Субота, шістнадцятого серпня, гарний, погожий жнив’яний день. Давно вже на цей день чекаю. Дермань для мене центр центрів на плянеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився ... До речі, як оповідала мати, серед незвичних обставин — на весіллі дядька Омелька... Але також тому, що це справді "село, неначе писанка", з його древнім Троїцьким мана-стирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та леґендами.
А також і тому, що тут родилися, вмирали і знов родилися мої батьки, діди, прадіди і прапрадіди, з яких я знав лише діда Улі-яна та бабу Євдокію по материній лінії, а діда Антона та бабу Лу-кію — по батьковій. Знаю, що мій прадід по батьковій лінії звався Кирилом, а прапрадід Йосафатом.. А прабабуня звалась також Євдокією . .. По материній лінії прадід звався Михайло Ру-дий-Мартинюк, а прабабуня — ще одна Євдокія, дочка ще одного Кирила.
Батько мій Олексій Данильчук-Самчук, народився 27 жовтня 1869 року, був одружений двічі, перший раз приблизно 1889 року, жінка його Марія з села Мизочика померла нагло 1899, залишивши двоє сиріт — Катерину і Василя. Другий раз він одружився 1900 року, жінка його, моя мати, Настасія з роду Руда-Мартинюк, народжена 23 грудня 1877 року. Від цього шлюбу було п’ятеро дітей — Петро, Пилип, Улас, Федот і дівчина Васеа, яку ми звали Василиною. Петро і Пилип померли на шкарля-тину, коли першому було три роки, а другому два. Обидва померли одного місяця, і я їх не пам’ятаю. Федот народився 1908 року, а Василина 1912.
Оце і є те коріння, що в’яже мене з Дерманем. Усі мої предки були хлібороби, за панщини кріпаки, за винятком одного з давніх предків Данила Гуци, який прибув на наш куток Запоріжжя ще за давніх часів. Оповідали, що за Хмельниччини, і що він був козаком. Мій батько залишив Запоріжжя (Дермань ділився на "кутки", і наш куток звався Запоріжжя) 1907 року і вибрався на хутір Лебедщину — п’ять кілометрів від Дерманя, де мав п’ять десятин землі. Згодом він помножив свою власність на ще одну десятину, а 1913 року залишив і це місце, переїхав до Тилявки, де вже набув чотирнадцять десятин.
А взагалі мій рід не походив з багатих. Мій дід Антін мав дев’ять десятин паншизняного наділу, але на них він мав чотири сини — Ялисея, Олексія, Омелька і Парфена, а до того дочку Лукію. Лише впертою й послідовною працею мій батько і мій дядько Ялисей набули більше ґрунту на Крем’янеччині, дядько Парфен залишився на нашій прабатьківщині, а дядько Омелько був відданий у приймаки до Півчого. Цей останній ніколи не був господарем, здебільша гуляв, байдикував, за революції був "за бєдний клас" і належав в родині до постійної опозиції. З таких у нас звичайно рекрутувалася "савєцка власть" ...
Не дивлячись на те, що мій батько мав лише "три групи" народної школи, а мати знала лишень три літери — А — як кроківка, Ж — як жук, і О — як калачик, вони намагалися дати своїм дітям кращу освіту, "посилати на вищі школи", з чого скористався лише я, бо решта моїх братів воліли зістатися дома і бути далі хліборобами. З синів мого дядька Ялисея дістав вищу освіту — історично-філологічний факультет Варшавського університету — лише Григорій, який пізніше був доцентом Львівського університету, десь 1940 року був заарештований і більше не вернувся.
Таке родинне тло мого Дерманя. І хоча мій батько залишив це місце ще перед першою світовою війною, я був тісно зв’язаний з ним духово і фізично значно довше, бо коли я скінчив 1917 року народну школу в Тилявці, я одразу перейшов "на вищі школи" до Дерманя, вступив до так званої двоклясової школи при семінарії, яка пізніше, за української влади, була перейменована на чотириклясову вищу початкову школу, з якої я мав намір перейти до учительської семінарії. Але 1920 року, коли я був у третій клясі вищепочаткової школи, всі ці школи поляки нам закрили, і цього ж року я склав іспит до п’ятої к ляси української гімназії в Крем’янці, якої не скінчив, бо перед самим закінченням мене покликали до війська. Наша приватна гімназія від рекрутства не звільняла.
Можливо також, з помсти за це я вирішив взагалі звільнитися від опіки "братів слов’ян" і стати бездержавним громадянином світу, скориставшися претекстом військової служби.
Але все це було... За царя, за війни, за революції, за перших років Польщі. То були винятково нерівні часи, повні зривів, змін, перешкод, труднощів. Ми не могли систематично вчитися, нормально розвиватися, надіятися на нормальну працю.
Але що таке Дермань тепер? Не бачив його добрих п’ятнадцять років. Час майже одного покоління. Горів бажанням скорше там бути... І взагалі я завжди любив "їхати до Дерманя", ще в дитинстві, коли ми їздили туди з Тилявки кілька разів річно з приводу різних оказій. Теперішня поїздка має значення виняткове ... Вибралися ми втрійку: я, Степан Скрипник, Іван Шеккер, і ще шофер Трифом — маленьким автом Скрипника "фіят-польський".
Як звичайно, ми не знали, до кого їдемо, де зупинимося, правдоподібно, це мав би бути мій двоюрідний шваґер Семен Андру-щук, бо він найзаможніший і йому найлегше дати раду з такою ватагою гостей. Але з попереднього досвіду ми вже знали, що цим турбуватися не треба. Все населення країни було моїми рідними.
Виїхали в полудень, перед нами тридцять кілометрів не дуже доброї дороги, через Басів Кут, Здолбунове, Здовбицю, Лідаву, Гільче, Лебеді. Я, розуміється, як звичайно, переживав . . . Людина здебільша живе життям минулого, особливо раннього, початкового . .. Дитинство живе в людині від початку до кінця її життєвого кола, бо це найкраща частина її центру, вічно освіжаюча субстанція, яка утримує її в чистоті й оптимізмі. І грізний загартований в боях воїн, і одчайдушний злочинець, і мудрий старець у хвилини глибоких криз стають дітьми з іменням матері на устах.
А які вражаючі ті місця, які б не були вони скромні, де наше дитинство протікало. Кожна точка такого простору лишається в пам’яті, кожний звук, кожний настрій, кожна пора року, кожна зміна погоди ... І небо і земля, рослини і живі тварі, жива і мертва річ — все це лишається з нами назавжди.
Моє дитинство проминуло ось у цьому просторі. Бачу його виразно тому, що це місце було для мене заборонене. Це лежить ось там далі, зараз за Гільчем, починаючи з села Лебеді з його долиною, лугом, річкою, ставками аж до Дерманя. Швидко минаємо великий залізничий вузол Здолбунове, такий пам’ятний мені з часів революції. Тут відбувалися сутички різних сил того виняткового часу, які мене інтригували ... Минаємо села Лідаву, Гільче, минаємо Лебеді. Ці назви врізалися в мою уяву назавжди. Ось те саме Гільче, куди ми їздили "на Миколи" на "отпуст". А ось Лебеді, куди посилала мене мати за три верстви "до лавки" за "керосиною", сіллю, сірниками та оселедцями. Типове українське село-присілок, розложене здовж долини з річкою двома рядами хаток з садками, городами й сіножатями. Воно не мало ні школи, ні церкви, лебедяни ходили за цими потребами до Дерманя, Гільча або Верхова, але вони мали добрий земський банк, а тому їх село виглядало заможно. Тепер воно має також свою школу.
Минаємо Лебеді... І ось та моя Лебедщина — долина з лугами і річкою, де був одинокий наш хуторець з трьох будинків: хати разом з хлівом під одною покрівлею, клуні на мурованих з каменю стовпах насупроти хати і свининця, курника та дровітні під одною стріхою навпоперек ... Під пригірком, над дорожиною, з молодим садом і городом та виглядом на луг, на протилежний схил долини покритий молодим сосновим лісом і на млин з західнього правого боку. Чудове, затишне, поетичне місце, виповнене містерією перших дитячих вражень.
І от, повний спогадів, я наближаюся до того місця, і яка шкода, що я не сам і їду автом, а не йду босими ногами витоптаною стежкою здовж лугу, покритого зеленою травою, ромашками, коню-шинкою, Петровим батогом, від нашої криничини "з кадубцем" під вільхами з її дуже прозорою холодною водою, до цього ось місця, де стояв той хутір. Як добре було б побути тут деякий час з самим собою.
А що сталося тут за ці двадцять вісім років, відколи ми це місце залишили? Безконечно багато. Зникли не тільки всі ознаки хутора, але й ті ліси, що оздоблювали обидва схили долини, і ті верболози над річкою, і те стависько з його пишними очеретами, і навіть сама річка та млинок звузилися і зменшилися до не-впізнання. Яка шкода, що природа нашого краю так на очах бідніє і немає ніякої ради, щоб запобігти цього спустошення. Тепер тут усе довкруги виглядає, як один великий, стовчений вигін.
Ми зупинилися приблизно на тому місці, де стояв наш хутір, але все довкруги так змінилося, що я не мав певности, чи воно те справжнє. Поблизу на полі працювали люди, які, мабуть, були здивовані появою нашого авта в такому безлюдному місці, і я покликав чоловіка, щоб він допоміг мені розбіратиея в ситуації. Він був здивований і зраділий, коли довідався, хто я і чого шукаю, бо він чув про мене, і про Скрипника, і про мого батька, і про наш хутір... Ми вже спільно розшукали те місце, нічого там не знайшли відмінного, лише Шеккер зробив при цьому кілька сротозняток, і одна з них була пізніше поміщена у першому числі нашої газети "Волинь".
(Продовження на наступній сторінці)