— Та від вас лиш пляма чорніє! — у захваті вигукнув Ротько Беззубий. — Тепера ніякий татарюка не здогадається, що це ви, а не якась підводна брила чи корч! Так що можете пливти, куди хочете.
— І попливемо, — відказав Чорторий. — Гей, хлопці, нумо на весла!
Човен гойднувся, тоді смикнувся уперед і зупинився. За хвилю смикнувся назад і знову зупинився.
— Що з вами? — гукнув Ротько.
Проте підводним веслярам було не до відповіді. Добре гребти на звичайному човні: гребнув, підняв весла над водою, знову гребнув. А тут скрізь вода — що спереду, що ззаду, що вгорі, що внизу…
— Здається, ми не туди втрапили, — почувся голос Хвеська Калюжі.
— Втрапили чи не втрапили, а гребти треба, — відказав йому Чорторий. — Ніхто вас сюди за хвоста не тяг, самі напросилися.
— Щось воно ні туди, ні сюди, — сказав один.
У човні замовкли.
— Ага, зрозумів, — нарешті подав голос Чорторий. — Здається, посилати весла вперед треба вузьким кінцем лопаті, а загрібати широким… Ну, спробували!
— Еге ж, спробуєш, коли не видно, де тут який кінець…
Врешті підводні веслярі розібралися, що й до чого, бо наразі козаки побачили, як човен рушив уперед.
Проте радіти було зарано.
— Здається, щось ніби крапле, — зненацька пролунав стривожений голос Гавра Колотого з носа човна.
— Ага, і тут, — обізвався з корми інший голос. І був він схожий на голос Панька Рака. — Слухайте, а ми часом не тонемо?
— Та ти що? — вжахнувся третій голос. Івасик ладен був присягтися, що голос той належав Хвеськові Калюжі.
— Це не страшно, — пролунав заспокійливий голос Чортория. — Дерево сухе, от і протікає трохи, а коли намокне та розбухне — буде все гаразд!
— І на біса я сюди поліз! — заремствував Колотий.
Незабаром човен вгатився у щось з такою силою, що веслярі ледь не злетіли з лавиць.
— Здається, носа роз’юшив, — тихо поскаржився Калюжа.
— Зате тепер ясно, що ми не посеред Дніпра, — заспокоїв його Чорторий. — Нумо, хлопці, гребемо назад.
— Ет, — зітхнув Рак, — і воно мені треба…
Телесик не був упевнений, чи гребли цього разу лежні, чи замість них працював лише Чорторий. Усе ж він відчув, що човен помалу подається назад.
— А тепер налягай на весла, — наказав Чорторий.
— І куди? — похмурим голосом поцікавився Панько. — Мо, на той світ?
— Еге ж, — підхопив Хвесько Калюжа. — Тут так видно, як у льосі поночі! Ні, хлопці, ви собі як хочете, але я не згоден. Я хочу вилізти звідси. Як це зробити, Марку?
Чорторий, схоже, вирішив, що на перший раз досить.
— Відрізуйте жили, — звелів він. — Там з лівого і правого боку. Намацали?
— Та ніби ще ні, — відказав Панько. — Ага, ось воно. А чим відрізати?
— А в тебе що, свого ножа немає? — ущипливо поцікавився Чорторий.
— О, я й забув…
Він не договорив, бо якась невідома сила жбурнула човен набік, і веслярі попадали одне на одного.
— Гей, хто там? — заволав Панько. — Забери свої копита з мого вуха!
— Хлопці, та що ж воно таке? — пронизливо вереснув Панько Рак. — Це ж нас, ще живих, наче в могилу закопали!
— Рятуйте! — зненацька заволав дурним голосом Калюжа.
Хтось скочив і тім’ям вгатився в поверхню, хтось кинувся набік і придушив собою Телесика. Під ним хлюпнула вода, і було її чимало.
— Та замовкніть, бісові діти! — люто гарикнув Чорторий.
Проте його не слухали. Стогін і волання лежнів наповнили човен. Навіть Івасик відчув, що у цій темряві жах огортає і його. Йому теж захотілося кудись пориватися, щось кричати. Здається, він навіть писнув кілька разів, проте за загальним ревиськом його ніхто не почув. Нараз пролунав дужий удар, ляда зірвалася з защіпок, і в човен ринула вода. На мить Івасикові здалося, ніби він знову опинився на порогах — такий гамір здійнявся довкола. І лише коли голова його опинилася над лядою, він збагнув, що човен лежить боком в очеретах, а на березі несамовито горланять, регочуть і ридма ридають сотні козаків. Виявляється, коли веслярі у темряві водили веслами туди-сюди, човен утратив напрямок і замість того, аби пливти на середину Дніпра, подався попід берегом в очерети, перевернувся за кілька кроків від них — і козаки чули всі волання й крики, що долітали зсередини.
— Хай йому цей та той! — спересердя мовив Рак і подався до берега. — На галерах спокійніше почувався!
З десяток глядачів кинулися у воду, аби допомогти Чорториєві. Але попри всі їхні намагання поставити човна належним чином, той увесь час падав набік, мов підстрелений птах.
— Тут до нього щось прив’язане! — нараз вигукнув один з рятувальників. — О, та це ж каміння, яке ми носили!
Чорторий ошелешено втупився у чарунковий мішок — той, що з лівого боку. У мішку було повно каміння. Чорторий гнівно зиркнув на трьох лежнів, що й досі не могли отямитись від пережитого, і сплюнув у їхній бік.
— Навіть жилку не можуть перерізати по-людськи, — кинув він.
— А як саме? — запитав один з козаків.
— Одночасно. А то ж одну жилку таки відрізали, а другу не встигли. І каміння з того боку так рвонуло човна, що він ледь не перекинувся.
З допомогою глядачів Чорторий відтяг човна за очерети, де йому ніхто не заважав. Там вони з Івасиком усілися біля ляди й почали обмінюватися думками про щойно пережите.
— І як воно тобі у нашому підводному човні? — запитав Івасик.
— Та для першого разу ніби й непогано, — відказав Чорторий. — Хоча, зізнаюся, я потерпав, чи витримають рукави.
— А я з самого початку знав, що витримають, — сказав Івасик.
Чорторий здивовано глянув на хлопця.
— Це ж чому?
— Бо їх робив ти.
— Е, одчепись! — відмахнувся Чорторий, хоча й видно було, що Івасикові слова його таки втішили. — А взагалі, друже, я вважаю, що наш човен таки може плавати під водою.
— От тільки погано, що він ледь не перекинувся, — зітхнув Івасик.
— Таки погано, — згодився Чорторий. — І не завадило б зробити якось так, щоб видно було, куди ми пливемо.
— Я теж так гадаю, — зненацька почулося з берега.
Івасик озирнувся. На березі сиділи Швайка з Саньком. З-за їхніх спин посміхався Демко Манюня.
— Нас до своєї компанії приймете? — поцікавився Швайка.
КРИМСЬКІ ПОШУКИ ХАСАНА
Що ближче до Перекопу, то більшу цікавість проявляли тамтешні чабани й табунники до тих, хто супроводжував Менгиза. Схоже, козаків тут ще не боялися.
З одним таким цікавим Грицик познайомився. Той виїхав з-за могили і завмер, здивовано кліпаючи вузькими безбровими очицями. Грицик відламав чималий шмат уже черствої перепічки, і татарин узяв хліб, наче якусь дивовижу. Вдячно схилився, проте їсти не став, а заховав за вилогу замащеного халата. Певно, беріг для дітей.
— Слухай, — довірливо, мов до старого друга, звернувся до нього Грицик. — У вас тут невільники часом не продаються?
Чабан здивовано поглянув на нього.
— Ні, шановний, — відказав він. — Ми люди бідні і нам невільники не по кишені.
— Шкода, — посмутнішав Грицик. — Бо ми купили б кілька чоловік. О, нам казали, ніби через ваші місця прогнали ясир з-під Сули?
— Це був не ясир, шановний, — поштиво заперечив чабан. — Це були наші боягузи. За те, що вони втекли під час битви, їх зв’язали, мов худобу, і погнали кудись у Крим. Казали, що частину мають доставити у Ґьозлів, а решту до Карасубазару.
— Ні, ваші боягузи нам не потрібні, — посміхнувся Грицик. — У нас і своїх достатньо.
Він пригостив чабана ще одним шматом перепічки, бо його відомості були того варті. Потому свиснув у повітрі нагайкою і кинувся доганяти своїх.
— Чого такий радісний? — поцікавився Менгиз, коли Грицик на повному скаку осмикнув коня біля його воза. — Якісь добрі новини почув?
— Та які в цій глушині можуть бути новини? — ухильно відказав Грицик. — То я просто так…
— Просто так… — Менгиз замріяно усміхнувся. — Ет, молодість, молодість…
Посол Менгиз почувався значно краще. Він навіть пробував сідати на коня. Правда, за кілька поприщ болісна гримаса спотворила його обличчя. і Грицик ледь не на руках доправив його до воза з м’яким духмяним сіном.
Вони подружилися, — як узагалі може подружитися простий нукер з вельможним агою. Менгиз дивувався з розуму та вправності молодого уруса, а коли довідався, що той знає Крим як свої п’ять пальців, — почав ставитися до нього ще приязніше. Годинами згадували вони смарагдове море, найкращі в світі виноградники, гори з кришталевими водоспадами і таким живлющим повітрям, що, вдихнувши його, мимоволі почуваєшся орлом. Та коли Грицик повідав, як одного разу зустрів Менглі-Гірея, обличчя Менгизове посуворішало. Мабуть, шановний ага не дуже любив свого повелителя. І Грицик вирішив цим скористатися.
(Продовження на наступній сторінці)