раю... А що це за княгиня? Ти, звісно, жартуєш?
— Які там жарти?.. Старша дочка Хрущова. Дружина директора оперного театру. Хочеться вірити, що тато не знає, як його дітки тут розважаються. А пустелі... Люди їх не сьогодні почали виготовляти. І якщо Марксова теорія переможе — вся куля земна суцільною пустелею стане.
Я ніколи такого не чула, мене аж затіпало від слів і голосу Сергія. Бо й голос у нього став інший — суворий, нещадний. Якийсь навіть страшний — наче він кінець світу бачив. Ми не розлучалися до самого вечора. Сергій говорив, говорив... Із його слів виходило, що люди храмів набудували, аби велику таємницю природи нащадкам донести, а в нащадків ніби розум потьмарився — найпростіших речей не розуміють. А відтак він мене запитав:
— Ти бачила коли-небудь зображення Святого Миколая на церков
них брамах? Його інколи малюють так: три пальці складені докупи, два
загнуті. Це на піднятій до неба правій руці. А вказівний палець лівої руки
показує на череп людський і схрещені кістки біля ніг Миколая. Бачила
таке зображення?
Я призналася, що бачила. Сергій почав пояснювати, що означають ці жести.
Те, що Ніна говорила далі, було для мене дещо несподіваним. Звичайно, я знала, що Карпо Трохимович любив Сергійка, брав його на лісові прогулянки і щось таки передав йому із гносису. Та я не думала, що Сергій уміє так широко й повно читати релігійні символи.
Щоправда, Ніна розповідала про розмову з Серґієм дещо хаотично, питала в мене про те чи про те — і все ж вона чимало встигла засвоїти.
Раптом Ніна затнулася й трохи помовчала. Відтак забідкалася:
— Навіщо я вам так детально розповідаю? Хто ж це краще знає, ніж
ви? — Потім не утрималась, додала: — Хрест — це ж знак плюс, символ
додатковості. Релігія чисел. Кібернетика Вищого Розуму... Коли держава
займається розподілом зерна — тоді хреста на ній немає... Як вважаєте,
Софіє Кирилівно. А може, Сергій не мав права мені цього розповідати?
Може, це таємниця?
— На Бога монополії не існує, — сказала я, відчуваючи велике полегшення від того, що я тепер не самотня. Мабуть, те ж саме відчувала й Ніна. Вона пригорнулася до мене, обхопила руками шию й почала мене цілувати.
Я подумала про Василя: Василеві, звичайно, був добре відомий гносис у його релігійному варіанті — з п'ятіркою хлібин Христових, з числом Звіра, з вельми прозорою метафорою, яка пояснює хліб як тіло Господнє тощо. У ці образи Василь вжився вже після того, як відкриття відбулося на рівні фотосинтезу та закону збереження й перетворення енерґії. Що ж до християнської символіки, то Василь побачив її також у вченні Ф. Кене — особливо в його "Економічній таблиці". Сам Ф. Кене якщо й згадував про Євангелії, то лише в плані моральному. Але ж його заклик спрямовувати три п'ятих сукупного продукту нації (у грошовому виразі) в землеробство — це ж бо і є те, що хоче сказати Миколай Угодник за допомогою пальців. До речі, й сам Кене стверджує, що ця формула є Законом Творця. В детальні пояснення він не вдається.
У фізіократів нічого не сказано про розподіл біологічної енерґії в злаках: 60% калорій у зерні, 40% — у соломі. Це, звичайно, ґлобальний висновок — його ризиковано застосовувати до окремого снопа або навіть поля. Існують ті чи ті впливи, які зумовлюють певні відхилення. Енерґія соломи не пропадає — вона використовується в тваринництві. Тоталітарна держава фактично залишає на селі тільки солому — що з нею робити в місті?..
Усі ці проблеми Василь викладає науковою мовою — і саме тому його праця видалася для декого небезпечною.
Коли вже я зімкнула очі, Ніна раптом запитала:
— А чи не можуть нам сказати так: навіщо потрібна релігія, якщо все це замаскована політекономія?
Я з пошаною подумала про дівчину: розуму їй не бракує.
— Так можуть сказати лише нерозумні люди, — мовила у відповідь. — Коли ми в зернині бачимо Святу Трійцю, то це означає ось що: ми
споглядаємо прихід Небесної Трійці на землю. Отже це є доказ, а не
заперечення.
Якось ми все ж таки поснули. А о шостій я вже розбудила Ніну. Дорога далека, ще запізниться. Приготувала пряженю, — ото й усе частування. Правду кажучи, кухня моя на гостей не розрахована. Поснідала і я з Ніною, хоч мені поспішати нікуди — черґую в нічній зміні.
А коли вийшли на подвір'я, мимоволі кинула оком на сарай, де ми з Серґієм зберігали дрова. Щось мене туди повело — попід стіни. І тут я знов побачила невеликі проштрики — мовби хтось заганяв у мокрий пісок гострий шампур, на якому смажать шашлик. Попід фундаментом хати дощ позаливав сліди від оцих дивних проколів, а довкола сарайчика вони були свіжі, зроблені вже після дощу. Я покликала Ніну.
— Поглянь на оці проколи. Чи не могла б ти пояснити, що це за
вправи? Я вже таке бачила довкола хати. Там дощ позаливав. А це ж
зроблено вже після дощу. Отже цієї ночі.
Ніна нагнулася, роздивляючись наслідки чиєїсь незрозумілої роботи.
— А може, це поштрикав отой п'яниця, що з матір'ю лаявся?
— Яків? Ні, на нього це не схоже.
Відімкнула сарай, пильно обстежила місце, де закопала Василеву працю. Тут чужих слідів не помітила. Може, переховати? Але ж куди? Добре знала, що за мною стежать. Якщо це вони шукають заповітний машинопис, то принаймні я маю докази: вони не знають моєї криївки. А почну переховувати — можуть вистежити.
Вивела Ніну за хуторець, показала на стовпи, що йдуть від трансформаторної будки: отак прямо, нікуди не звертаючи, а там і автобусна зупинка буде. Хотіла провести її до шосе, та Ніна не дозволила. Ранок видався погожий, сонячний, хочеться до кожного стебельця придивитися. Як з'ясувалось, в університет їй аж на другу годину, можна було б іще в ліжку поніжитись, але їй жодного разу не траплялося з оцими зеленими істотами без свідків погомоніти. Щось вони, мабуть, знають, тільки людям не кажуть. А якщо й кажуть, то лише таким, які вміють їх слухати. Ніна, здається, вміє...
Повертаючись додому, зазирнула у двір до Макарихи. Дуже боялася, щоб вона мене не помітила. У неї завжди мед на вустах, та якщо потрапиш під гарячу руку, то й окропом ошпарить.
Скло вже прибране, вибиті шибки картатою хустиною завішені.
Як би мені хотілося простежити за Яковом та Надійкою! Чи пішов Яків на роботу? Якщо пішов, то, мабуть, не збирається до слідчого. А може, таки поїде?..
Відігнала ці думки — я їх дуже боюсь! Силою вихоплюю себе із їхнього болісного вирування, бо якщо жити ними, то так вони душу твою
перемнуть, що вже не ти лікуватимеш, а тебе лікувати доведеться. Та й
чим я Серґієві допоможу? Тільки власним терпінням. Якщо й має право
хтось підштовхнути Якова, то лише Надійка. Бач, спершу й вона гадала,
що можна прийняти жертву від Сергія. А виявилось: її прийняти значно
СІ і важче, ніж гадалося.
Зайшла в хату, не знаючи, до чого руки прикласти. Знов з'явилася думка, яка вже не раз до мене приходила: чи зможу я жити отак, як живу зараз, — в повній самотності? Якщо й повернеться Сергій, то хіба ж для нього тільки й світу, що оця хата? Не розуміє Микола Олександрович, чому я в санаторне селище не переселяюсь. Мабуть, там було б легше. Але ж ця хата — моя святиня. Тут же стільки про світ передумано! З дядьком Сашком, з Василем, із Серґієм.
Знову мої думки повернулися до Сергія. Дістала один із зошитів, взялася перечитувати. Я вже якось бралася за цей зошит, але він мене злякав. Злякав оцим іменем: Ганнуся.
Це сталося тоді, коли Сергій вчився в десятому класі, а Ганнуся — у восьмому. Бачила я, що смерть Ганнусі до глибин перевернула душу Сергія, але боялась розпитувати. Відчула: він щось знає. Знає таке, про що й матері розказати страшно. Тікали з Яковом до лісу, повертались увечері. З дому виходили з книжками, — до екзаменів готуються, — але видно було, що книжок вони й не розгортали. Проти моїх сподівань, Сергій склав екзамени непогано, а Яків ледве-ледве. Мабуть, учителі пожаліли: велике лихо в сім'ї скоїлося...
Розгорнула зошит і спробувала читати. Сергій, такий дбайливий до кожної коми, тут ніби всю граматику забув. Видно, писалося це в глибокому потрясінні, коли фраза біжить по сторінці безконтрольно, тече, наче кров із свіжої рани. Та, мабуть, він писав не відразу після тієї страшної події: дещо встиг уже осмислити.
Нічого не міняючи в цьому записі, я розставлю тільки крапки й коми.
IV. ГАННУСЯ
Не вірю, що Ганнусі немає. Не можу повірити! Здається, тільки вчора вона горнулася до мене, гаряче дихала мені в обличчя і просила такого, що буває лише в одружених людей. Це було пізно увечері, ми сиділи на пагорбі серед високої ковили, що невідомо яким вітром прибилася в наші бори з південних степів.
Ганнуся вхопила мене за руку, притягнула до себе й зашепотіла крізь сльози:
— Бери мене, Сергійку! Не хочу, щоб цей тхір смердючий першим у мене був.
Тхором вона називала їхнього дачника, хирлявого, вузькогрудого чоловічка з великими окулярами на горбатому носі. Він завідував якоюсь продовольчою базою в Києві, їздив на новенькій "Побєді", щотижня привозив Макарисі повний багажник добра. Макариха все це збувала за великі гроші. Є в нього і дружина, й діти, але сюди він їх не привозить, та й сам навідується не часто. Дачником його називає Макариха хіба що про людське око. Їздить він заради Ганнусі.
(Продовження на наступній сторінці)