— О, будь ласка! Я можу безперервно їх виголошувати. Силувати
себе не доведеться. Давно мрію познайомитися з вами. Але, правду
кажучи, ви мені інакше уявлялись.
— Як? — підвела я голову, намагаючись зазирнути в його очі. Це
було так само нелегко, як побачити яйця в гнізді чорногуза, що оселився
на осокорі. Павло нахилився, і я таки побачила його очі. Вони були карі.
Та це, мабуть, не головна їхня ознака. Погляд Павла випромінював силу
і врівноважений спокій. Недаремно вони дружили з Осадчим — напевне,
в них було багато спільного.
— По-перше, я вас уявляв бабусею, а ви із студентського віку ще не
вийшли. Десь, мабуть, років тридцять три, не більше.
— Ви послідовні. Ну, що ж, нехай буде дощик.
— Невже більше?
— Закінчую четвертий.
— Гм-м... На скільки ж я помилився?
— На шість років.
— Ага!.. Ну, та це не біда. Коли хочуть сказати комплімент, помиляються більше. Це вам доказ того, що ви справді так виглядаєте. Крім
того... Ви мені уявлялись академічною дамою. Все, що розповідав Карпо
Трохимович... Він вас премудрим філософом малював. Аж страшно було
до вас підходити.
Жартома запитала:
— А ви про мене іншої думки?
Павло, мабуть, знову пригадав, що мене слід за всяку ціну розважити.
— Погляньте на отого лелеку! Зовсім людей не боїться. Невже ці
луги також будуть затоплені?.. Стривайте, я щось не те хотів сказати. Ви
давно були в опері?
— Давно.
— Давайте поїдемо.
— Охоче.
Ми наблизились до Дніпра. Не знаю чому, але я ніколи сюди не доходила. Тут Дніпро ділився на два рукави, обмиваючи довгий острів, що поріс вербами, ясенами та осокорами. Перед островом ріка розливалася широко, могутньо, несучи на спокійній поверхні баржі та білі двопалубні пароплави. По той бік Дніпра також зеленіли луги, а на самісінькому небосхилі синіли бориспільські ліси.
Підійшли до води. Павло, нагнувшись, довго до чогось додивлявся.
Спершу я подумала, що його увагу прикувала мільга верховодки, яка вигравала на мілині срібними зграйками. Та ось Павло підняв щепку, зачерпнув трохи піску й зосереджено почав його розглядати. Потім вимив руки й похмуро проказав:
— Тридцять кілометрів від Києва... Уявляєте?
Ні, я поки що нічого не уявляла.
— Тридцять, — погодилась я. — Ну то й що?..
— Бачите оцей наліт?
Перед нами дзеркалилась невелика затока, відгороджена від фарватера піщаною косою, за якою стояли бакени. Там, за косою, Дніпро вирував і пінився, а в затоку лише інколи приходила хвиля від пароплава або скутера.
Зараз вода в затоці була спокійна, можна розгледіти дно. Від наших ніг у непрозору глибину бігли піщані брижі, вкриті сріблистим нальотом. Далі від берега, де хвилі не ворушили пісок, це вже був не просто поверхневий наліт, а глибокий сірий намул, у якому можна загрузнути по коліна.
— Що це? — запитала я без особливого зацікавлення.
— Фекалії. Ходімо звідси.
Мене ніби вдарило блискавкою. Ні, це була не огида, — я давно втратила гидливість, яка змушує деяких людей викреслювати із своїх думок усе те, про що їм неприємно думати. Для лікаря нічого неприємного в людській фізіології бути не може. Мене вразила думка: ось він, найбільший злочин перед нащадками!..
Невже нікому не спадає на думку, що ми викидаємо у Світовий Океан ту енерґію, без якої неможливе життя на планеті? Адже земна куля стала космічним кораблем — так, так! — єдиним космічним кораблем, і всі ми нині космонавти — всі без винятку! Викинути за борт кілька грамів органічної речовини — це однаково, що у когось вирвати око або відрізати палець. А це ж не грами — це ж мільйони тонн! День і ніч плине енерґія гумусу від ланів до міста, а бездумні чистоплюї, котрим неприємно про це думати — о, вони вищі від цього! — спрямовують її туди, звідки їй уже не буде вороття. Сонце і фекалії... Декому, напевне, здається, що таке сусідство понять ображає наше Велике Світило. Чому ж мовчить наука? Чи вона також захворіла на обивательську гидливість?
Не раз ми з Карпом Трохимовичем поверталися до розмови про те, чому і як виснажується земля. Тому виснажується, що люди не бажають помічати перенесення енерґії гумусу, її перетворень у життєвих процесах суспільства. Індустріалізація прийшла до нас упродовж одного покоління, для більшості людей побут став міським. Волів та коней витіснили мотори. Те зерно, котре витрачалося на перевезення вантажів, тепер споживається людьми. Воно споживається не лише в паляницях: м'ясо, молоко, масло — це ж зерно, енерґія гумусу! Люди почали краще харчуватися. Хіба раніше їли стільки м'яса? Та й людей було значно менше...
Але ж воли та коні не лише виконували тяжку роботу — вони удобрювали лани. Трактори та комбайни цього, звісно, не роблять. А люди, котрі замінили волів моторами...
Звичайно, не кожному про це належить думати. Та мусить же хтось піднятися думкою над оцим згубним процесом. Комфорт — це добре, але ж існують закони природи...
Мій погляд прикував білий предмет, що плавав під кущем. То був гумовий ангел сексу, — і він таки справді викликав у мене огиду. У мозку моєму дзвеніли слова Плужника: "Не відали ви, що творили!" Відвернулася, взяла Павла за руку.
— Ходімо, Павле Михайловичу.
Павло вже не намагався мене розважати — йому теж було дуже гірко. Я ж відчувала велике полегшення від того, що є на землі людина, яка здатна зрозуміти мій смуток.
VII. ПОВЕРНЕННЯ
Павло, по суті, був здоровою людиною, але ж йому належало підкорятися санаторному розпорядкові. І все ж він часом не підкорявся. Довелося пояснити, що це виглядає трохи непристойно. Мабуть, я справді почала боятися пліток.
Якось він підстеріг мене в лісі, коли я поверталася додому. Мимоволі подумала: хоча б Макариха не помітила. А чого тут, власне, боятися? Я ж не в монастирі живу...
Вже вечоріло. Сонце ховалося за вершинами дерев, але ще не зайшло — наскрізь просвічувало дубове листя, породжуючи відчуття таємничого трепету в кожній гілці.
Люблю лісове надвечір'я! Не завжди його помічаєш — часом так зануришся у власні клопоти, що навіть оце торжество світла й тіней обминає твою душу. Потім, ніби схаменувшись, оглянешся довкола: яка ж краса! Ліс перетворюється на живу гравюру: дрібних деталей не видно — перед очима гойдаються контрастно вирізьблені лінії гілок та силуети дерев. На травах, на сосновій яглиці лежать жовтогарячі плями від вечірнього сонця. А воно, світило наше, мовби сторожко обмацує кожну стеблину, питаючи: як тобі живеться, небого?..
Мені завжди здавалося, що увечері сонце якось наближається до землі та до людей. Отак і ми на схилі свого віку більше світ оцей любимо, — мовби у сонця вчимося.
Промайнула козуля — полохливе, граціозне створіння. Різкий силует тварини вирізьбився на тлі залитої рожевим сяйвом галявини — і одразу ж розтанув у гущавині. В очах іще довго рябіло від блискавичних рухів її тоненьких ніг.
На Павловому обличчі з'явилася посмішка, в якій вгадувалося здивування й захоплення. А мені пригадалися слова дядька Сашка: без спілкування з природою людська душа зубожіє. Так, це правда.
Павло довго не наважувався заговорити — він, мабуть, не знаходив слів, котрі були б доречні серед оцієї краси. Мені це сподобалось. Тільки людина, яка вміє тонко відчувати красу, береже слово. Їх так небагато, слів людських, котрі здатні повною мірою передавати наші почуття.
Я відчувала, що ми настроєні на спільну хвилю, тому мені було приємне оце мовчання. А Павлові, мабуть, стало ніяково за нього — він шукав, з чого почати розмову.
— Гарно тут, — сказав просто, без патетики. І, мабуть, нічого іншого
він би й не зміг сказати. — Карпо Трохимович розповідав, де ви живете.
Але я не уявляв, що тут так гарно.
— Коли звикнеш, — відповіла я, — то вже й не помічаєш.
— Не вірю. А проте... Людина до всього звикає. І до краси, й до
потворності. — Примружившись, він пробував щось розгледіти серед
соснових гілок. — Десь тут кузня повинна бути.
— Кузня? — трохи здивовано перепитала я.
— Бачите шишки під сосною?.. Це шишкар накидав. Лише тепер зрозуміла, яку "кузню" він мав на увазі. Тихенько зауважила:
— Ви теж, мабуть, у лісі росли.
"Кузнею" в нас називають маленьке дупельце, в якому шишкар розкльовує соснові шишки. Він зносить їх туди і гупає методично, як молотобоєць.
— Ні. На полювання їздив.
Я згадала його сумнівний афоризм і заперечила:
— Не згодна, що до потворності можна звикнути.
— А до краси?.. Це ж проста логіка. Єдність протилежностей.
Він зупинився й довго вдивлявся в моє обличчя. Погляд у нього трохи засмучений і якийсь благальний. Напевне, ця людина також встигла звідати самотності.
Несподівано для самої себе запитала:
— Правда, що вас дружина кинула? Павло рвучко підвів голову.
— Звідки ви знаєте?
Голос у нього був бадьорий — напевне, моє запитання не викликало гіркого спомину.
— Сорока на хвості принесла, — відповіла я по-дитячому. Ця фраза
справді прийшла з мого дитинства.
(Продовження на наступній сторінці)