Перед брамою звичайно стояли рядами підводи. Було добрим тоном приїхати до церкви гарно вимощеним і застеленим килимом возом і добре вичищеними, з заплетеними гривами кіньми. А під час сезону весіллів до цього додавалися ще розкішні оздоби з барвистого паперу. Хто з дерманців не хотів блиснути своїми кіньми або своїм гарним возом Це вже така людська прикмета ...
Приходська церква була простора, широка з великою банею. Служба відбувалася повільно, довго, урочисто з безконечними парастасами, панахидами, вінчаннями, хрищеннями. Правив звичайно священик-благочинний, колись Клавдій Іваницький з дияконом о. Дам’яном і дяком з сільської громади. Прислуговували два малі присугужники у відповідних підрясничках і звичайно пишний та солідний церковний староста. Співали два хори, один вгорі, "на хорах", і один внизу, "на крилосі". Хором заправляв досвідчений диригент, виконували найскладніші херувимські Бортнянського, Веделя й інших композиторів.
При церкві діяло дуже старе, ще з сімнадцятого століття братство, що складалося з братчиків і сестричок старшого віку, завданням яких було утримувати церкву в належному порядку, дбатипро її красу, світити "на євангеліє" свічки, влаштовувати громадські обіди. Цей останній ритуал користався особливою увагою і відбувався досить часто. Влітку на звичайному свіжому травнику в саду, а зимою в залі спепДяльного церковного будинку, який звався "проскурницею". Пили, їли, братчики дбали про "півока", а сестрички про смажену капусту, вареники, сметану, пиріжки. Бо-ханці, паляниці, книші споживалися в незчисленній кількості і були невід’ємним додатком при кожній оказії.
З церквою пов’язане ціле життя тутешньої людини, особливо в її ранніх роках. І не лише релігійне, а передусім соціяльне, громадське, суспільне, культурне. Для селянської дитини це було єдине місце, де вона відривалася від нудної буденщини. Великдень, Трійця, Різдво, Водохрищі, крашанки, коляда. Сюди сходилися різні люди: "пани", учителі, учні, службовці, чехи, жиди, "москалі" (солдати), що приходили на відпустку, матроси, гвардійці. Все це давало поживу фантазії, викликало бажання пізнати світ і життя поза обріями цього простору. Це було свято серед буднів, барвистість серед сірости, музика серед беззвучности.
Пізніше я мав нагоду бувати в Нотр-Дам у Парижі, в соборі св. Петра в Римі, я подивляв їх монументальну величність, багатство і розкіш їх будови, але не знаходив у них тих емоцій, що якимись особливими чарами в’яжуть нас з божественністю. Пригадую, коли я дивився з висоти Сакре-Кер на Париж, я чомусь думав про цю церкву св. Трійці в Дермані.
А тому ця неділя була для мене подією. Я повернувся назад і знов "ішов до церкви". У Дермані. З Запоріжжя. Дуже знайомими стежками, на яких не було місця, до якого б не торкнулися мої босі ноги. Спочатку перелаз з "нашої Гуцівщини" на "Мотрине", далі стежкою попри Мотрин лішник до Ляшового займиська, вниз займиськом з його старими березами, дубами й липами, до перелазу "на вигін". Далі вигоном з "криничиною" і копанками, до ще одного перелазу "на Шавронське". Далі Шавронським лугом, з високими, стрункими вільхами здовж потоку, до Манастирсько-го... А там уже вгору твердою, пирокою стежкою з виглядом на манастир праворуч, все вище і вище, аж поки не покажеться зі-за гори позолочений хрест приходської церкви, який починає на очах рости, аж поки не виросте у широку алюмінійовото кольору баню, що домінує понад зеленим простором садів.
На жаль, на цей раз я не йшов дослівно до церкви через Мотрине і Ляшове займисько. Не дивлячись на довге бенкетування минулої ночі, я прокинувся дуже рано. Було не до спання. Я ж на Запоріжжі. Треба все бачити, до всього доторкнутися. Перш за все треба піти на "нашу Гущвщину", місце мого роду з прапрадіда, і далі. Мене поймає нетерплячка дитини, бож це справді те по-дитячому вразливе місце нашої душі, яке не визнає норми чи стриму. Постають в уяві батьки, діди, рід, покоління, у цій землі їх коріння, у цьому повітрі їх дух, а тим самим і моє коріння, і мій дух. Я вирвався звідсіль і пішов у світ, але я тут побачив світ і пізнав його. Це та точка плянети, що дала мені перше опертя з ембріону моєї матері і мого батька, з атома їх духа і тіла, щоб пізніше я став частиною великого, видимого космосу, буття. І саме тому ця точка плянети для мене така дорога.
Від Семена до Гуців всього лише чверть кілометра ходу стежкою через Трихонове і небагато далі дорогою поза садами. Ходили звичайно стежкою, спочатку через густий, молодий лішник вниз до перелазу, далі Трихонів сад і город, і знов перелаз, і, нарешті, Гуци. Назва Гуци це назва нашого роду, назва якогось нашого далекого предка, як і назви інших мешканців Запоріжжя:
Бухалів, Серед, Балабів. Нова наша прийшла назва Данильчуків-Самчуків не прищепилася на цьому місці, вона лише в урядових паперах, але тут вона чужа й нелеґальна. Ціле село нас знає як Гуців — колись і тепер.
Територія нашого гуцівського царства невелика, це лише північна частина запорізького горба, вкритого садами, лішниками, бгіжами, городами, порізаного яром і відділеного з півночі від решти села стрімким, глибоким кам’янистим яром, з його долиною, криницею під трьома вербами і вигоном. На найвищому місці горба примістилася садиба Гуців, двох братів: мого діда Антона і його молодшого брата Івана. Це були переважно дерев’яні забудівлі: хата, зложена з кругляків "у зруб", дильована клуня, хліви та повітки. Все крилося соломою, стріхою, сніпками з стропами, підстрішками й капіжами. Довкруги був сад, переважно сливи-угорки, але також яблуні, груші, черешні, вишні й горіхи. А далі город і "другий", молодий сад, що разом з лішником і сіножаттю простягався до одного з потоків, з яких починається річка Устє, що десь там далі, біля Рівного, впадає до Горині.
Антін та Іван, дармащо рідні брати, вдачу і долю мали різну. Жили вони межа в межу, ріг у ріг, до них доїжджали через одну браму, їх стежки далі вниз до води перетиналися, але жили вони дуже по-різному. Антін, як сказано, мав чотири сини і одну дочку і жив "по-мужицьки", тобто селянином-хліборобом. Але брат його не женився, а "пішов у світ" і десь там, "у Корці чи де інде", у графа Сангушки "за льокая состояв". І жив "по-пан-ськи". Мав чисті руки, фрак, "часи" і на ногах "штиблети". Але все таки він чомусь повернувся "на своє", привіз з собою свою шані", тобто міщанку з Здолбунова, і вони почали гослодарити. У них родилися "паненята": чотири дочки — Ліза, Надя, Оля і Маня, та два сини — Трохим та Методій. Але так само, як "з Івана не буде пана", так і "з пана не буде господаря". У них було гарно в хаті, на стінах висіли фотографії, на вікнах фіранки, їх дівчата вдягали кальоші і носили парасолі, вони грали на балалайках і до них заходили паничі з семінарії, але господарство їх виглядало мізерно. Всі їх будинки були бідні, клуня городжена плотом, "пара хвостяк" худоби і пара миршавих коненят. І не завжди досить хліба.
Зовсім відмінно було в його брата-мужика Антона. В початках це було приблизно те саме, що й в Івана. У невеличкій з трьома віконцями хаті з "хатиною" через сіни жило 12-14 душ, три покоління — діди, сини і внуки. Була нужда, тіснота, нестача. Часто під весну звичайний хліб бував ласощами.
Так було за діда .. . Але відмінні порядки внесли сюди його сини — Ялисєй і Олексій. Спочатку це був лише Олексій, дармащо молодший, бо Ялисей відбував трирічну військову службу. Олексій дуже молодим одружився, бо треба було господині, і працював, як кінь, за десятьох. А коли вернувся з "москалів" Яли-сей, вони вже разом дуже швидко почали розширяти свої володіння ... Прикупили в Лебідшині п’ять десятин землі, збудували там хутір для Олексія, молодшого дядька Омелька видали в прийми до Півча, а дядько Ялисей з наймолодшим братом Парфеном (ми вимовляли "Пархвен") та молодим ще сином Василем заходилися коло Гуцівщини. Збудували простору на мурованих стовпах клуню, мурований з каменю хлів, велику шопу-майстерню, при ній комору, окремо магазин на збіжжя, показну в’їздову браму, свининець, дровітню. А скінчивши з цим, 1912 року знесли стару дерев’яну хату і збудували нову, муровану, криту залізом, на три кімнати з кухнею і подвійним склепом на яблука. їх садиба виглядала заможно, солідно, дуже відмінно від садиби Івана, у якого нічого не змінилося.
Але згодом і цьогр, стало замало. Одружився дядько Парфен, одружився Василь. Гуцівщина з її вісьмома десятинами стала рішуче затісною. А тому 1924 року Василь забрав свою родину, разом з батьками і по слідах свого дядька Олексія виїхав до Тиляв-ки, де у поміщика Леха набув тринадцять десятин поля. На Запоріжжі залишився лише Парфен з своєю не дуже щасливою родиною.
(Продовження на наступній сторінці)