Господарство більшовизму з точки погляду економіки ніяке господарство, воно не в силі дати людині хліба, мешкання, штанів, ґудзикіє; посилання на тяжку індустрію були б тільки тоді переконливі, коли б вона пропорційно входила у цілість економіки держави, а не творила якесь "деус екс махіна", що споживає всі соки народу, не даючи йому ніякого задоволення.
Економіка, після політики і культури, перша основа держави, і створити її може лише народ. Весь народ. Кожна його одиниця. Не партія, не плянувальне бюро, не резолюції державних органів, а воля, ідея, ініціятива кожної живої і діючої одиниці всього народу. У народі є мільйони одиниць, які можуть створити, кожна зокрема, більше, ніж плянувальне бюро якої хочете держави.
Наш народ віками господарсько був пасивний, але останні десятиліття показали, що його пасивність не природна, а штучна. Російська система господарства, колись кріпоснича, а тепер колгоспна, позбавляла маси можливості вияву своєї інціятиви. А в господарстві пасивні маси, — це лише зайвий, небезпечний тягар, який рано чи пізно потягне корабель держави на дно.
Маючи за собою досвід праці на селі, маючи гарний приклад власної родини, я був переконаний, що наш народ культурно і господарсько може дуже швидко відродитися і догнати в цьому відношенні народи Заходу, а тому мені хотілося про це говорити при кожній нагоді, на кожному перехресті, з кожної бочки. Лише ніяк не засобами колективної волі, а особистої ініціятиви. Колективна воля — обман, фікція. Це поле полису для демагогії і ледарства. На місце колективу має бути суспільство, тобто збірнота вільних одиниць, об’єднаних інтересами одиниць, а тим самим і інтересами цілости суспільства.
Тому й моя перша промова перед учителями мала саме такий характер. І мені здається, що вони мене розуміли. В кожному разі після цього я негайно дістав запрошення на ще одну таку промову перед учительським доростом на 23 число цього ж місяця.
Треба було адміністраторів, фахівців, учителів, ми сиділи на купі руїн з голими руками.
Але вибачте. Ми не сиділи. Ми їздили, ходили, промовляли, писали. І завжди квапилися. Були короткі дні. У одній напіій редакції повно діла, черга відвідувачів, але ще більше їх поза рег-дакцією. По цілому місту, по області, по всій країні ... І поза нею. Почала напливати пошта. Поштових урядів ще не було, але пошта різними дорогами завалювала редакцію. І все вимагало відповіді, і завжди якоїсь поради, а то й допомоги. Дошкульно відчувався брак комунікаційних засобів, які надолужувалися імпровізацією, часто гротескового характеру.
Наприклад, пригадується одна така подорож до Луцького в товаристві Степана Скрипника та Івана Власовського. Відомий наш "фіят" по часі зовсім відмовився виконувати свої обов’язки, і ми були примушені віддати його на довшу консультацію з відповідними експертами цього діла. Для цієї поїздки невтомний організатор Степан Іванович організував одного знайомого, який посідав дуже музейного вигляду "форда", десь з років двадцятих, якого він сам зремонтував і змусів рухатись. Той "форд" виглядав, як звичайне корито на колесах, не мав накриття, але їхав.
І от ми їдемо. Другого дня після мого виступу на з’їзді учителів — четвер, 21 серпня. Не дуже погожий день, на небі хмари, які погрожують дощем. У дорозі двічі нас мочить дощ. В Луцькому ми відвідали архиепископа Полікарпа, зустрічалися з діячами міста, там ночували, а другого дня через Дубно підвезли Власовського до його Крем’янця.
По дорозі, у Смизі, заїхали до нашого доброго знайомого, директора деревообробної фабрики Мокія Нестеровського, перекусити. І сам директор, і його прекрасна дружина дуже гостинні люди, а тому перекуска затягнулася. Ми попросили шофера завезти Власовського, а самі лишилися чекати на місці, щоб пізніше їхати далі до Рівного. Завтра у мене важливий виступ перед учительським доростом.
І от ми чекаємо ... Минають години . .. Але шофера нема. Надходить вечір, темніє, а його нема. Ми хвилюємося, це ж усього п’ятнадцять кілометрів дороги, що могло статися? Розуміється, з таким автом могло статися багато, а тому терпляче чекаємо, Нарешті, десь біля десятої вечора шофер з’являється. Вигляд у нього пригноблений. Що сталося? Коли він вертався з Крем’янця, по дорозі зустріли його німці, викинули в авта, забрали "форда" і поїхали. Назад він ішов пішки.
Справи, як у нас казали, махорка. Розуміється, мусимо ночувати у Нестеровських, а рано він відвіз нас тягаровим автом до Дубна. У Дубні начальник округи з великим трудом, але дуже охоче організує свою "емку", яка виглядала, як карета гоголів-ської поміщиці Коробочки, і мала дуже підмочену репутацію щодо її виконних спроможностей. Поїхали далі. О другій годині у мене виступ. Отже треба квапитися. Але десь зараз за Дубном наша "емка" несподівано зупиняється і стоїть. Шофер негайно врізується до її мотора, криє його "на чому світ" матом і по певному часі "емка" їде. Але не довго. У одній долині, вже перед Рівним, вона зупиняється знову. За пів години мій виступ. Нерви мої гуляють. Голова шофера знов у моторі, його зад агресивно звернений до нас, вириваються скретоти. матюки, але ніякого руху. Мій терпець рветься. Бачу, їде військове авто, механічно підношу руку, авто зупиняється, прошусь підвезти, дістаю дозвіл, і за чверть години я в Рівному. На виступ я спізнився лише на нормальну академічну чверть години, що в наших умовах вважалося абсолютною точністю. Моїх подорожніх колеґ, разом з "емкою" привезли пізніше на мою інтервенцію засобами міської управи.
Так приблизно виглядали наші транспортові гаразди, але, як сказано, ми все таки не сиділи. Не було справ, до яких ми не мали б відношення. І драматичний театр Демо-Довгопільсько-го, і "Сільський Господар" Петра Колісника, і сільсько-господарська школа в Басовому Куті, і управа цукроварень Сапі ги, і міський відділ освіти А. Ковальського. Навіть такі справи, як залізниця, пошта, банк, судівництво, поліційний батальйон. Усе це тим чи іншим способом переходило через нашу редакцію; я приймав начальника залізниць, начальника пошти, ходив на засідання дирекції банку, просвіти, Жіночої служби Україні, Червоного хреста, шкільних урядів. До того прийшли інтервенції перед німецькими урядами, посередничання за дозволами, перепустками, посвідками.
А ще до того багато гостей і відвідувачів з різних сторін України і поза нею, подорожуючих з заходу на схід, зі сходу на захід, поетів, письменників, агентів політичних угруповань, відпо-ручників церков, сільських делегацій.
Розуміється, склад нашої редакції, адміністрації і співробітників швидко побільшився, уже з перших чисел газети до редакції був прийнятий здібний молодий журналіст Василь ІІІтуль, талановитий графік Ніл Хасевич, невтомний театрал Демо-Довго-пільський, пізніше несподівано прибув зі Львова Євген Лазор, який на рекомендацію Ольжича увійшов до складу редакції, місцевий культурний діяч Петро Зінченко почав організацію дитячого журнала "Орленя", сільсько-господарський діяч Петро Колісник підготовляв журнал "Сільський Господар". Започаткували і книжкове видавництво, першою появою якого була "Марія", яка дуже швидко розійшлася. Збільшилась і адміністрація, якою почав завідувати Олександер Петлюра, рідний брат Симона Петлюри.
Дуже зріс попит на газету. Луцьке зимагало 7 500 примірників, Ковель 5 000, Дубно 3 000, Крем’янець 3 000, Мизіч 2 000 . .. І так далі, всі міста і села Волині, а згодом і поза Волинню. Один Дермань відбирав 1 200 примірників, а Тилявка 120. До Києва передавали 500 примірників, які там дослівно розхапувалися. Нам бракувало паперу, не було пошти, кольпортери самі приїжджали і забирали свій тираж, часто підплачували подарунками наших адміністраторів, щоб більше дістати. Ще згодом зголосилася і Східня Україна, одна Криворіжчина прислала замовлення на 40 000, якого ми не могли, за браком паперу, виконати.
А одночасно справи особисті .. . От хоч би мешканеві, побутові. У такому розтрощеному і перевантаженому німецькими прибульцями місті, як наше, це була не легка справа. Тут отаборився головний воєнний штаб, головна централя військової пропаганди, головний уряд безпеки, а згодом і сам райхскомісаріят з головним державним банком і центральними господарськими установами. Самі головні, і всі вимагали найкращого, а такого було дуже мало. Конфіскували направо й наліво, так що для місцевого населення лишалися жалюгідні рештки.
Я довгий час мешкав у моїх дорогих приятелів Бульбів, але розпачливо потребував власного приміщення. Не було часу шукати, і куди не звернешся, скрізь натикаєшся на "бешляґнамт" (конфісковано). Як звичайно, мені помогла Марія Іванівна Бульба, яка всіх знала, і в скорому часі я став окупантом невеликого, але приємного помешкання з трьох кімнат і кухні — другої половини одноповерхового будинку проти міського парку, власником якого був один з братів Мучинських. Не обійшлося без драми. На дверях цього помешкання так само красувалася цидулка "бешляґнамт", але до цього часу ніхто туди не зголошувався, мешкання було порожнє, за винятком однієї кімнати і кухні, де мешкала невелика жидівська родина. Можливо, що за нього було забуто або воно було резервоване на пізніше, але тим часом як сам власник будинку, так і мешканці кухні, які мене добре знали, настирливо просили мене зайняти його, щоб не прийшли сюди інші. І я нахабно ризикнув. Поруч з "бешляґнамт" я пришпилив свою візитівку редактора і зайняв помешкання. Пізніше я справді мав з цим клопоти, але їх вдалося перемогти.
Я мав помешкання, дві кімнати, ніщо не було впорядковане, не було досить меблів, речей, але вже восьмого вересня я там спав, приймав гостей, порядкував. Мав чудову господиню Анну Антонівну, яка прибирала, діставала продукти і варила чудові обіди. Моїми найближчими сусідами були Цісики, Мучинські, Кравці, Багрянівські. І це всього кілька десятків кроків від редакції.
(Продовження на наступній сторінці)