Джеф озирнувся до всіх. Люди дивилися на нього, як на бога. Тільки Артур не дивився на нього — заплющивши очі, командир ледь помітно погойдувався вперед і назад.
Джеф, порпаючись в апаратурі, підняв пальця — закликав до тиші. Чітко і лунко, як із сусідньої кімнати, пролунав чоловічий голос:
— "...Використайте все наявне пальне і відірвіться від антиракети. Під час прискорення скорегуйте свою траєкторію таким чином", — радіо переказувало дані для корекції, автомати писали, люди слухали, але ще нічого не зрозуміли. — "...Нова траєкторія пройде по параболі поза Сонцем. На той час ІКРС надішле навперейми "Сонячному" експедицію і ракету-танкер із пальним і вантажем життєзабезпечення. Зустріч відбудеться за вісім місяців. За нашими даними, виробництво атмосферного газу і резерв продовольства на "Сонячному" вичерпаються за два з половиною місяці. Через це для врятування життя членам екіпажу необхідно вдатися до анабіозу. Сполучення електросну з передбачуваними фармацевтичними засобами забезпечать вам восьмимісячний анабіоз без суттєвих органічних ушкоджень. Це дозволить скоротити витрати кисню вчетверо і розтягти їх до зустрічі з рятувальною експедицією. Протягом цього періоду треба щомісяця прокидатися для підживлення організму. Від сьогодні і надалі радіомаяк "Сонячного" повинен працювати безперервно на зумовлених хвилях, живлячись від сонячних батарей.
Спорядження рятувальної експедиції ІКРС розпочато. Люди вірять у ваше щасливе повернення. Бажаємо вам успіху, здоров’я, непохитної волі до перемоги. До зустрічі по той бік Сонця, дорогі земляки! Небо! Небо! Я — Земля! Повторюємо текст радіограми ІКРС..."
Прослухали ще раз.
Сиділи мочки, лаштувалися слухати втретє, але Родіон опам’ятався. Вимкнув прийом. Підвівся. Кошлато насупився, здавалося, що в нього від рішучості потріскували суглоби.
— Увага. Артуре. І всі. Оголошую Загальну раду. Заперечень немає?
Всі мовчали.
— З причини нервового виснаження Артура пропоную командування кораблем до входу в анабіоз передати мені. Хто має заперечення — кажіть.
Артур озирнувся від пульта і похмуро оглянув колег. Джеф і Мар’я сказали:
— Заперечень немає. Родіон продовжив:
— Кожна змарнована хвилина зменшує наші шанси. Джефе, передай підтвердження на Землю. Мар’є, на найближчу годину ти наш керівник і вчитель. Дій! — Не втримався — засміявся: — От бачите, як усе просто!
Сміх його був дивний — так сміються люди, коли зустрічаються з новим лихом, що його вже не здатні подолати.
Ще приголомшені, ще мовчазні, люди почали працювати. Родіон і Артур заправляли автоматиці дані для— корекції і для довготривалої програми, що за нею житиме "Сонячний" протягом восьми місяців. Мар’я командувала, пілоти клацали клавіатурою.
Після душів вбралися у теплі нічні ко’мбінезони. Мар’я сіла біля стінної амбулаторії, і кожному зробила ін’єкцію. Останньою вона вколола себе.
І тоді розпочався сніданок. Жували собі мовчки. Мар’я зауважила:
— Заляжемо усі в сплячку, як ведмеді!
Артур буркнув, не глянувши:
— Чом радієш? Чого ви всі радієте? Дістали один шанс проти одного.
— А ти гадаєш, що надумав краще? — запитав Родіон. — Викинутися в Простір? Прихопивши з собою жінок!
Артур тяжко зиркнув спідлоба. Лі вп’ялася в нього очима. Скидалося на те, що їхній рудий командир був розчарований перспективою врятуватися: поки тривало життя — тривав весь його болісний клопіт.
— — Якщо й невдача... — сказала Лі. — Однаково... Спокійний перехід у небуття... І надія. І відпочинок від страхів і химер... От бачите: відлітало два подружжя, а повернеться одне...
Кожен зосереджено дивився у свою тарілку. Мар’я схилилася нижче. Артур сухо вичавив крізь зуби:
— Я ще не сказав свого "так".
— Ніхто не спитає твого "так", — відказала Лі. Вона заговорила ніби спокійно, тільки часом у голосі віддзвонювало металом, і люди дивувалися її самовладанню. — Не треба рятувати кохання, яке вмерло... отут. Воно не воскресне ніколи. І не треба, бо є нове. Воно народилося під тінню антиракети. Мабуть, воно не зможе вмерти.
Артур мовчки підвівся і відійшов до пульта. Джеф рушив контролювати побутову апаратуру. До каюти, де він порався, прослизнула Мар’я. Ледве причинила двері — не втерпіла, кинулася йому на шию.
— Я ж казала, коханий! Я ж не вірила...
Він узяв її за лікті, підняв. Вона сміялася від щастя. Золотаве волосся лягло на чорне обличчя і переплуталося з антрацитовими кучерями. Вона терлася щоками об його щоку:
— Дивись, щоб ти мені наснився! Щоб ти мені весь час снився. Ми тепер будемо бачитися тільки раз на місяць. Я й так знаю: ти мені будеш снитися весь час. Правда?
Жінки в коханні легше знаходять слова. Чорний Джеф мугикав, ловив ротом її волосся і все намагався поцілувати десь біля вуха.
Родіон квапив. Лі лягла першою. Мар’я охопила її легким паском, поцілувала й увімкнула апарат. Жінка заплющила очі.
— Ходи, Артуре, — сказав Джеф у Центральному.
— Іди й лягай.
— Гаразд. Добраніч, хлопці! — Джеф потиснув кістляву Родіонову руку, кивнув Артурові, і той ледь ворухнув червоною головою.
Мар’я провела Джефа до спальні, той скочив на койку і змовницьки підморгнув:
— Знаєш, я т,рохи зажду, нехай Артур...
Вона кивнула. Унизу рівно дихала Лі. Мар’я повернулася до Центрального.
— Артуре? Ходи, я зроблю, що треба.
— Я сам зроблю, що треба.
— Ти ж знаєш, що це мій обов’язок.
— Укладай другого пілота і лягай сама.
— Я ляжу останній, — мовив Родіон. — Ми не маємо часу. Іди з Мар’єю.
Артур засміявся:
— Іти й лягати. Наказуєш! Ти не мав підстав для Загальної ради. Командир "Сонячного", законний командир, затверджений Землею, — це я. І більш ніхто. Тобі і Мар’ї я наказую негайно укладатися в анабіоз, а про себе я подбаю, коли переконаюся, що на борту все в нормі. Відповідальність за вас усіх людство поклало на мене. Воно ‘знало, що робить. Воно не вперше на мене покладається. І я його не підведу. Я маю можливість і право в корені нищити будь-які зазіхання на владу командира корабля. Ти чуєш? Ви обоє — чуєте?
Він розпалявся і напружувався, просто таки наливався напруженням на їхніх очах. Губи стали як дерев’яні, рухи уповільнилися, голос піднісся і тримався на підвищеній ноті: •
— Я не дозволю вам забути, хто я тут серед вас і що я зробив для вас усіх і для людства. Мені, гмені людство буде вдячне за цю експедицію, за її успіх, за мою волю і вміння передбачати події. Я наказав: негайно укладатися, а ви знаєте, що мої накази акумулюють найвищий космічний досвід, найвищу мудрість хвилини. Укладатися!
Родіон і Мар’я думали, що ось воно — сталося: відмовили гальма найтяжчої і найсильнішої волі. І вони мовчали, виструнчившись. Вони з подивом, недовір’ям, відразою відчували у собі настійне бажання підкоритися командирові. Мар’я навіть зробила крок до дверей і благально зиркнула на Родіона. Той через силу відірвав погляд від Артура, перевів його на пульт і підійшов до пульта сам.
— Лягай, Артуре, — сказав глухо, не озираючись.
Артур втішено мугикнув — як загарчав. Мар’я схлипнула, і нараз м’який її голос затремтів від твердості:
— Ти ж знаєш, що я нізащо не погоджуся, щоб ти залишився без контролю. Лягай...
Артур металево продзвенів:
— Я чекаю.
— Джеф заснув? — діловито запитав Родіон.
— Ні.
— Ні-і?! — перепитав Артур. — Он як: змова! Проти командира?
Родіон натиснув кнопку виклику, у проймі дверей з’явився Чорний Джеф, вайлуватий і могутній, трохи здивований. Родіон сповістив: .
— Артур відмовляється укладатися. За півгодини автоматика почне працювати.
Джеф кивнув із розумінням. І тоді вони обидва, жилавий і сухий, як дубове коріння, Родіон та здоровенний, вив’язаний із чорних м’язів Джеф наблизилися до Артура. Той похилив голову, як бугай. Похмуро запитав:
— Навкулачки?
— Якщо треба буде! — відказав Джеф.
— Ви обрали насильство! Над командиром. Розумієте?
— Якщо це треба для всїх.
— Зі мною не так легко впоратися... — Артур зігнув ноги в колінах, здаля зиркнув на пульт, ніби збирався туди стрибнути.
Родіон заступив йому шлях. Сказав нетерпляче:
— Ми впораємось.
Артур різко стенув головою, лють ворушила його обличчям — підборіддям, складками на рожевих щоках, рудими бровами.
— Ходи зі мною... — мовила Мар’я і взяла його за руку.
І він враз обм’якнув. Вона одвела його до їхньої каюти. Він заліз на койку. Родіон і Джеф стояли у дверях і дивилися. Мар’я пристебнула пасок. Клекотіння вирвалося з Артурового горла, він накрив долонями обличчя. Плакав безслізно і насилу виштовхував із себе:
— Я завжди боявся смерті... Я знав, що не зумію вмерти з гідністю...
— Ніхто не вмре, — сказала Мар’я і увімкнула апарат. Обернулася до тих двох, показала очима на свою койку під Артуровою: — Я зостаюся тут. На добраніч.
(Продовження на наступній сторінці)