І Маруся після казала: — Він мені в цей момент направду подобався. Від нього віяло щирістю. Міцний, як з криці, мужчина, здоровий, ясні, чисті очі, і я не втерпіла: — Ах, — кажу, — коли б ви та не були у нас заразою, а справжнім мужем. Прекрасне м’ясо! А він, каналія, визивно сміється, і тільки, каже Маруся, побоялась вона гріха та своїх хлопців, що стояли під кожним вікном на чатах, а то б я, каже, того ворога перше, ніж пустити його "в расход", випробувала і з інших боків. А до всього він розлігся і каже: — Без вас, Марусю, життя моє не буде нічого варте! І дивно-предивно, як може хто відповісти! Що між тими людьми переважало. Боже, чи чортове. І от, Мар’яно, що ти скажеш на це. — питала Татяна, а Мар’яна слухала її, повна захоплення.
— І це правда?
— Розуміється, правда.
— І чим те скінчилося?
— Йде ліквідація пунктів.
— І думаєш, Зубов буде випущений.
— Напевно. Я тільки цікава, що він буде робити, коли, скажімо, по тижневі вернеться до Москви.
— Думаєш, він вернеться. А цікаво! Винятково цікаво. А де Микола. — дещо притишеним голосом спитала Мар’яна, і зір її деякий час впирався в обличчя Тані. Та спокійно казала: — О! Він буває в різних місцях. Навіть, там, на Заході, у Петлюри.
— А як з тобою?
— Що зо мною… Зараз іду до Івана, і ми рішимо. Я вже маю рішення.
— Ідеш до нього? — ще дискретніше спитала Мар’яна.
— Іду до Києва, до Петра. Звідти їду до Сибіру. Розумієш?
Мар’яна спокійно сказала: — Розумію, Таню.
IV
За два тижні Таня лишила хутір. Спокійно, без зайвого гамору. Поїхала на станцію до Миронівки, нічого зайвого не брала, ніхто її не проводив. Старий мовчав, мов граніт, Іван уникав розмови і був понурий, Андрій напередодні півночі проговорив з сестрою, прощаючись, міцно її цілував… Мар’яна тихо плакала, особливо напередодні, звечора, Василько дивився на всіх, не розумів, що діється, питав Таню, чого вона їде до Києва.
Реквізиції дещо притихли. З’явилася надія, і люди знов почали рухатись. Наближалась рання, нерівна весна. З потеплінням Андрій має знов вертатись до Черкас, Василько вже пішов до Канева і мешкав у Лоханських.
Був великий піст з несподівано теплим першим тижнем, зі сніговіями, вогкими, рвучими вітрами. Старий ходив до Ліпляви говіти. Туди і назад — це добрий шматок дороги, старий ходив поволі, багато думав, а вдома часто брався за свої улюблені книги.
Напередодні від’їзду Андрія Іван був у млині, — тут недалеко, сім верстов над Дніпром, у Білого.
З заходу насувалися великі чорні хмари, швидко ставало темно, на хуторі тихо, безлюдно, порожньо. Вікно Андрія рівно світилося, на столі стояла мала лампа під зеленим абажуром, Андрій сидить, похилений над столом і готується до іспитів.
Раптом скрипнули двері, і на порозі з’явилась Мар’яна.
— Можна, Андрію? — чує він голос.
Не повертаючись, Андрій відриває стомлені очі від книжки.
— Заходь, — каже спокійно з глибини кімнати, не повертається і не дивиться назад. Мар’яна легко, нечутно перебігла простір від дверей до столу, легко, граючись, закрила долонями очі Андрієві.
— Мар’яно, — сказав все ще спокійно Андрій і намагався повернути голову.
— Андрію, — вирвалось у неї пошепки, вона нахилилась над ним, обняла голову і почала палко його цілувати. Андрій виразно відчув биття її серця.
Андрій був збентежений, швидко повернувся, випростався і взяв її обидві руки. Вони тремтіли і були холодні, Мар’яна тягнулась до нього, хвилювалась, невиразно щось шептала.
— Що з тобою? — збентежено казав Андрій і хотів боронитись.
— Люблю…. тебе, — ледве чутно вирвалось у неї.
— … Я знаю… знаю. Але я так мучусь, і ти мене зрозумій! Андрій пустив її руки, відступив, Мар’яна сіла на м’який старий стілець, схилила голову у великій відданій покорі. Андрій схвильовано ходив по кімнаті, відчинив двері і глянув у коридор. Темно, тихо і порожньо. В їдальні годинник вибив сьому годину. О дев ятій має вернутися з вечірні батько.
Коли Андрій вернувся назад до кімнати і зачинив двері, він вичув виразно, як все навкруги наситилося жагою і звабою. Повітря наповнилось сильним, хвилюючим згаром, що, здавалось, помітно для зору виходить з тієї тихої істоти, що сиділа, мов чорний ангел зі згорненими крилами, і дивилась у німій і безмежній покорі кудись під ноги Андрія. Щось сильне, сильніше, ніж розум, сумління і честь, гостро і невблаганно тлумило ясність свідомості.
У передпокої рипнули двері, з кухні хтось увійшов, Мар’яна швидко звелася на ноги, і все розвіялось.
Це була Омелянчиха. Лист для Мар’яни Миколаївни. Мар’яна мовчки, швидко взяла лист і пішла до своєї кімнати. Це писав з млина Іван — щоб вона не боялась, що дуже завізно, що він забариться цілу ніч і ранком прибуде. Мар’яна піднесла до уст писульку, повернула погляд до ікон — і очі її відразу залилися сльозами. Це сталося так несподівано, їй здавалося, що невидима Божа рука простягається від тихого образа, що образ Марії німим поглядом щось їй каже.
— Сохрани мене, Мати Бога! Поможи!
В будинку далі було тихо, темно і порожньо. Андрій уже не міг працювати. Думав і шукав опертя. Невже він такий слабий, залишений волею, що не дасть собі ради зі шматком гріха? Він уже майже мужчина — двадцять років, міцний, мужній і рослий.
А все-таки страшна, дітклива, повна уявних бажань, незбагнутих прагнень молодість! Дуже, дуже молоде і свіже обличчя, темні очі, такі чисті і прозорі, волосся пружно-живе, густе і хвилясте. І це прекрасне тіло, в якому постійно творились містерії великого життя, яке боролося з великою правдою, положеною рукою творіння на грані пізнання добра і зла.
І аж прийшов з вечірні батько, а в їдальні розсвітили маленьку лампку, бо треба заощаджувати нафту, — напруження трохи спало, стало все ясніше і легше. Принесли пісну вечерю — кислі огірки з соняшниковою олією, картопля "в мундирах" і чай з білими сухарями.
З легким шелестом увійшла Мар’яна в чорній шовковій сукні, сіла насупроти Андрія, дивилась на нього через стіл. Він уникав того впертого зору і підтягав під стілець свої ноги.
Старий спокійно сидів, оббирав сам картоплю, поволі їв і так само поволі оповідав, що "в селі валить народ іспанка", що минулого дня було дев’ять похоронів. — Нещастя завжди ходить разом, — казав поважно старий.
— Ніколи у нас ніхто не чув ніякої іспанки. Народ, як не кажіть, забув добро. Хай там кажуть, що кажуть, а Божа сила діє. Учені люди, а часом навіть і ви, хлопці. кажете — природа, природа. А я вірю, що природа мусіла з чогось постати. І коли Бог ліпив нас з глини, то мусів ту глину вже мати. Це тільки вздор і спротив, і небажання жити по-людськи. І от уже ми покарані, бо нікому іншому ми не шкодимо, як самі собі, коли топчемо добре і потрібне, а заповіти Бога ясно кажуть: люби ближнього свого, як себе самого. Найвища правда, і оминути її не можна.
— Я ось зустрів, — казав далі старий, — отам на перехресті Афогена Васильовича. Каже бідака, що в нього забрали все, що з золота. Але що, каже, мені те золото, ті персні, ті дрібнички, навіть коли це й пам’ятка. Що, каже, мені це все, коли я своїми очима бачу, як ті нерозумні руйнують віру в жизнь. Мене, говорить, покликав молодий хлопчина і каже не викладати далі історії. Чули ви щось таке? Не треба вже історії, минулого. Забудьмо все, що було, а жиймо цим ось бідним днем і мріймо про те, що буде завтра серед нас рай.
А не знають бідні, що рай — це небо, а земля — земля. Земля — це тверда, дуже тверда справа, вона не може без праці, без поту, вона скупа на дурничку. Не добудеш з неї зерна, як не буде пролито твого поту. Всі, хто мав з нею діло — знають це, як святий отченаш. От і мене туди кликали і казали — сякий і такий. І що ж з того? Минулося пияцтво, празник, і недалеко відійшли, а що то буде за пару років? Село уже просить хліба. Те, що я казав — сталося. Наш дорогий Іван Калиниченко вже підходить до мене і знов — чи не знайдеться, мовляв, для нього пудик, каже, пшениці на паску, а минув всього один місяць, як він наводив на мене отого комісара. Сказав йому — хай прийде, бо не він, стерво, для мене значить, а його діти, що ще не повинні нести гріх за негідного батька.
Старий говорив і говорив. Андрій і Мар’яна слухали мовчки. За столом було на диво темно, морочно, Мар’яна в чорному. Андрій мовчазний, на всьому — смуток посту. Мар’яна один тільки раз встала, принесла чай і мовчки поставила на стіл.
— А Іван не приїхав. Перед святами, мабуть, завізно, — казав поволі старий — А ти, Андрію, вийди трохи надвір та подивися там.
Старий звівся поволі з-за столу, перехрестився, сказав "спасибі за вечерю" і поволі пішов до своєї комірки. Мар’яна і Андрій зісталися самі віч-на-віч. Мар’яна мовчки збирала зі столу. Здавалося, вона не ходить, а пливе, що ноги її не торкаються землі, що вона нетілесна. Андрій відійшов набік і обперся на буфет. Він хотів відходити, але вичував, що відійти не може.
— Я вийду, Мар’яно, надвір, — казав він, бо не знав, що має казати.
— Добре, Андрію, — відповіла Мар’яна, і те "Мар’яно" та "Андрію" в устах обох звучало тепло, чуло і м’яко. І при тому вона кидала погляди, повні такого ж тепла, хоча їх не було в півтемноті видно.
Довго виходив Андрій. Ноги не йшли. Робив кроки туди і назад, на щось чекав, Мар’яна носила окремі речі, стелила довго церату — і вже нічого іншого не лишалося, як стати і визнати тим свою безсилість.
— Маєш, Андрію, вже все приготоване, — казала Мар’яна. — Завтра спечемо коржі…
— Добре, Мар’яно! Завтра зранку їду…
А потім поволі все-таки переступив поріг до передпокою. Мар’яна вийшла за ним до кухні і в півтемноті (в кухні під комином коптіла лучина) провела поглядом його постать до самих дверей.
(Продовження на наступній сторінці)