Ідеальний клімат для інтриг і донощицтва. Що для. наших простолінійних і щирих ідеалістів із заходу, значило смертельну небезпеку. Разюча протилежність до тих умов, які ми мали в Рівному.
Іван Рогач — палкий патріот-ідеаліст, невтомний, динамічний діяч, у той час тридцяти двох років, селянський син, уродженець невеликого містечка Великого Березного на річці Уж під самою границею Словаччини... З освітою Богословської академії в Пряшеві, яку він закінчив 1937 року, але якої він у своїй кар’єрі не використав, а віддався політичній роботі, якою захоплювався ще зі шкільної лавки і яку широко розгорнув під час боротьби Закарпаття за свою незалежність. Року 1938, за один публічний виступ, його було арештовано чехами, він деякий час просидів в ужгородській в’язниці, а коли того ж року Закарпаття стало автономною територією, його було випущено і він виявляв багато чинности, спочатку в Ужгороді, а опісля в Хусті, як промовець, як член Українського Національного Об’єднання, як співробітник газети "Нова Свобода", як генеральний секретар Карпатської Січі і нарешті, як особистий секретар прем’єра першої влади Карпатської України Августина Волошина.
Пригадую також, що мені довелося деякий час урядувати з ним разом в канцелярії УНО, де я мав функцію культурного референта, а його було перенесено туди на становище ділового секретаря. Головою УНО був брат міністра Юліяна Ревая — Федір, його заступником Андрій Ворон. Ми працювали з Рогачем в одному приміщенні і я мав нагоду бачити зблизька того динамічного ентузіяста в його щоденній роботі. Я подивляв його швидкість рішень, рішучість виконання постанов, резолютність в складних справах. За кожний один день він міг полагодити багато різних справ в дуже хаотичних умовах урядування.
Пригадую наші розмови на теми біжучої політики, наші пропагандивні поїздки в терен, наші промови на урочистостях. Багато зустрічей пригадується з цим діячем, гень аж до недавніх зустрічей минулого літа у Львові, де він очолював допомоговий комітет для поворотців з еміграції, а також останню нашу зустріч, коли він, переїздом до Києва, затримався було на кілька днів у Рівному, як мій гість.
І тепер ця наша зустріч тут... У Києві. У цій будові "Комуніста". За цим широким редакційним столом. Ми провели з ним тоді пару годин, я дістав запрошення бути їх співробітником і користатися їх їдальнею. Яка була в Києві чи не найкращою.
А після цього, нарешті відвідини Ольжича з його Українською Національною Радою. Яка містилася в одному з кабінетів Української Академії Наук. Свого часу я дістав був запрошення бути її членом, а тому моїм обов’язком було бодай формально нав’язати з нею контакти.
Рада відбувала якесь засідання, на залі було пара десятків незнаних мені людей. Моє прибуття внесло деяке замішання. Ольжич представив мене голові ради професору Величківському і всім решті присутнім, голова сказав кілька привітальних слів, я відповів йому подякою, а після зайняв місце збоку, прислухаючись до наради, що була в ходу.
Говорилося про поширення Ради на провінції, саме виступав представник від Поділля, який інформував про її діяльність в тому просторі. Говорилося незалежною мовою, було враження, що ми психологічно готові перебрати на себе кожне завдання державного ладу, думалось, що така Рада буде зосередженням незалежних політичних аспірацій країни на випадок потреби. Поки що, це була свого роду репетиція майбутнього парляментарного представництва народу.
І, як сказано, майстром цього підприємства був Ольжич. Він виглядав тоді досить не показно, до його скромної манери поведінки, додалась ще й втома. Був худий, недбало голений, не конче дбало одягнений. Говорив притишено короткими реченнями. Але не нарікав і не тратив оптимізму. Як і завжди, мав друзів і жив у родині Василя та Євдокії Скорупських на вулиці Толстого під числом 15. На цій же вулиці, під числом 10 мешкання 3, жив Рогач, а кілька будинків далі, під числом 7 мешкання 56, жила Олена Теліга.
Отже, ця вулиця, бувша Караваєвська, була пристановищем групи революціонерів українського спротиву. Чи були вони тут вдома? Або краще: чи почувалися вони тут вдома? За моїми спостереженнями, вони тут не чулися вдома. Цей світ не був для них створений, не дивлячись на ввесь їх реторичний героїзм. Вони були аж дуже "западнікі" з певними твердими уявленнями про певні етично-моральні засади своєї поведінки. То ж то тут домінували стихії демонічної революції, яку міг хіба розуміти Достоєвський. "Бачите, це точнісінько, як наша Росія. Це біси, які виходять з хворого і входять до свиней" ("Біси").
Для такого ще незайманого поета-революціонера Олега, сина ліричного поета Олеся Кандиби, народженого 8 липня 1907 року в ситій столиці Волинської губернії — Житомирі і вихованого в ситій атмосфері ідилійного слов’янофільства Масарикової Праги, з її побожним гаслом "правда звітєжі", цей київський клімат, створений Дзержинським, Менджиським та іншими єжовими, не міг сприяти. Не тому, що лицар Ольжич не міг його зрозуміти. Чимало наших поетів благословляли моторошну природу такого клімату, для багатьох з них навіть клімат інквізиції творив своєрідний наркоз болючого опоєння. Святий Августин, а для інших, святий Ленін, були однаково носіями віри в певні правди і їх конфронтація з рештою світу однаково захоплювала фанатиків і мальконтентів. І поети могли це розуміти/ а між ними міг бути також Ольжич.
Він не заперечував, ані диктатури, ані навіть тиранії. Він міг одверто проповідувати своє кредо, що "геній історіотворчого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом данного Стерника" ("Сонце слави"), що значило, що в його уяві ці явища гармонійно вкладалися в ритм і порядок "сонця слави" великого життя. Він вірив в революцію, як єдиний засіб, спроможний збурити небажаний лад під мудрим диригентством "Богом данного Стерника".
Але тут у Києві Ольжич зустрів інший маєстат революції у всій її автентичній красі і силі. Революцію брутальну, безоглядну, брудну, темну. Перефразовуючи поета О. Стефановича, який бачив Ольжича, як: "Одвага. Непохитність. Чистота", ("Ольжич"), а тут довкруги плазунство, заздрість, зрада. Сурогати чеснот, що їх годі ототожнити з чеснотою, одвагою, непохитністю. Це місце не для лицарів чистих серцем. Для юродивих, страстотерпців, інквізиторів, гільотиністів, чекістів. Там от побіч з печерами преподобних угодників Антонія й Феодосія, які могли угодничати в норах і кормитися шкоринками хліба, посиланих попелом для спасіння людей від зла, там стоїть також Марийський палац, у якому інші угодники розстрілювали тисячі людей знов таки для спасіння людства від зла.
Диктатура різних кліматів того самого серця. З якою лицар Ольжич, як легендарний Юрій на баському коні, не міг дати собі ради. Клімат його серця має свої широти і він не поєднальний з тутешніми паралелями. Він бачив маси, що їх роками, як сміття, згортали з вулиць і товаровими ваго-
нами вивозили на смітники Сибіру. Були це люди? Народ? А чи перегар пристрастей одержимих.
Ці питання зводили Ольжича на роздоріжжя. Такого він, здавалось, не сподівався від революції. Він чув, що в Києві зле, але він побачив, що в Києві макабрично. Одначе де вихід? Перед ним три дороги: — поїдеш просто — будеш убит, поїдеш вправо — будеш багат, поїдеш вліво — будеш женат. Яку вибере Ольжич?
Дорога пряма і одверта,
І твердо іде легіон.
Там мертвих немає, де жертва
Здобутий в огні бастіон. З філософією:
Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,
Безголовим впасти на коня!
Сім голів я маю надокучливий,
Та єдине серце маю я. Його кредо ясне, сумнівів не може бути. Його дорога — просто. Які тут "сім голів", коли приказує "єдине серце".
Ми з ним були протилежно різні. Анатомія моєї духовости мала одну голову й одно серце... При тому їх головний штаб знаходився в посудині черепа, якому вони були підпорядковані. Одначе ми з ним ніколи не розходились в поглядах і навіть не сперечалися. І між усіма моїми близькими колегами пера, тільки з ним ми були "на ти".
Ця наша зустріч під кровом Академії Наук в атмосфері символічної Національної Ради, була для мене не лишень символічною, але й незабутньою.
Після Ольжича я зайшов до Багазія в його високому уряді, де мене почастовано вечерою і де ми ще раз перебрали ряд важливих для нас справ. Тут також довідався, що мої друзі подорожі — Скрипники, відправилися в далеку дорогу до Полтави... На цілий тиждень.
І мені нічого не залишилося, як їх чекати. І заперечень не було. Не дивлячись на все, я любив Київ і дорвавшись до нього, хотілося його по можливості більше, довше, глибше. Болілось його болями, не раз приходилось цілувати його рани, але його покалічення не викликало у мене гістерики, а іноді, я навіть підроблявся до його тону і це помагало мені знайти з ним контакт. Здавалося, що я був удома.
(Продовження на наступній сторінці)