Швайка усім тілом розвернувся до Івасика.
— Демком? — перепитав він. — А як ним скористаєшся?
— Дуже просто. Усі сидять так, як зараз. А отут, де оце я, треба приробити невелику діжечку — якраз таку, щоб я міг визирати назовні. Звісно, до неї треба приробити накривку, щоб вода не набігла…
— Ага, — кивнув Швайка. — Здається, я зрозумів. Отже, так: пливемо ми під водою, як плавали й досі. А коли треба дізнатися, де ми — Демко перебирається на ніс, і корма піднімається, як оце зараз. Телесик відкриває накривку, визирає з діжки і розказує, що робиться навколо. Тоді закриває накривку, Демко знову сідає на весла, і човен пливе під водою куди треба…
Якусь хвилину козаки обдумували Івасикові слова.
— А що, — першим подав голос Тиміш Одуд. — Ніби непогано…
— Ну й голова в тебе, Івасику! — Чорторий ляснув широкими долонями по колінах.
— Гарно придумав, — розплився в посмішці Манюня.
— Еге ж, — згодився Володко Кривопичко. — От тільки я боюся, що наш Манюня передушить нас, наче курчат, коли гасатиме туди сюди…
— Я буду обережно, — пообіцяв Демко.
— Тоді ви собі як хочете, а я стаю до роботи, — сказав Чорторий.
Рівно за тиждень велелюдне козацьке товариство кинуло усі свої справи і всілося над водою. З кручі козакам було видно далекий протилежний берег, широке Дніпрове плесо з непрозорою водою, бо нещодавно у верхів’ях пройшли рясні дощі. Але вони дивилися не в дніпрову далечінь. Їхні погляди були спрямовані ближче — на підводний човен, що погойдувався на воді за кілька кроків. Біля нього юрмилося десяток людей на чолі з Чорториєм та Швайкою. В останню хвилину до Швайки приєднався і Вирвизуб. Штефан наче забув, що його обрали старшим над усіма, і вовтузився у воді, наче хлопчисько.
— Що то таке? — запитав один з козаків, який лише вчора прибився з-над Бугу.
— То хлопче, підводний човен, — пояснив йому кремезний козак з сивуватим уже вусом.
— Підводний? — недовірливо перепитав новачок.
— Еге. Наче равлик. Бач, човен зверху і човен знизу. А всередині люди.
— Усередині? — жахнувся новачок. — Та вони ж подушаться! Або потонуть!
— То ще бабця твоя надвоє гадала, — заперечив вусань. — Чого б це їм задихатися, коли там стільки місця, що хоч у цурки грай! А щоб знали, куди їм пливти — он, бач, діжечка така виступає над човном? То звідтіля час від часу визиратиме оте мале хлопченя і казатиме, куди завертати. А оте місце, звідкіля шкіриться той здоровань Манюня, мають закрити дві стулки перед тим, як човен зануриться у воду. А зараз воно розкрите, бо треба багато чого ще занести туди.
— А навіщо тій діжці віконця? — не вгавав новачок.
— А щоб було видно, день на вулиці чи ніч.
— Дивина… — пробубонів новенький. — Ніколи такого не бачив.
— Це ти у себе не бачив, — повчальним голосом відказав сивовусий. — А тут, хлопче, побачиш ще й не таке.
Тим часом козаки на березі черпали відрами пісок і передавали Манюні. Той пірнав кудись усередину човна і за мить жбурляв на берег уже порожні відра.
Човен поволі осідав у воді. Новенький занепокоївся:
— Він що, хоче, щоб човен потонув?
— Ну, звісно, — відказали йому. — На те він і підводним називається.
Нарешті Чорторий гукнув, що, мабуть, уже досить. Усі, хто був причетний до цього діла, забралися в човен і стулки закрилися. А що човен усе ще визирав з води, то відра з піском передавали вже через оглядову діжечку. Коли вода стала майже врівень з краєм діжечки — у ній з’явилася Івасикова голова. Вона показала глядачам язика і щезла. Замість неї з’явилася рука, намацала накривку і закрила діжечку. Потому підводний човен хитнувся і рушив на середину Дніпра.
— І справді, не тоне! — вигукнув новенький, коли човен відплив від берега.
Усередині було наче в льоху: темно, але крізь маленькі слюдяні віконця вгорі, наче крізь щілини в ляді, сіялося світло. І його було достатньо, аби бачити, що робиться в човні. Поряд з Івасиком сидів Швайка з Тимішем Одудом, за ними одразу два весла захопив Демко Манюня, далі — Кривопичко з Чорториєм. Демко загрібав веслами так широко й могутньо, що козаки лише підгрібали йому. Квасидуб з Гречкою та Гриньком Кріпким тулилися під облавками, готові прийти на допомогу тим, хто втомився.
Переконавшись, що в човні усе гаразд, Івасик підняв накривку і визирнув назовні.
— Гарно йдемо, — сказав він. — А тепер можна зупинятися, бо ми вже посередині Дніпра. О, вони відгрібають від берега!
— То що, хлопці, змусимо їх побігати за нами, як хортів за зайцем? — запитав товариство Швайка.
— А чом би й ні? — відказав Манюня і гребнув так, що Гринько Кріпкий звалився на Квасидуба.
Кругла накривка підводного човна ледь мріла посеред мерехтливих брижів. І якщо не знати, в чому справа, її можна було сприйняти за шмат дерева та й годі.
— Пішов! — вигукнув Вирвизуб.
Від берега відділилися два човни з козаками. Козаки гребли з усіх сил. Замість шапки в кожного на голові красувався тюрбан.
На березі пролунали смішки.
— Чого це їм так весело? — запитав новачок.
— Бо ті халамидники корчать із себе татар, — відказав йому сивовусий. — Або турків. Вони мають спіймати тих, хто в підводному човні.
— А що буде, коли спіймають?
— А нічого. Стукнуть веслом по тій діжечці: мовляв, впіймалися, хлопці, тепер ваша черга ганятися за нами… О, почалося!
Гребці наближалися до підводного човна з такою швидкістю, що за ними аж вода бурунилася. Проте діжка не чекала, коли по ній стукнуть веслом. Вона прикрилася лядою і щезла під водою. Переслідувачі наблизилися до того місця, де вона щойно зникла, і перехилилися за облавки, намагаючись розгледіти втікачів. І доки ловці прикладалися обличчям до води, а то й занурювалися в неї по плечі, діжка вигулькнула з води трохи нижче за течією. Ловці похапцем витерли обличчя і налягли на весла. Та не встигли вони наблизитися до втікачки, як та знову щезла під водою, щоб за хвилину випірнути позаду них. Доки човни розверталися, доки веслярі налягали на весла — діжа знову щезла. Але тільки для того, щоб вигулькнути між правим берегом та переслідувачами.
— Гей, та це ж ми так ловили чирків! — зненацька вигукнув сивуватий козак. — У нас, знаєте, в лузі була величезна калюжа. Майже озеро, хіба що мілке, по пояс. Там весь час жили чирки, то ми тільки те й робили, що намагалися їх зловити. Здається, ось-ось схопимо, а чирок задер хвоста догори — і нема його. А за хвилину вже чистить пір’ячко біля протилежного берега. Ми до нього — а він знову пірнає. Бувало, цілими днями ганялися за ними, проте жодного так і не спіймали. Отак і ці ловці. Бач, як крутяться, а все дарма. Мабуть, уже й піт з них градом котиться.
І справді, переслідувачам доводилося непереливки. Мов навіжені, гасали вони по річці туди-сюди. Проте ніхто не відав, як почувалися ті, хто сидів у підводному човні. А там Демко Манюня вже вкотре за Швайковою командою стрімголов кидався на ніс човна. Діжка з’являлася над водою, Івасик відкривав накривку, висовував голову з діжки і повідомляв:
— Ми у них за спиною. Вони крутять головами, як сови… ага, побачили нас і розвертаються… гребуть у наш бік, аж язики висолопили.
— Демку! — подавав голос Швайка.
Демко з гуркотом перебирався на своє місце. Водночас Івасик усім тілом повисав на ремені, аби накривка закрилася щільніше, і крутив защіпки. За мить слюдяне віконце тьмянішало — це означало, що діжка занурилася у воду.
— Верни праворуч! — вигукував Швайка. — Тепер прямо!
Козаки робили з півсотні гребків, і Швайка знову подавав голос:
— Ану, Телесику, поглянь, що там робиться…
Демко прожогом кидався на ніс човна, Івасик, дочекавшись, доки за віконцями посвітлішає, відкривав накривку і радісно гигикав:
— Он сидять, головами, мов ті гусаки, крутять. О, побачили нас, розвертаються. Гребуть щосили…
— Демку, назад! — наказував Швайка. Івасик миттю закривав накривку, а Демко кидався на своє місце.
Зрештою Демко не витримав.
— Хлопці, я вже не можу бігати, — захекано поскаржився він. — Я ж вам не пушинка…
— Гаразд, — пожалів його Швайка. — Телесику, виглянь-но та подивися, де там берег. І щоб очерету росло побільше.
Демко зі стогоном посунув на ніс, Івасик відкрив накривку і сповістив:
— Ліворуч по ходу. Але далеченько, гребків зі сто буде.
— Це не страшно, — відказав Швайка. — Хлопці, завертайте туди. А ти, Демку, потерпи трохи. Зараз відпочинеш.
…Діжка знову щезла. Щезла перед самісіньким носом.
Ловці закрутили головами на всі боки, намагаючись вгадати, де вона випірне на цей раз. Проте минуло дві хвилини, і три, і п’ять — а вона не з’являлася.
— Щось воно не те, — стривожився Ротько Беззубий.
Сполошилися й на березі.
— Чогось довго її не видно, — видихнув новачок. — Може, з ними щось трапилось?
— Тіпун тобі на язик! — розгнівався сивовусий.
(Продовження на наступній сторінці)