А коли ми беремо до рук зброю, то буде це не зброя революціонера. Буде це зброя великої, спланованої, зорганізованої сили. Буде це бойова армія, яка починається в робітні конструктора, проходить через місця, де ллють сталь, і кінчається бойовою лінією фронту на полі.
Ця мова вирівнює Андрія. Він ще ставить кілька питань і на всі дістає відповідь. А все кінчається словами: — Ти мусиш скінчити школу!
Ці слова Андрій чує з уст свого брата постійно, вони йому вже остогидли, але він не може перечити. Таня не втручається до мови братів. Вона, видно, вже має свою думку і не виноситься з нею на люди. Так воно краще.
На хутір прибула комісія. Той самий комісар, якого Григор бачив у Ліпляві, і ті самі ліплявські "комбєди". Заглядали до кожної дірки і все списували. Дивувалися, що всього повно і що є що записувати. Старому здавалося, що це порпаються брудними пальцями в його душі. Іван навіть не виходив з хати. Після всього старий закликав комісію "трохи закусити" і це, мабуть, "трохи вплинуло". Комісари були суворі, але морозівська настоянка на терну також сувора, і було її чимало влито до комісарської пельки. І коли всі разом заспівали, це вже був добрий знак. По дорозі назад Мацько викрикував своїм пискливим голосом:
— То знаєте, товаришу, такої людини, як старий Грицько, на смітнику не знайдеш… Ні, ні!..
— Що й казать! Хазяїн! На повну губу хазяїн! А жаль! — бубонів молодший Галущенко.
А поважний комісар кукурікав, мов півень: — Нічаво! Ми с нім абаждьом! Імєєм время!
Ой, там зібрааалась бідна голота
До коршми гуляяять!
— витягував Галущенко. — А чи я тобі, Мацьку, не казав… А чи я тобі не казав... Буде по-нашому! Га? І є по-нашому! — викрикував слово за словом Калиниченко.
Один взяв дууку за чуб, за руку,
Другий в шию б’є!
Ой, не йди, не йди, превражий дуко,
Де голота п’є! — провадив своє Галущенко. Всі були щасливі і вдоволені. Надходив вечір.
А в Морозів було тихо. Що це діється з Татяною? Ось вона одного разу дістала від якоїсь дівчини записку, одягнулась, нікому нічого не сказала, кудись пішла і довго барилась. Це повторялось кілька вечорів. Потім до Тані заходила вечорами Мар’яна, і вони разом довго розмовляли. Настав великий піст і з ним великий смуток.
Згодом усі довідались: Таня має зустрічі з Водяним. Де він тепер знаходиться? По різних закутинах Переяславщини, переважно по глухіших селах і присілках — туди-о, як Гута, як Гусиниці, як хутори Новий і Старий Завод. Розказують — у Переяславі на торгу блукають інколи дядьки в кожухах з лютнею або пужалном під пахвою. А одного ранку, так о годині четвертій, на шляху з Придворок стала застава. Так само було на мосту через Грудеж. На торгу в Переяславі тріснуло кілька ручних ґранат і склад амуніції та збіжжя було "знято". Забрали також пару десятків полонених. Кажуть, це був Водяний.
Таня не може сидіти на місці. Іван до неї — що вона собі думає, а Таня, ніби її підмінив: — Іване! Ти собі роби, як знаєш, а я буду робити, як я знаю. — І нема більше мови. Старому це все одно, що ніж у серце. Не тому, що він не розуміє Тані, а тому, що вичуває, що вона від нього віддаляється. Зжився з нею. Стільки років це була єдина його опора. Без Тані для старого хутір творить порожнечу. Ось її вже кілька днів нема дома, і старий не знає, кого це він постійно по всіх закутках шукає. Йому кажуть, що Таня у Лоханських. Е! Що там казати. Він не дитина.
Але ось Таня знов виринула. Була весела, загоріла, співала якусь нову пісню.
— Ти, бачу, зовсім вдоволена, — казала до. неї Мар’яна.
— Цілком! — швидко відповідає Таня. — Знаєш, з ким я запізналася? Дуже цікаво… Повстанку Марусю.
Мар’яна здивована. — Як це було? Як це було?
— О! — казала Таня. — Недавно познайомилась. І то після дуже пікантної пригоди. Уяви, вона недавно мала діло з одним комісаром. З Москви. Зубов. А було це так: на Прилуччині збирають продналог. Селяни звозять хліб до "Заготзерна", а звідти мають вивезти його до Москви. В "Заготзерні" знаходиться один дуже міцний, масивний добродій у сірій шинелі, і нікому не спадає на думку, що це один з головних "заготзерновщиків", помічник самого Шліхтера — Зубов. І раптом стається таке: в канцелярії "Заготзерна" підходить до телефону молода, елегантна жінка, бере слухавку, просить сполучити її з головним магазином і каже: — Прошу до телефону товариша Зубова. Всі тут і там дивуються — хто та жінка і хто той Зубов. Але раз вона тут, і така певна, і хоче говорити з товаришем Зубовим, то що це значить? Значить, що вона має на це право. І вона говорить. Просить товариша Зубова в імені місцевкому Прилуччини сісти до машини, що чекає на нього при вході до місцевкому — вулиця і нумер — і від’їхати з керівничкою райвиконкому товаришкою Клєчко до села Рудівка, п’ятнадцять верстов від Прилуки, на дуже показову маніфестацію солідарності селянства України з приводу хлібозаготівлі; було б дуже бажано, щоби при тому були присутні представники ЦК партії та уряду, що, без сумніву, не було б байдужим і товаришеві Леніну, і коли б він довідався про таку подію з уст самого товариша Зубова, це мало б подвійний ефект.
Розуміється, розуміється… Зубов радий старатись. Він їде. Коли? О шостій годині? Чого так пізно? Бо вона не могла скорше довідатися з Полтави, де він знаходиться. Гаразд. В порядку. Зубов виходить негайно. Вказана машина стоїть на газі. Так само негайно з’являється товаришка Клєчко. Знайомляться. Машина котиться, ідуть за місто, беруть розгін. Клєчко завзято кокетує, а що вона зі своїми карими очима є втілена приваба, то Зубов розпливається. Під’їжджають дійсно до села Рудівки. Вечоріє зовсім — майже темно. Велике село, велика церква, сади, широкий луг. У селі дійсно рух, шум, якісь підводи, якісь вершники. Машина біжить. і її ніхто не чіпає. В’їжджають до парку з великим будинком — алея, під’їзд, будинок з колонами. З балкона звисають червоні прапори. Зубов і Клєчко висідають, двох вартових віддають честь, на кашкетах у них червоні зірки, світяться два ліхтарі… Клєчко веде Зубова в обширну, прекрасно обставлену залу — багато військових, говорять по-російськи. Зараз має бути вечеря, і щойно завтра треба буде оглядати маніфестацію. Зубов погоджується — і як не погодитися! Він весь у полоні чарівної партвиконкомші, і побути в її товаристві для нього тільки приємність. Просять до їдальні. Там усе на місці, столи накриті — пляшки, закуски. Сідають, п’ють та їдять, вечір тягнеться, настрій підноситься. Зубов старанно оповідає московські анекдоти творчості Каменева, як то Троцький об’ївся на прийнятті в пані Колонтай і думав, що його отруїли.
І, нарешті, те найсолодше. Товаришка Клєчко просить важливого гостя потурбуватись і відвідати її скромне приватне мешкання. що знаходиться всього кілька десятків кроків звідсіль. Як не погодитись! Зубов весь щастя. Не йдуть, а їдуть, і вже не машиною, а тачанкою. Темно. Заїжджають до якогось селянського двору, заходять до хати. Світять. Тепле, притульне гніздо, з безліччю, під саму стелю, подушок. Клєчко розпускає свої чари повним ходом, просить гостя роздягатися, почувати себе зовсім, як дома… Ось тут альбом, може переглянути — вона тільки вийде на хвилину і відразу назад. Зубов, розуміється, не силує себе вагатися, роздягнувся, розстебнувся, відложив зброю і ліг на ліжко в блаженному очікуванні чарівної товаришки. Не довго чекав — вбігла розсміяна, прекрасна, вже переодягнута. — Олександре Івановичу! Встаньте — поговоримо. Він вагається. — Встаньте, встаньте! — дуже кокетливо. Олександр Іванович встав. — Прошу сісти! — Сів. — Олександре Івановичу! А скажіть, будь ласка, як це сталося, що ви тут і чому це вас післано збирати у нас зерно?
— Вам цікаво? — питає Зубов, півжартом, але з ноткою здивовання.
— Навіть дуже, — каже чарівна Клєчко.
— Аз яких-таких мотивів? — питає той у свою чергу.
— З дуже простих, — каже Клєчко — Я повстанка Маруся! Це був, кажу вам, сюрприз! — Ах, от як! — викрикнув Зубов.
— То значить, ви… Маруся?
— От як бачите, — ствердила дуже спокійно "партрайвиконкомша".
— Пікантно, — каже Зубов і пробує встати.
— Не турбуйтесь, будь ласка, вставати… Ніякі ваші рухи не принесуть вам полегші!
— І не пробую. Раз ми дійшли до цього місця так гладко, можна надіятися, що я в досвідчених руках, — каже Зубов і, як зазначила Маруся, при цих словах помітно почав бліднути. І, мабуть, мав на це причини, бо Маруся почала з ним цікавий діалог з безліччю питань, на які товариш Зубов мусив досить докладно відповісти. У висліді в руках Марусі опинився весь план хлібозаготівель, всі таємні накази, всі прізвища провідних комісарів. На закінчення Маруся йому сказала: — Олександре Івановичу! Якщо ваші зізнання виявляться правдою, вас випустять живим, але якщо хоч одно з них не буде точним, — затямте собі — ми потрапимо спустити вам штани з тієї матерії, в якій ви родились на цей невеселий світ. Надіюсь — мене зрозуміли?
— Цілком, — відповів Зубов, — і не роблю собі ніяких ілюзій. Ви взяли мене першим вашим словом, а мушу вам сказати, що все-таки, як не кажіть, — я терта рибина, і вмирати за таку, як ви, жінку сто разів почесніше, ніж за всі істини Маркса.
— Бачу, що ви мужчина, — сказала Маруся, — і як все піде гаразд, по певному часі ви дістанете волю.
— Даремно. Я буду розстріляний все одно, бо як мене не розстріляє чека, то я сам пущу собі в лоб кулю.
— Даремний песимізм.
— Не сказав би, що це песимізм. Скорше розпука.
— Що вас оступачено?
— Ні. Що не зможу нікому сказати, що я знав одну жінку, варту цієї назви.
(Продовження на наступній сторінці)