Так ти ж над Природою цар!
Був я сяйвом крилатим.
Але відчував: наді мною
Є могутніше сяйво.
І я його світлом живу.
То був дух, що діяння свої
Оповив таїною —
Бо його простоту
Люди тягнуть на стежку криву.
То — Святий Піфагор.
Чи Платон.
Чи безсмертний Спіноза.
А можливо, Христос, Магомет...
Може, досить імен?
Дух живе безіменно —
Як повінь весняна,
Як грози.
Він не стане державним додатком
До ваших знамен.
А прописка і паспорт
Навіщо, панове? Не треба,
Він без паспорта пройде —
Для нього кордонів нема.
Я — Безсмертний Вогонь,
Я вібрую, живий, серед неба.
А довкола врізнобіч —
Глуха сатанинська пітьма.
Де ж мій Друг?
Назову Піфагором,
Бо це не помилка.
Хай він вчителем буде
У нашій небесній ході.
Хай уявить читач,
Як пульсує над скронею жилка,
Як під вітром ворушиться
Срібло в його бороді.
Все це буде доречно,
Якщо речовинності влада,
Котра оку потрібна,
Кайданів не видасть на дух.
Все це буде на користь,
Якщо Галактична Монада
Нам дозволить числом охопити
І Силу, і рух.
Три доби я прожив
З Піфагором.
А потім роками
Я до нього звертався —
Кричав у далекі світи.
Так я й досі живу —
Ніби жар розгрібаю руками:
Хоч навкіл суєта,
Та немає в душі суєти.
3. МОНАДА
Я жив на двох планах — у небі й на землі. Земне тіло моє схилялося за письмовим столом. Духовне "я" було так високо, що земні вібрації не могли на нього вплинути.
В хату заходили сусіди, заклопотано перемовлялися з дружиною, співчутливо хитали головами. Я розумів, що мене мають за хворого, але мені було байдуже до цього.
Я слухав голос Друга — променеві вібрації тієї Монади, яку ми умовилися називати Піфагором. Мови тут у нашому розумінні немає — є то, що прийнято називати телепатією, і все ж мені здавалося, що я чую живий голос.
Піфагор:
Яких ти прагнеш знань? Які бажання
Твоє астральне тіло підняли
В Субстанцію?..
Поет:
Моє астральне тіло?
Хіба ще є й таке?
Піфагор:
Звичайно, є. Та плоть людська, що має у собі
Усі земні хімічні елементи —
Лише скафандр, але ще не людина.
Людське єство — це тільки пружна плазма,
Невидима у світі речовиннім.
То є Живий Вогонь — астральне тіло.
Поет:
Яке ж це тіло, раз воно — вогонь?
Піфагор:
Ця плазма володіє густиною,
Хоч це, по-вашому, скоріше поле.
Та поле у менталі — також тіло.
Адже ж ментальна сфера — тільки душі.
Ти в тілі, чоловіче. Я — душа.
Тебе трима астральна пуповина
На прив'язі. Бо твій скафандр хімічний —
Той біоробот, котрий топче землю, —
Теж дістає підживлення з Монади.
Поет:
Монада? Що це?..
Піфагор:
Звідки ти прийшов?
Невже у вас не знають про Монаду?
Поет:
Я — атеїст. Колись ми починали
З тієї віри, що хімічні вправи
Нас приведуть до синтезу живого.
Піфагор:
О-о, ви раніше синтезуйте смерть!
Поет:
Не розумію.
Піфагор:
Що ж тут розуміти?
Якщо немає смерті, то безглуздо
Життя синтезувати. Є щаблі
У вічній ієрархії живого.
Є безліч сфер. І жити треба так,
Щоб сфера сфері не перешкоджала.
Бо Всесвіт — це велика повнота.
Сам простір... Чуєш, чоловіче?.. Простір —
Це плоть безмежна. Голки не просунеш —
Так простір переповнений життям.
Ви ж робите перетинки в будинках,
Щоб одне одному не заважати.
А Всесвіт — це споруда, когра має
І поверхи, й перетинки, й ліфти.
У мірі густини всі таємниці.
Ти розумієш?..
Поет:
Ніби розумію.
На густину провадиться настройка
Рецепторів чуттєвих. І тоді...
Піфагор:
Так, це формується іще у генах —
В інформативних вузликах живого.
Або, простіше кажучи, це Логос
Усюди запроваджує порядок.
Жива істота бачить сферу ту,
На котру генам видано програму:
Усі густіші сфери — непроникні.
То є земля — вона ляга під ноги.
Розрідження — це небо. А насправді
У кожній сфері є своє життя.
Усі живуть, та кожна сфера бачить
Себе саму — не інших, не сусідів...
Збагни; лише в такому разі можна
Перенаселення не відчувати.
Поет:
Виходить, я своїм астральним тілом
Геть випурхнув за межі біосфери.
Хіба таке трапляється з людьми?
Піфагор:
Трапляється в хвилини потрясіння.
Не з кожним, ясно. Так із океану
Не кожна крапля здатна вийти в небо.
І все ж виходять, і буває дощ.
Духовний дощ — свята потреба людства.
Тому земні поети і пророки
Виходять у астрал та у ментал.
І це природне явище — так само,
Як випадання краплі дощової,
Що згодом у зернині проросте.
Поет:
А Бог? Де Бог, учителю? Чи, може,
Його немає? Є сама Природа —
Живе в живому. То навіщо Бог?..
Піфагор:
Запитуєш чи стверджуєш, поете?
Поет:
Запитую.
Піфагор:
Тоді, будь ласка, слухай.
Сказати можна так: не Бог —
Природа. Але тоді, коли Природа — Бог.
Поет:
Ну, це вже гра словесна.
Піфагор:
Ні, поете.
Не гра, а істина. Бо є Монада.
Та вища сутність всіх речей і явищ,
Без котрої ні світу, ні людей.
Поет:
Відомо, Піфагоре: ти уперше
Це слово вжив. А що за ним стояло —
Того сьогодні вже ніхто не знає.
Число та Слово? Просто одиниця?
Але ж Число і Слово — це не плоть.
Якщо ж ти й простір плоттю називаєш...
Піфагор:
Не просто називаю — це реальність.
Поет:
Матерія? Реальність об'єктивна?
Піфагор:
Є сенс у цих словах — хай буде так.
Поет:
Що здатне вдіять слово проти плоті?
Граніт не можна розколоти словом.
Піфагор:
Але ж його розколює зернятко.
Плоть паростка і мертва плоть граніту —
Де їм зрівнятися у силі й моці?
А паросток, дивись, перемага.
Поет:
Ти ж сам сказав, що мертвого немає.
Тепер зненацька омертвив граніт.
Піфагор:
Це лиш порівняння. Ніщо не мертве,
Крім простору самого...
Поет:
Простір мертвий?
Та це ж матерія!
Піфагор:
У тому й суть. Цю мертву плоть живе зернятко духу
Зсередини зуміло розколоти —
Лише тоді з'явилася Монада,
Яка у центрі Всесвіту живе.
Її не гріх, поете, звати Богом.
Та є межа, є міра і для неї.
Отож вона — Природа водночас.
Бог і Природа — вічний Пан і Тео
В єдиній сутності, в Числі одному —
І через те Число стоїть над світом.
Воно переливається у Слово,
А Слово — це однаково, що Дух.
Поет:
Матерія чи дух — що з них первинне?
Піфагор:
Первинний простір. Але простір — мертвий.
Це ж бо і є ота найперша плоть,
Яку ти звик вважати пустотою.
Холодна, чорно-гаспидна безмежність.
Той моноліт, що був би безжиттєвим,
Якби у ньому не з'явилась іскра.
Якщо бажаєш — запиши рівняння.
У вас тепер є точні еталони —
Додаток до Всесвітнього Числа.
Секунда й сантиметр — земні поняття,
Але твої сучасники навчились
Розмірності Монади Світової
До видимих об'єктів прикладати.
Це лиш емпірика — Святий Вогонь,
Закований в кайдани еталонів.
Ні, я не ворог емпіричних знань.
Та їх замало для людського духу.
Тим часом мій шестикрилий дух, носій мого космічного "я", побачив спалах, що осяяв небо. А за якусь мить на чорному тлі неба з'явилася формула, написана білим полум'ям:
То була Сила, що створила Всесвіт, — Сила Моносу. Або Сила Монади, що те ж саме. Понад цю Силу більшої, вищої у світі немає.
Величина G — гравітаційна стала, с — швидкість світла у вакуумі.
Досі я нічого не тямив у фізиці, не розумів і не любив формул, і головне: жодної формули не міг запам'ятати. В далекі шкільні роки вчитель фізики ледь-ледь натягував мені трійку. Але ж ці формули я запам'ятав назавжди — вони вкарбувалися в мою пам'ять, наче були випалені на скрижалях Мойсея.
Монада, яку я називаю Піфагором, вібрувала десь недалеко — її променеві вібрації нагадували звуки людського голосу.
Піфагор:
Ну, словом, тут ми маємо Монаду —
Її народження із небуття.
Перекажи це людям, котрі палко
Земне тяжіння прагнуть квантувати,
Щоб витворити фізику єдину.
Нехай квантують — хто їм заважа?
Для мене всі ці формули — умовність.
Та є реальність — променева Сила,
Що породила світ. Я по-земному
(Продовження на наступній сторінці)