Я навіть дозволив собі обережно натяткнути на це головному шефові цього видовища Ростиславові Волошинові, але він зрозумів це по-своєму. Над ним гостро тяжів комплекс сакраментальних "бе" і "ме", і він пояснив моє зауваження як вислів опозиції, чого я не міг спростувати, бо між нами не було бажання один одного розуміти.
І взагалі наскільки легко мені було знайти контакт з широкими масами народу, настільки тяжко було з офіційними представниками ОУН(б). Вони на мене за щось гнівалися, не казали, за що, — "догадайся мол сама", дармащо я нічого їм не зробив поганого. Вони демонстративно мене ігнорували і потайки слідкували, чи, бува, не роблю проти них чогось підривного.
Особисто— ми звичайно зустрічалися, щось говорили, але дуже сухо, стримано, ображено. Очевидно, для мене цей комплекс по^-ведінки цілком зрозумілий, і я не гніваюся на них, як це робили інші мої компартійні. Це виглядало інфантильно, а тому гротесково, смішно, і тільки брак почуття гумору рятував нас від жалю-гідности.
І потрете, цього самого дня у Рівному сталася ще одна подія — відкриття інституції з назвою "Українська рада довір’я на Волині" у головній залі міської управи, яку відкрив Степан Скрипник.
Що це за рада?
У першому числі газети "Волинь" з приводу цього вміщена така; замітка: "Державне міністерство для окупованих теренів сходу доручило п. Степанові Скрипникові, був. послові від Волині, організувати і обняти провід Української ради довір’я на Волині.
"До складу ради п. Ст. Скрипник запросив пл.: о. прот. Ника-нора Абрамовича, відомого церковно-освітнього діяча на Волині; Миколу Багрянівського — адвоката в Рівному; проф. Бориса Білецького — був. директора гімназії в Луцьку; Полікарпа Бульбу — голову міської управи в Рівному; Олександра Бусла — нач. шкільного відділу рівенської области: проф. Івана Власовського — був. посла і ген. секретаря Т-ва ім. Петра Могили; Ростислава Волошина —’— заступника голови Рівенської обласної управи; Михайла Кобрина — культурного діяча з Крем’янця; Бориса Козубського — був. посла і відомого громадського і політичного діяча; Івана Корноухова — голову Рівенської обласної управи: Мокія Нестеровського — директора промислових підприємств був. Крем’янецького ліцею; Андрія Марченка — голову обласної управи в Луцьку; Володимира Онофрійчука — був. посла з Во-лодимира-Волинського; Самійла Підгірного — був. посла і адвоката з Ковля; д-ра Миколу Пірогова — голову міської управи в Ковлі; Михайла Редьку — заступника голови окружної управи в Крем’янці; Григорія Рибака — голову окружної управи в Косто-полі; Олексія Сацюка — голову окружної управи в Дубні; Уласа Самчука — відомого письменника; Євгена Тиравського — юриста з Луцьку, та інж. Анатолія Коха — нач. відділу обласної управи в Луцьку".
Згодом до цього списка були ще додані імена Михайла Книша з Горохова і Андрія Мартинюка зі Здолбунова.
На першому засіданні цієї ради були присутні архиепископ Полікарп з Луцького і голова обласної управи Житомира М. Яце-нюк, разом з делегацією з східніх округ Волині, які прибули сюди як гості і обсерватори. Збори привітали їх бурхливими оплесками. У майбутньому вони мали належати до складу ради як її члени. Не прибули на це відкриття лише М. Кобрин і А. Марченко.
Засадничо тут зібралися чільні представники політичного, культурного і громадського життя цієї провінції, які пережили різні народовбивчі акції минулих окупантських режимів, багато з них, як Козубський, Підгірський, Власовськии, Білецький належали до дуже активних і видатних діячів; за партійними приналежностями тут були представлені всі політичні течії того часу... Багато з них були добрими моїми особистими знайомими ще з давніших часів.
Головними справами наради були шкільні, юридичні, церковні. Потрібно було упорядкувати програму навчання у школах, покликати до життя судівництво і налагодити оправи церкви. Це вимагало обговорення компетентних людей і багато праці. Тут таки були створені відповідні комісії, які коло цих справ мали заходитися. А взагалі ця рада мала б у майбутньому творити певну еманацію українського парляментарного тіла, спочатку на цьому терені, а пізніше і на інших теренах України.
Звідки ж виникла ідея такої ради? В газетному повідомленні сказано, що "державне міністерство для окупованих теренів, доручило" і т. д., але в дійсності це була не думка якогось державного міністерства, бо такого в той час ще не існувало, а ідея, яка виникла з бігом розмов і шукань наших представників з певними українофільськими німецькими діячами, як, наприклад, знаним проф. Робертом Кохом, яким хотілося знайти якийсь компроміс офіційної німецької політики з вимогами українців, а також зробити спробу поставити німців перед певними доконаними .фактами. Німці бс не мали наміру творити якогобудь українського представництва, яке представляло б інтереси своєї країни.
За організацію цієї справи енергійно взявся Степан Скрипник, а йому багато допомагав знаний галицький політичний діяч Матвій Стахів, який у той час перебував у Рівному. Ними була пророблена чимала організаційна робота, переборено багато труднощів комунікаційного порядку і, нарешті, скликано раду. Роблено все, що було можна, використовувано кожну нагоду, бо вірили, навіть коли не вірилося.
І не лише в цій ділянці, але й у кожній іншій. Адміністрація, шкільництво, судівництво, медична опіка, торгівля, промисел, підприємства ... І багато з цього було вже зроблено. Діяла адміністрація на чолі з начальником области Іваном Карнауховим, шкільна кураторія на чолі з О. Буслом, кооперація під керівництвом В. Мороза, організувався обласний банк під дирекцією П. Копача, К. Сірика і Р. Іщука. Пригадуються чудово організовані учительські курси під керівництвом відомої педагогічної діячки Надії Шульгин-Іщукової. Пригадую свою промову на тих курсах, оптимістичний настрій учительства, плянували розпочати навчання у всіх школах, як також відкрити цілий ряд різних курсів: садівництва, городництва, тваринництва, куховарства. Моя промова мала також певний характер. Я закликав учительство розгорнути пропаганду на селі для заохочення населення організовувати господарство, закладати верстати виробництва, переробки сировини, переходити до міста і забирати в свої руки торгівлю, промисел, підприємства. Потребуємо міста, місто було не наше, завойовуймо місто.
Головна думка, що ми мусимо посісти порожні місця у керівних центрах народної економіки і господарства, інакше прийдуть інші, головним чином наші нові окупанти, які все заберуть у свої руки. Я знав їх наміри, як також їх думку про нас. Була вона ось яка:
"Слов’яни є масою вроджених рабів, які потребують керівництва. Що ж торкається нас, то можемо думати, що більшовизм зробив нам добру послугу. Він почав свої земельні експерименти, але ми знаємо, яким жахливим голодом це скінчилося. Вони створили певний рід февдального режиму в інтересах держави. Але з цього постало велике непорозуміння: якщо колишній власник хоч трохи щось на господарстві розумівся, то, з другого боку, політичний комісар був у цих справах повним неуком.
"Коли англійців виженуть з Індії — Індія зникне. Наша роля в Росії має бути аналогічною до англійської в Індії . ..
"Німецький селянин творить поступ в ім’я поступу. Він думає про своїх дітей. Український селянин позбавлений почуття обов’язку.
"Ми будемо постачати зерно всій Европі, скільки б вона його не потребувала. Крим дасть нам південні овочі, бавовну, гуму (100 000 акрів плянтацій вистачить, щоб забезпечити в цьому нашу незалежність).
"Ми будемо постачати українцям хустинки, скляне намисто і все; що люблять народи колоній.
"А що основне — німці мусять і надалі тримати між собою найтісніший зв’язок, бути ніби фортецею. Останній з наших хлопців на стайні має бути вищим за кожного тубільця".
Кому належить ця цинічна казуїстика? Вже з першого слова видно, що нікому іншому, як творцеві "міту двадцятого століття" про створення тисячолітнього райху "народу панів" на теренах Европи. Це він так мріяв у гурті своїх найближчих співробітників, у своїй головній квартирі "Вольфшанце", в лісі біля Растен-бурґу, що у Східній Пруссії, з ночі з 17 на 18 вересня цього самого руку. Адольф Гітлер, автор "Майн Кампф", титан титанів, Юлій Цезар, Кортез, Наполеон і філософ в одній особі, якого небо послало на цю грішну землю, щоб він нарешті навів на ній порядок.
Це уривки з його так званої застольної розмови, яку він виголошував кожної ночі перед своїми "соратниками". Появилося воно в друку геть пізніше, але ми знали його наміри вже тоді, коли читали його "Майн Кампф". І взагалі це не була ніяка таємниця — всі ті їх наміри, "дранґ нах остен". Саме тому ми так наполегливо настоювали заохотити наше населення інтересами господарства. З точки погляду західноєвропейського спостерігача Східня Европа господарсько порожнє місце, і його треба заповнити. Не заповнимо ми самі — заповнять інші. Головне — місто, комунікація, індустрія, виробництво, торгівля. Не лише ринок, не лише споживання, не лише Індія.
Зрозуміло, що більшовизм зробив для ворога прислугу, він заглушив народну шіціятиву. відобрав волю мільйонам творчих одиниць і передав її сотням нетворчих бюрократів, позбавив населения власности, а тим самим створив з нього ггролетаріят, який "не має батьківщини". Пропаганда, що людина є власником держави, не переконує, бо на ділі це виходить навпаки, а тому кожний ворог, що воює, воює не з народом, а з державою, тобто рабовласником народу. А кому хочеться захищати свого рабовласника, — ця війна дуже наглядно довела.
(Продовження на наступній сторінці)