Вона наблизилась до мене, її груди торкнулися моїх грудей. Що це, звідки, чому? Все так просто було в наших стосунках. І нічим її розум не різниться від мого, — тільки встигає більше світу побачити, більше взнати й запам'ятати. Лише в цьому я й помічав різницю між нами. Та ось її груди лоскітно торкнулися моїх грудей, — і попливли дерева перед очима, мов на зеленій каруселі. То були якісь незрозумілі чари, щось таке, про що люди ніколи не перестануть думати. Я знав, що Ганнуся не відштовхне моїх рук, але мозок мій сам їх скував. А може, й не мозок, бо він теж був скований чимось.
— Який же ти незграбний! — засміялася вона й поцілувала мене в
губи. — Тепер ходімо.
Я не йшов, а плентався. Був розморений тим, що діялося в тілі моєму. Це ж саме воно, — тіло моє, — пекло зараз душу, було вище, сильніше від неї, наказувало їй і вимагало такого, чого розум дозволити не міг. А Ганнуся крадькома кидала на мене лукаві погляди, — мабуть, добре вона знала, на якому полум'ї я горів.
Так ми вийшли на високий піщаний пагорб, з якого видно ліси наші мало не до самого Києва. Лісники люблять такі місця, столики та лавочки майструють. І яма в піску вирита, — в ній можна розкласти вогнище.
Я відчував дивну святковість у кожній своїй клітині. Ліс, що обступав нас звідусюди, здавався мені не лісом, — він теж складався із клітин, бо межі поміж лісовими квадратами переорані так само, як кордони між державами. Якщо спалахне пожежа в одному квадраті, вогонь доповзе до переораної смуги, оближе смугастий прикордонний стовп і повернеться назад, бо далі йому шляху немає.
А там, на заході, синіють пагорби степові й вечірнє сонце стоїть над ними. Чомусь воно увечері стає приступнішим для ока людського, дозволяє себе оглянути.
Легко й просто було мені з Ганнусею. Ми бачили світ однаково, він дивував нас і чарував, бо як можуть солов'ї та конвалії людину не дивувати? Хіба ж соловейко цінний лише тим, скільки він комах винищує? Хіба конвалії потрібні природі лише для того, щоб широким листям лісовий ґрунт від посушливих вітрів захищати? Тоді навіщо солов'ям такі пісні, а конваліям чарівні квіти? І навіщо вся ця краса, що дихає чарами під вечірнім сонцем?..
Ми з Ганнусею нагребли соснових шишок і розклали невеличке багаття. Воно не заважало дивитися на зорі.
— Які тварини здатні бачити небо? — запитала Ганнуся. — Ну, всі,
звичайно, потроху бачать, але отак годинами не зводити очей... Тобі не
здається, що то чиїсь серця? Я читала в одному журналі, що серця наші
світяться.
— І володіють величезним магнітним полем, — додав я. — Просто
величезним!..
Мені здавалося, що я справді відчуваю струм, який тече від Ганнусиного серця через її руку, що лежала на моїй руці. І знов прокинулося в моєму єстві те дике, заборонене, що заволоділо мною під час Ганнусиного поцілунку. Та я не розумів прихованого змісту ні в її словах, ні в оцих дотиках. Ганнусі було весело, вона гралася, як озерна хвилька під берегом, але ми надто близько пов'язані дружбою, — доброю, чистою дружбою, — щоб раптом злегковажити. Ми могли говорити про все на світі, тож, мабуть, природно й те, що Ганнуся випробувала на мені, чи вміє вона цілуватися. Все це лише товариські пустощі.
Мабуть, моя надмірна обережність засмутила Ганнусю. Це вже я зараз так гадаю, бо тоді я не розумів, чому Ганнуся раптом засмутилася. Забрала свою руку, нахилилася до вогнища, яке горіло в піщаній ямі, поворушила жар сосновою гілочкою й тихо запитала:
— Серґію, ти можеш зі мною так розмовляти, щоб була тільки сама
правда?
— А навіщо ж взагалі розмовляти? — відповів я запитанням. — Тільки для того, щоб коливати повітря?..
— Скажи, тобі подобається яка-небудь дівчина?.. Ну, просто як дівчина. Без філософії.
Її запитання було надто несподіваним для мене. Я ніколи не думав про те, чи подобається мені якась дівчина. Окрім Ганнусі, я взагалі ні з ким не дружив, — хіба що з Яковом. Та в мене було майже таке саме ставлення до нього, як і до Ганнусі: добрий, вірний товариш, хоча з ним і не про все можна поговорити. То яка ж мені дівчина могла подобатись? І навіщо вона мені, коли є Ганнуся?
— Якось не помічав.
Така була моя відповідь. І це була правда. Той трепет, який збудила Ганнуся в мені сьогодні, був іще не досліджений мною в собі самому. Про нього було рано щось казати.
Я гадав, що є час про все подумати, все осмислити. А Ганнусі це треба було знати сьогодні! І якби я сказав їй такі слова, які тепер кидаю в сірий туман ("Я люблю тебе, Ганю!"), то все б склалося інакше. Але я не сказав їй цих слів. Тепер їх казати нікому...
Ганнуся відкинула соснову гілочку, на вустах її завмерла якась холодна, глузлива посмішка. На мене вона не дивилася, — дивилася в темний простір, що витьохкував солов'їними голосами. На очах з'явилися сльози.
Ці сльози мене дуже налякали.
— Чого ти, Ганю?..
Я несміливо потягнувся до її руки. Вона забрала руку, а на мене глянула привітніше. Та в погляді її стільки смутку було, що мені аж холодно стало.
— Ганю, я тебе образив?..
Її посмішка із глузливої стала ніби винуватою. Рука її знов торкнулася моєї руки, слова прозвучали щиро, сердечно:
— Ні, Серґію. Ти не образив. Просто я гадала, що ти... Ну, чого ж мені ображатися? Не маю права. Просто я дурна, Серґію. Дурна, та й годі.
Зняла вінок з голови, кинула його в багаття.
— Ганю! — долаючи в собі нерішучість, промовив я. — Ти дуже
хороша, Ганнусю.
— Може, й хороша, — відгукнулась вона. — Все життя була б хороша. Та що з того?..
Десь у мене вже просилися інші слова — саме такі, які хотіла почути Ганнуся, — але сказати їх не вистачало сміливості.
— Ми ж завтра побачимось? — чомусь запитав я.
— А що зміниться завтра? — вона потягнулась до кущика ковили й
заговорила чомусь про неї. — Чужа вона тут. Зовсім не розмножується.
Минулого року я всі кущі перелічила. Отам за дотом кущів двадцять. А
яка гарна трава!.. Завтра... Завтра пізно буде, Серґію.
Потім сталося те, про що я вже розповів на початку. Вхопила мою голову обома руками, палко почала цілувати. Горнулася до мене всім тілом, гаряче в обличчя дихала. Впала горілиць, притягнула до себе й зашепотіла:
— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у
мене був.
Голова моя лежала на її руці, щоками я відчував її груди. І так ми близько були одне до одного, що все б, напевне, сталося, якби не її останні слова. В них було стільки муки, що та мука мені передалась. Я зовсім забув про себе, вже не міг дослухатися до поштовхів у тілі власному, — все те відступило, згорнулося, тільки голова паленіла та серце билося часто. Моторошно мені було від її слів. Кілька хвилин ми мовчки отак лежали, потім Ганнуся звільнила свою руку, підвелась і затулила обличчя долонями. Вона плакала.
Я теж підвівся, обхопив рукою її стан, притулився до неї плечем. Але все це вже було не так, як у ті хвилини, коли вона мене вперше поцілувала. Нічого іншого я не відчував, окрім терзань, які краяли її серце.
— Пробач, Сергійку. Забудь... Не думай про мене погано. Коли
йшла до тебе, я сама себе нареченою твоєю оголосила. Дуби та берізки
на весілля покликала. А більше нікого й не треба...
— Ну, то нехай, Ганю. Нехай буде наше весілля. Я теж іншого
весілля не хочу.
— Ні, Серґію. Ти добрий, я знаю. Це вже ти від жалості кажеш. А я
гадала, що свято тобі подарую.
— Ти подарувала мені свято. І воно в нас іще не одне буде.
— Не треба про це. Ходімо додому.
Ганнуся рвучко підвелася, накидала піску на багаття. Воно відразу ж погасло, тільки якась жаринка висвічувала з ями. Ганнуся кинула на неї жменю піску й тихо мовила:
— Оце й усе!..
Тільки зараз я розумію, що вона вкладала в ці слова.
Страшно мені їх пригадувати. І все ж оця остання жаринка із нашого багаття блимає в мозку моєму, наче просить: "Не гасіть, не гасіть! Дайте мені розгорітися... "
Виглянув місяць, він був уповні, і щось таке розлилося з душі моїй, що дихало вічністю, мовби споконвіку ми жили з Ганнусею на оцій землі.
Сосни гойдалися так само, як у часи Трипільської культури. Щоправда, не було тоді квадратів лісових та стовпів прикордонних у соснових державах, але це вже подробиці, від яких можна абстрагуватись. І, напевне, не одна душа людська каралася тими ж самими муками, які впали на нашу долю.
На нашу?.. А чи маєш ти право так сказати? Карається лише Ганнуся, а ти, Серґію, виявився надміру обачним та розважливим.
Ми йшли мовчки, я почував себе злочинцем перед чоловічою половиною роду людського. Кисіль малиновий, кваша вівсяна. Як мене мусила зневажати Ганнуся!..
І чомусь мені дуже закортіло виправдатися перед нею. То було щось таке дрібне, таке нікчемне, що я довіку не перестану ненавидіти себе за це менторство жалюгідне. Звідки воно в мені взялося? Мабуть, від отієї фальшивої гідності чоловічої, яку я нібито зганьбив. Словом, я покликав на допомогу примітивну педагогіку.
Я сказав:
— Хтось із нас двох розсудливішим мусить бути. Хвилина радості, а
потім... Може, ти ще колись подякуєш. Ну, а того довгоносика... Ми з
Яковом так його віддубасимо, що він дорогу сюди забуде.
(Продовження на наступній сторінці)