ЧАСТИНА ПЕРША
ІВАН МАЗЕПА
Іван Степанович не спав
У цю коротку літню ніч,
Бо завтра мав
В бою зійтися віч-на-віч
З Петром кривавим,
Який тримав
Російської імперії кермо
І хижо грабував
Усе, що де було
Хоч трохи не прикрите.
Він думав,
Як народу далі жити,
І згадував
Історію його біди,
Коли діди
На Запоріжжі збудували Січ,
Куди ховалися в криваву ніч
Її сини,
Які вже не могли
Проти тирана встати,
Щоби державу збудувати.
Всю землю України
Вкрила сарана,
Яка прийшла із Польщі
Схильної до чванства
І блудом того панства
Всю душу України оповила,
Руйнуючи дідів могили,
Не тільки землі грабували,
— Як п'явки ссали
Тієї нації великий дух.
Коли ж стихійний рух
Котив степами України
Шукаючи якоїсь зміни,
Щоб хоч ковток вдихнути
Святого волі почуття,
Тоді ця польська знать уся
На цій стихії руки гріла,
І користуючись вже тим,
Що ситуація ще не назріла,
Щоб об'єднати України дух
У нації великої той рух
За звільнення свого народу,
— На історичному такому смітнику,
Родила погань отаку,
Яке себе назвало
"Богданом",
Хоч назву мало
Зіновіє Хмельницький.
Він поляк чистої води,
Його батьки прийшли сюди
Сердешну Україну грабувати,
Вони зуміли збудувати
Маєтності великі
На пограбованій землі.
Хмельницькі ж всі
Багатства ці свої кріпили
Могутністю своєї Польщі жили.
Зіновій той у молоді роки
У війську польськім
Вже ходив туди,
Де ті Молдавії степи
Ще вільними були.
Грабуючи і цей народ,
Старий Хмельницький там загинув,
А молодий
З гадюкою в душі полинув
На землі Київські, в степи,
Які грабовані Хмельницькими були
У нашого народу.
Мерзенний поляк вже вважав,
Що він земель чужих набрав
І значно більше забажав,
Ніж мав.
Тоді він вимагав
У свого короля тодішньої ще Польщі,
Щоб він для нього дав
Ще більше тих земель
Разом із власністю і наймитами.
І зав'язалася борня між хижаками
За землі наші із тобою,
Шматуючи їх між собою,
Як ті шакали,
Чуже добро під себе загортали.
Щоб більше свого короля за це вкусити,
Хмельницький підло вже почав хитрити:
Він знав,
Що наш народ бажав
Звільнитись від тирана,
Його душевна рана
Боліла вже віками.
І кинув клич перед полками
На Січі Запорізькій,
Що піде він разом із козаками
На бій за їхню волю
Звільняти землі українські.
І тут перехрестив себе в Богдана,
Під маску цю сховав лице тирана,
Направити він захотів
Всю силу козаків
Для завоювань багатств.
Обманом цим укравши булаву,
У Запорізькому степу
Він силою святого почуття
Козацтва України,
Приніс руїни
Державного здобутку.
Та ще для більшого свого прибутку
Французам він продав
Ще кілька тисяч козаків,
Що гинули в чужих країнах,
А інших всіх повів
На Берестечок під удар
Чужих полків,
Задумавши таку аферу,
Що коли бій програє,
То добре він Росію налякає
— Складе таку угоду,
Якою дасть він згоду
Полякам землі всі віддати.
— Тоді він змусить Русь прийняти
Важливе рішення для нього,
Щоб Україну всю забрати
— Його ж лишити, грабувати,
Гетьманських знов набути прав.
І як програв,
Утік з татарами у Крим.
Пізніше знову сплив
Гадючий цей поляк,
Намічену угоду з ляхом підписав
— Усе як слід розрахував
І таки вже намітив шлях
На дику цю Росію,
Щоб звершити вже свою мрію,
Він Україну їй продав,
— Тим владу він забрав,
І всі багатства мав
З усіх земель, в яких стояв.
— Так підлістю цей виродок загнав
В нове ярмо сердешну Україну.
Мазепа з лави встав,
Поглянув у вікно
І вийшов з хати на подвір'я.
На небі м'яко
Мерехтіло вже сузір'я,
Ховаючи своє нічне проміння
У кучерявому садку.
За тим садком Полтава спала,
Яка не знала,
Що на світанні вже заграва
Не сонця спалахне,
А лютого, святого бою
І кров ворожа потече
Змиваючи собою
Сліди ярма неволі.
Вже більше двох десятків років
Він, гетьман України,
Але ніяк не міг добитися він зміни
В залежності його країни
Від тих поляків, русаків
І інших ворогів.
Мазепа добре розумів,
Що кожний з окупантів тих зумів
Триматися за землю України,
Тому, що землі між собою розділяли,
Самі і призначали
В любі частини української землі,
Великі і малі,
Гетьманів з вірних їх служак.
І вийшло так,
Призначив тут його русак
Іменем цариці
На гетьманську посаду
На землях рідного йому народу,
Які ліворуч берега Дніпра.
Коли ж Мазепа
Рішив звільнитись від ярма
І ціль таку поставив
Державності почати ліку хід
І зважився нарешті
Через двадцять з лишком літ
Він голову свою підняти,
Вичікуючи слушний той момент,
Щоб Україну від Росії відірвати,
Державність для народу збудувати,
На те, Петро часу не гаяв,
І Скоропадського туди направив,
Що подавав надії
До вірності його,
Хоч польського,
Але покірного для себе пса.
Вся хитрість та
Була проста,
Але надійно їм служила,
Бо розділила
Народ весь на окремі групи,
Де гетьмани боролись тупо
За свої права,
Які давалися ворожим елементом.
У цьому блуді не могла
Родити почуття
До незалежності народу
Та сила керівна,
Яка залежною була,
Бо призначалася тираном.
І навпаки, за планом
Вона несла великі чвари,
Між тих, що звалися гетьмани,
Яких призначили туди
Прийдешні вороги.
Гадючник той завжди
І зрадою, і змовами кипів,
І блюдолизами кишів,
Бо кожний з них хотів
Добитись в пана ласки.
Мазепа також розумів
— Від окупації усі поразки
І часті змови цього плоду
Наносять непоправну шкоду
Його державним мріям.
Іван Степанович ще пригадав,
Як у торік він справу мав
Із тим брудним насінням,
Тоді Іскра і Кочубей
Із підлим вмінням
Плазуючи гадюкою на смітнику
Сліпої царської корони,
На царське вухо просичали,
Що бойові загони
Його, Мазепи, не мовчали
А виступати стали
За волю України.
І він зумів тоді
Ту погань розтоптати
І швидко їх прибрати
З дороги, що вела до волі.
— Він наказав їх душі кволі
Смертю покарати,
І кожний блюдолиз
Це мусить знати,
Що виступати проти
Свого народу гріх,
Та вдіяти нічого вже не міг,
Бо це сміття продукт
Породжений в неволі.
В цю ніч липневу спали
Усі його полки в гаях Полтави,
Але не він.
Його вже турбували
Завтрашні військові справи
У вирішальному бою,
Чи день той не дай Бог
Принесе зраду вже нову
І він тому
В уяві з'ясував усю
Картину завтрашнього бою.
Шукав і не знаходив він причин,
Щоб польський син,
Що взяв недавно з царських рук
Гетьманську булаву,
Щоб як за свій народ, країну,
Пішов на смерть за Україну.
Цей гетьман Скоропадський не такий,
Для нього більше дорогий
Великий смак до влади,
Якому вже її дали
Царі з Москви.
Мазепа бачив,
Що отут кругом були
Ті блюдолизи, що росли
На тих недоїдках Москви.
І він Гурка згадав, якому,
Було не так багато літ від роду,
Коли не став на бік свого народу,
А славу в Польщі здобував.
Проти Туреччини тоді у війську
За Польщу воював.
І віявся вояка,
Цей злісний розбишака
По цілій Україні,
А "славу" він здобув собачу,
Як звався вже Палій
За ту бездарну вдачу.
І гетьман знав,
Такий Палій зростав
На скривдженій землі вже не один.
На протязі століть,
Поки в ярмі ходили,
Пригнічення його народу породили
Таких багато Паліїв.
Але конкретність завтрашнього бою
Несе Мазепі ще з собою
Багато блуду,
Що є ще серед люду,
Який самим могилу він несе.
Історія ж вже знала,
На тому блуді панувала
Імперія ще дикої Росії.
Вона почала вже військові дії
З початку вісімнадцятого віку
Проти північних всіх народів.
Спасаючись від варварських походів,
Народ всієї Швеції повстав
І як один він став
Під прапором своєї нації святої,
Для неї символом обрав
Він свого шведа, короля.
Така тоді була
Історії пора,
Що нація могла себе спасти
Ніяким дивом,
— Лише у єдності
Єдиним нації поривом.
Мазепа ще тоді не знав,
Що ця війна,
Яку весь люд "Північною" прозвав,
Ітиме двадцять років.
Але він розумів,
Що Швеції народ хотів
Спасти себе від дикого тирана,
Через якого кровоточить знову рана
І був таким він для обох
— Для Швеції і України,
Тому народи ці хотіли
У спільній боротьбі
Спасти країни ці
Від диких посягань
І тих жорстоких грабувань
Імперії ворожої Росії.
Не можна досягнути перемоги,
Коли будуть роз'єднані народи,
Що шляхом незалежності ідуть.
І він вступив в переговори
Із шведським королем
Для рішення усіх проблем,
(Продовження на наступній сторінці)