— Банальна історія, Софіє Кирилівно. Тут і розповідати нічого. Сільське життя не сподобалось. Правду кажучи, я її розумію. Вона в столиці
виросла. Пробував прищепити їй любов до землі, але... Це з колиски приходить. Дорослій людині прищепити важко.
— Виходить, сільські з сільськими одружуватись повинні? — кинула
я запитання, в якому було більше іронії, ніж серйозного змісту.
Павло заговорив серйозно:
— Життєвий досвід багато важить. А проте... Якоїсь проблеми я тут
не бачу. Не про себе кажу, а взагалі... Люди повинні любити місто — то
їхнє майбутнє.
— А село?..
— Село, Софіє Кирилівно, залишиться для тих, хто без нього прожити не може. Як риба без води. Таких меншість... І це добре. Навіть дуже добре.
— Що ж тут доброго?
Мені зараз не хотілось нагадувати, в якому вигляді постав перед нами Дніпро, але Павло вгадав мої думки. Напевне, він устиг про це передумати раніше від мене.
— Землю треба для рільництва звільнити. А рільництво... Я його без
людей уявляю. Не зовсім, звичайно. Залишиться мінімум... Ну, скажімо,
три проценти населення. Гадаєте, мало? Ні! При доброму господарюванні
цього досить. Техніка вже дозволяє... Тоді що ж таке майбутнє село?
Його, по суті, не буде... Хіба ж господар коли-небудь ставив хату на
кращому полі?.. Він його для хліба залишав. Отак і все людство житиме.
Якби, скажімо, розселити американські міста... Нью-Йорк, Детройт, Чикаго... Якби всі їх розселити по материку, Америка б завтра з голоду
почала вимирати. А те, що ми бачили на Дніпрі... — Павло затнувся,
боячись називати речі власними іменами. — Гадаю, люди зрозуміють,
що всяка органіка... всяка!.. Що тут казати?.. Народ тепер грамотний,
пустелям розростатися не дозволить. Та й сама природа про це подбає.
Голод — не тітка, кожного розуму навчить. Мій друг, підполковник авіації, нещодавно з Китаю повернувся. Там уже такого не побачиш. Страшні
речі він розповідав...
Я з вдячністю глянула на Павла. Те, що мене лякало, для нього було ясним і зрозумілим. Ні, він не боявся за людей — вірив у їхній розум!..
Та ось уже між берізками з'явилася трансформаторна будка. Я зупинила Павла:
— Дякую, Павле Михайловичу. Він знічено посміхнувся.
— Спасибі, хоч провести дозволили. Ось коли Сергій ваш повернеться...
Я важко зітхнула. А він продовжував:
— Ми тоді втрьох побалакаємо. Хочу вас до Семенівки запросити. Як
не вас, то хоч Сергія.
— Ви так говорите... Ніби це завтра буде.
— Буде! — твердо мовив Павло.
Від отієї певності в мене аж защеміло в серці.
Тоскно було прощатися. Самотність дедалі ставала все важчою карою. Особливо неприємно було згадувати, що, з погляду відстані, найближчою людиною зараз була Макариха.
Відразу ж поклалася в ліжко, але довго не могла заснути.
Спершу думала про Павла — уявляла його постать серед вечірнього лісу на дорозі, якою він повертався в санаторій. А коли вже зовсім затемніло, почала дослухатися до звуків, що долинали в хату.
Часом лісова звіринка голос подасть, інколи проторохтить мотоцикл. Але найвиразніше чути рівномірне, напружене гудіння траси. Далеченько вона звідси, та в нічній тиші аж сюди докочувалось двигтіння землі від потужних ЗІЛів з причепами.
Чогось я ждала від отого гудіння. Мовби десь там рідна душа загубилася.
Час від часу починали захлинатися у своєму гавкотінні сусідські собаки, але ці звуки я вже й не сприймала — вони зробилися надто звичними. Здебільшого собаче валування починалося тоді, коли до нашого хуторця наближався лось або дикий кабан. Та ось біля самих дверей моєї хати щось загупало, закректало, а відтак я почула голос Сергія:
— Еге, злодюго, попався! — Потім Сергій гукнув уже до мене: —
Мамо, відчини! Тут я добрячого кабана спіймав.
Солодке і водночас тривожне почуття хлюпнуло в мою душу. Повернувся! Але що ж там сталося? Та я добре розпізнала голос Сергія, він кликав на допомогу — які можуть бути вагання?
В сінцях на полиці завжди лежав електричний ліхтарик, я вхопила його й відчинила двері. В освітленні ліхтарика побачила Петра Кулика, що, хрипко дихаючи, лежав горілиць, а також Сергія — він сидів на його череві, мов справді на туші кабана. Як видно, поміж ними щойно точилася боротьба, але Сергій не змарнував років у війську, набрався чоловічої сили й вправності, а Кулик був товстий, мов снігова баба — ледве носив на ватяних ногах своє вгодоване тіло.
Упізнавши Кулика, Сергій здивовано вигукнув:
— Чи ти ба! Та це ж Петро Іванович. Недаремно мені видалося, що
то його машина під берізками стоїть... Мамо, поглянь, яка в нього зброя.
Просто мушкетер та й годі. Це він, мабуть, нашу хату від нечистої сили
охороняв.
Я взяла інструмент, схожий на шашличний шампур, але значно довший, — і мені все одразу ж прояснилося.
— Я його в сараї застав. Замок у нас такий, що гвіздком відмикається... Вставайте, Петре Івановичу. Ходімо до хати — побалакати треба.
Сергій підхопив Кулика під пахви й не без зусиль відірвав від землі. Звівшись на ноги, Кулик хотів було вишмигнути з двору, але Сергій спіймав його за комір і заштовхав у сінці.
— Не поспішайте, Петре Івановичу. По чарці, мабуть, не знайдеться,
а чаєм почастуємо.
— Пусти, комір відірвеш, — прохрипів Кулик. Сергій, тримаючи його
за комір, підвів до кухонного столу й силоміць усадовив на табурет,
змайстрований іще дядьком Сашком.
— Чай знайдеться? — звернувся він до мене. — Дорогий гість у хаті.
— Не треба мені вашого чаю, — вороже зиркаючи спідлоба, пробурмотів Кулик.
— Боїться, що отрути підсиплемо. В цій хаті такого зілля не водиться... ну гаразд. Тоді, шановний гостю, розкажіть, чим це ви займалися в нашому сараї?
Кулик мовчав і зухвало барабанив пальцями по столу. Він, здається, вже оговтався. Я хотіла було внести сокиру, яка, падаючи з дашка над порогом, ледве не провалила мені череп. Мабуть, даремно я подумки звинувачувала Макариху — це більше схоже на Кулика, ніж на неї. Та й не від самого Кулика, звісно, це походило — за всіма його стараннями стояв той, кому я власноруч передала Василеву працю. За мить я уявила, як мусив відреагувати Петро Іванович на сокиру в такій ситуації — і мене розібрав сміх. Може, навіть у цьому сміхові було щось істеричне.
— Чого ти, мамо? — занепокоївся Сергій.
— Потім розкажу.
Тим часом Кулик завовтузився на стільці.
— Мені пора, — процідив крізь зуби. Тепер засміявся Сергій.
— Куди поспішаєте? Ви ще не відповіли на моє запитання. Що ви
робили в нашому сараї?
Наш сміх вплинув на Кулика доволі несподівано. Він підвівся за столом, наче раптом опинився в президії якихось зборів, де йому належало провідне місце. Руки з розчепіреними пальцями поклав на синю церату. Голос зазвучав владно, з генеральськими нотками. Мабуть, він у цю мить відчув, яка нездоланна сила стоїть за його спиною. Правду кажучи, я також це відчула — і мені вже було не до сміху.
— Смійтесь, смійтесь. Якщо хочете знати, я за радянську владу брата
рідного не пожалію — не те, що вас... Добре знаю, чим ви тут займаєтесь, і не тільки я знаю... Ану лишень подумайте, ким був Кулик учора? Еге, волам хвости крутив би... Змалечку й до смерті... А тепер я хто? Самі знаєте, хто Куликові руку подає. Не вам рівня. А тепер геть з дороги! Ти... Ти... — захлинаючись люттю, зашипів він в обличчя Серґієві. — Знай, вбивця: повернешся туди, звідки тебе випустили. Це не хтось — це тобі Кулик обіцяє. А він, знайте, слів на вітер не кидає.
Петро Іванович окинув нас презирливим поглядом і набундючено вийшов з хати. Ми його не затримували — стояли мовчазні, скам'янілі. Реальність дихнула нам в обличчя зблизька — з її пащі тхнуло гидко, погрозливо. У мене затремтіли руки, по спині поповз холодний вужак.
— Він їх покличе, — чомусь напівшепотом звернулася до Сергія. —
А я ж знала Володьку Семичасного, якому Микита Сергійович КДБ пере
дав. У волейбол з ним грали. На "ти" були... Семичасний, бач, малює
сучасних чекістів з ангельськими крильцями.
— Якщо за релігію арештовують... А тут же такий букет... Сьогодні
вони не прийдуть, але завтра...
Сергій взяв мене за руку й вивів з хати. Походив подвір'ям, придивляючись до темних кущів, а потім тихенько мовив:
— Де?..
— Там, де ти його спіймав.
Завела Сергія в сарай, освітила ліхтариком місце, де була схована Василева праця. Воно було прометене березовим віником, який лежав поруч, і густо поштрикане Куликовим шампуром. До болю у власних пальцях стиснула руку Сергія.
— Він знайшов!
— Це було не так важко, як тобі здавалося.
Взявши заступ, Сергій за кілька хвилин видобув із піщаного ґрунту ретельно запакований у товстий целофан машинопис, що був для нас дорожчий за життя. А я ж гадала: що моя криївка взагалі недосяжна.
Мовчки пішли в нічний березняк — у хаті боялись розмовляти, бо я була певна, що в ній тепер господарювала не тільки я. Тут Сергій сказав:
— Принеси й той примірник, що в скриньці лежить.
(Продовження на наступній сторінці)