Так. Це почалося від цієї хатинки. Було над чим думати. "На нашій не своїй землі". Від того часу проминуло щось понад століття, а ситуація не змінилась багато. Дарма що змінились її розміри і форми.
Ось, здається, зараз після того будиночку на "Козиному болоті" (так звалося колись те місце), з його багатою меморіяльною дошкою, ми мандруємо на вулицю Леніна, де стоїть будова на сім поверхів з назвою "Роліт" — тобто, "робітників літератури". Здавалося б, що від часу тієї хатинки до цієї будови на землі мусіло стати багато, щоб тут виріс аж такий будинок з такою назвою. Це вже навіть не будинок, це вже казарма, заповідник, музей. Скільки треба буде меморіяльних дощок, щоб відзначити всіх його мешканців. Поети, письменники, академіки, орденоносці, делегати рад і навіть міністри.
Тепер цей будинок стоїть порожній і мені дуже хотілося заглянути до нього, щоб бачити його з середини, але для цього чомусь не хватило у мене відваги. Хтось би міг подумати, що я заглядаю до чийогось житла без його згоди. Але я все таки шкодував пізніше, що цієї нагоди не було використано. Просто, щоб це знати ще краще, щоб це бачити. У такий час.
Будинок залишено ще влітку цього самого року і один з його мешканців, Аркадій Любченко (квартира 22), мальовничо нам про це розкаже: "Знаменна дата! Рівно рік тому Cl.VlI.41), ось саме у цей час (о 9 год. ранку), цей двір "Роліта" збуджено гудів, сповнений надзвичайного хвилювання і метушні. Виїздили письменники. Перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів цю справу приховували. Автобус прибував і відбував, транспортуючи "добровільних утікачів" на двірець. Ще зночі виїхали "найвельможніші". Тичина, Панч, Рильський, Городской, Рибак, Гофштейн, Твардова — більшість "аристократичного" нового крила будинку. Бачу: стоїть автобус в заїзді і до нього вантажать валізи і вузли. Зазирнув у марш до ліфту, а там Копиленко пре колосального клунка, загорнутого в килим, аж піт біднязі виступив. — А ти ще не вантажишся? — турбується. — Ні, а що? — Ну, то слідуючим заїздом... З наступною партією через годи-ну-півтори поїдеш. — Добре, добре. — Сердега, він і не підозрівав, що я зовсім не поспішаю, навпаки, міркую, як би то довше залишитися в Києві. Він преться до автобуса, пре перед себе клунок, а там вже сидить Смілянська з дитиною і ще хтось з жінок і дітей. Він просить їх негайно вийти і зробити місце для клунка. Вони вагаються, відмовляються. Він силоміць витискає звідти дітей. Зчиняється крик, лайка, скандал. На Копиленка всі обурюються. У дворі никають бліді, розгублені жиди, страшенно стурбовані, що їх не всіх вивозять у першу чергу. З’являється несподівано Бажан у військовій уніформі, який разом з Корнійчуком верховодить тепер у спілці. Жиди обліплюють його з такою настирливістю і гамором, що він ледве від них виривається, але вони не відстають, а біжать за ним. Переслідуваний і затурканий, він опиняється аж на другому кінці двору і, помітивши мене, простує до мене, ніби до дошки рятунку. Я одвожу його далі набік і кажу, що я не маю бажання зараз їхати, хоч і належу до сьогоднішнього списку; мовляв, взагалі не поділяю цієї панічної втечі й хочу лишитися разом з ним у Києві, а як доведеться, то й його захищати. Він насторожено блимає короткозорими очима і каже: — "Ну, як хочеш..., але май на увазі, що потім буде тяжче виїхати. — Нічого, — кажу, — як буде всім, так буде і мені".*)
І вони виїхали. І Любченко також. Але по дорозі він вирвався з транспорту і залишився в Харкові. Чому? Цей самий автор в цьому щоденнику (’21.8.42) і про це нам скаже: "Тепер увійшов я до будинку (Спілки Письменників) і аж не віриться, що тут уже нема того пригнічуючого кодла. Нагорі в залі слухав доповідь проф. Оглоблина — "Хто автор Історії Русів". Сидів, споглядав на голі стіни, на ті ж, що й були. Стільці, той самий балкон. Скільки пережито в цій залі! Скільки сумнівів, поривань, затаєних бажань, глибоких образ, кричущої неправди. Яке знущання було над людьми, а надійною зокрема. Але я зумів в собі все затаїти, нічим не прозрадитись. Важко ж як було. Боже, як важко! Де тільки я, такий хворий, набрав тих сил? Не диво, що нерви геть опали. Сидів і хвилинами, здавалось, що там при столі президії Корнійчук, або Рибак чи Бажан, Іван Ле, Петро Панч, Усенко... І конче, конче запити, або ущіпливі натяки, що ось я вже сім років нічого не пишу, одмовчуюсь. — Коли ж то товариш Любченко знайде дар слова? — Я ж мовчав вперто. І ждав! І радів, що ось почнеться та війна, що аж тепер нарешті я розв’яжусь із тими горлохватами".
Про такі настрої і такі переживання писав не один Любченко. Ось автор жидівського роду, Артур Кестлер згадує: ("Невидиме писання") "Я був, — каже він, — комуніст, але пізнав життя Росії жахливо пригнічуючим. І лишень тоді, коли переді мною виникла можливість його покинути, я признався собі, яким дійсно воно було гнітючим. Сірість вулиць, безнадійна обношеність і вбогість, понура помпезність всього сказаного й писаного, всенасичуюча атмосфера якоїсь реформаторської школи... Безконечне вмовляння, стереотипна одноманітність і однотипність всіх і всього, вічне звеличування "старшого брата", око якого скрізь вас переслідує. Всеобій-маюча понурість індустріалізованого Ніндерталю".
*) А. Любченко: "Щоденник’. Видання "Нові дні", Торонто, 1951.
Не всі, як Любченко чи Кестлер мали можливість вирватись з того круга на захід. Інші шукали звільнення іншими дорогами. Поет Є. Євтушенко, у своїй "Автобіографії" повідомляє: "...виняткового таланту письменник А. Фадєєв застрелився з партизанського револьвера, хороненого від часу війни". Такими ж засобами покінчили, і Єсєнін, і Хвильовий і навіть Маяковський. А тих, що їх вивезено і знищено на Сибірі — годі й назвати. А тому, до краю розчарований їх співвітчизник і втікач В. Тарзіс у книзі "Палата номер 7", дерзко і брутально робить висновок: "Совєтське громадянство, це смітник, що отруює своїм смородом ввесь цивілізований світ". Що можемо до цього додати? Перед нами порожній будинок "інженерів людських душ" того світу. Вони виїхали.
Залишається інтригуюче питання, куди виїхали. Наприклад, де обертається наймаєстатичніший Тичина? Щоденник Любченка (13.7.42) і про це знає: "Позавчора, в суботу, — каже він, — був у мене Х-о. Він розповів про Уфу, де він встиг побувати і звідти, різними комбінаціями, все таки вислизнути... Отже — Уфа. Був він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнатці: двоє ліжок для нього і Ліди, а мати Лідина — на долівці. Обіцяли йому кращу і теплішу кімнату, але на неї виявив претепсію якийсь актор, вимагалось звести рішучий бій і Тичина махнув рукою. Казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкірській академії Панча, Копиленка, Яновського, Рибака, Гофштейна..."
Отже, Тичина в Уфі і збирається писати мемуари. Було б цікаво, що він скаже, наприклад, про Уфу. І, взагалі, про себе... Чи міг би він сказати хоч би щось таке, як це згадує про нього його земляк Всеволод Приходько?*) "Наше знайомство (з П. Тичиною) почалось так: Один з родичів поета попрохав мене занести йому листа. Павло Григорович жив тоді в Харкові, у будинку "Слово". Листа, звичайно, можна було послати й поштою, але той родич надіявся, що я привезу йому також відповідь. А з тим, може щось і грошей, на пересилку яких поштою знаний поет міг не знайти часу, а то й просто забути.
Розрахунок виявився правильним. Павло Григорович уважно прочитав листа, тут же написав коротку відповідь і вклав до конверта певну суму... Далі, покінчивши, так би мовити, з офіційними справами, я перейшов до особистого. Довідавшись, що я час від часу теж пишу, поет запросив мене на збори письменників, що тоді частенько відбувалися в будинку редакції "Вісті", здається, на Сумській чи майдані Тевелева" ...
*) Газета "Українські вісті", Ульм. 10.12.1967.
Отже, знайомство зав’язалося, зустрічі продовжувались,
місце дії переноситься з Харкова до Києва, автора спогадів приймають до Спілки Письменників України. І "завдяки цьому, — читаємо далі, — я мав можливість частіше бувати у Павла Григоровича, бачити його внутрішнє життя не лишень, як письменника, але й як людини.
Спочатку про поетову родину. Павло Григорович народився в селі Піски, Басанського району на Чернігівщині (27 січня 1891 р.). Батько його був сільським дяком, обтяжений великою родиною, яка звичайно не голодувала, але й не жила багато. Єдиною можливістю дати дітям освіту була духовна семінарія в Чернігові; де для членів родин духовного стану, навчання було безплатне, а до того там ще існував інтернат. Тим то не диво, що всі сини Григорія Тичини потрапили до цього навчального закладу. А синів було трьох і стільки й дочок.
Старший брат Павла Григоровича — Іван, закінчив семинарію, його висвятили на священика і призначили на парафію до цього ж рідного його села Піски. В середині двадцятих років, коли почався наступ на церкву і духівництво, Іван Тичина демонстративно зрікся сану. Про його зречення було у всіх безвірницьких газетах і в обласній пресі.
Значно гіршою випала доля його іншого брата — Євгена. Він також закінчив семинарію і був висвячений на священика та призначений на парафію до Вінницької области. Але згодом, на початку совєтської влади, його висвячено ще й на єпископа... Та незабаром після того, єпископа Тичину заарештовано і разом з іншими церковними достойниками, вислано на Соловки, де й загубились його сліди. Про Євгена Тичину, ані Іван, ані Павло Григоровичі ніколи не згадували.
Старша їх сестра Євфросинія багато років жила у Павла Григоровича в ролі його господині. Вона вела його нескладне господарство, приносила з їдальні письменників обід, а головне — оберігала його спокій, призвичаївшись до всіх його великих і малих примх.
(Продовження на наступній сторінці)