— Вона вважає, що ти її недолюблюєш. Родіон трохи помовчав і похмуро бовкнув:
— Це не входить до моїх обов’язків.
— Нове повідомлення з Землі може надійти вночі. Коли ми з тобою будемо спати, а чергуватиме Артур.
— Я про це думав. І...
Родіон замовк.
— ...я відімкну мережу електросну.
— Роби, як знаєш.
— Не ухиляйся. Твоя думка?
По паузі Чорний Джеф мовив:
— Так. Щоб ніхто нікого випадково не приспав. Щоб не проспати виклик Землі.
— Атож. Я й побоююсь випадку. — Родіон замовк, завагався, прочистив горло. — Слухай, Джефе... Я підрахував: можна напевне, гарантовано врятувати "Сонячний" і двох людей на ньому.
— Ну?
— Для цього треба, щоб троє викинулися у Простір.
Джеф мовчав, не озираючись, сопів, потім похитав кучерявою головою:
— Ні. Не виходить. Залишити двох жінок не можна — без пілота не долетять. Артур і Лі? Не долетять. Вкрай виснажені. Лишити... Стривай! Тебе і Мар’ю — ось єдино можлива комбінація.
— Ото ж бо і є: мене і Мар’ю! Поза обговоренням. Я собі думав: Мар’я і ти.
— Я не пілот. Все. Стоп, Роді!
По паузі Джеф озирнувся і ледь посміхнувся другому пілотові:
— Ми домовилися: я про всяк випадок прокинуся не о восьмій, а о четвертій, як тільки на вахту заступить Артур. Та й сидітиму тихенько у себе.
Опівночі Родіон змінив за пультом Джефа. Той відразу пішов до себе. Перш ніж лягти, уважно подивився на Ліліан. Вона була в забутті чи нездоровій дрімоті. Губи випнулися в гидливій гримасі, світло нічника виліплювало лоб, ніжні опуклості вилиць і щік. Вії лежали на смаглих щоках чорними півколами. Обличчя було несвіже, недобре.
7
О четвертій командир заступив на вахту. Родіон тільки запитав:
— І Мар’я встала?
— Так, — відказав Артур. — Ми добре відпочили. Добраніч і тобі, Родіоне!
Мар’я вийшла о пів на п’яту. Зиркнула у дзеркало, обличчя здалося паперово синім. Перезирнулася з Арту-ром і заглянула до каюти Родіона. Пересвідчилася, що другий пілот спить, і увімкнула електросон, щоб, бува, не прокинувся передчасно.
Лі лежала на своїй койці, заклавши руки під потилицю. Коли оголені нерви підказали їй, що надійшов час, — вона нечутно підвелася, увімкнула Джефові електросон і на мить затримала очі на його кучерявій потилиці. Вийшла до Центрального
Мар’я стояла посеред салону. Трохи розгублено вона торкнулася свого волосся, знизала плечима і вронила руки.
— Нехай, — мовила рівно, відсторонено. — У просторі волосся все одно не лежатиме, там дожна волосина буде сама по собі. Який жах! Не жіночий труп, а велика жовта мітла. У що переодягатися? У скафандри?
— Навіщо? — спитала Лі.
— Правда. Я не подумала. То... отак? У нічному?
— Хоч і без нічого, — сказав Артур.
Мар’я подивилася на подругу. Лі ледве тамувала нервове тремтіння. Мар’я підійшла до панелі приладів.
— Я їм скажу... Добре? Скажу останнє слово, а на столі лишимо записку, щоб послухали. Добре?
Увімкнула звукозапис, бо ніхто, не заперечував. Вона сказала:
— Любі наші. Ми виходимо. Не жалійте нас, не плачте за нами, ви розумієте: іншого виходу немає. Викиньте з "Сонячного" все зайве... Родіоне, я тебе безмежно поважаю, з тим і вийду, знай про це. Джефе... Тут поруч Лі й Артур. Я не соромлюся. Я люблю тебе і в останню мить щаслива, що передаю своє життя — у твоє. Прощавай і не сердься на мене за це рішення. А вдома зайди до моїх мами і тата і скажи, що вони в мене найдорожчі і що ти мій чоловік. Бажаю щастя і найдовшого життя у світі!
Мар’я вимкнула запис, обернулася до тих двох:
— Тепер ви?
Лі не зводила з неї очей:
— Ні, я не можу.
— Ні?..
— Ні!.. — Лі не вистачало повітря, вона говорила уривчасто і часто зітхала. — Я мала таку галюцинацію: тебе і хлопців за борт. А нам удвох... з Артуром... врятуватися на кораблі... Я йому розповіла... він каже: "Це добре!.. Це така гарна думка. Тільки на борту треба лишити хлопців. А самим викинутися!.."
— Немає часу, — сказав Артур.
Він підійшов до пульта і увімкнув автоматику. Дверцята шлюзової камери розчинилися. Там було темно.
— Це недовго, — прошепотіла Мар’я. — Тиск відразу впаде до нуля, повітря не стане, температура потойбічна.
— Миттю, — кивнув Артур.
Мар’я зазирнула в чорну пройму. Лі не втрималася, ухопила її за лікоть. Мар’я озирнулася на подругу, взяла за руку, Лі ледве стримала рух жаху — назад, від Мар’ї. Артур зосереджено дивився в отвір.
— Н-ну... — буркнув він. — Зараз автомат зачинить двері.
— Ходімо, — мовила Мар’я. — Відразу троє?
Артур похилив голову.
— Мар’є. Ти можеш зостатися. Я не смію тебе неволити. Я керувався вищою доцільністю...
— Арті. Ти не змушував мене. Їм буде тяжко... погодитися... Але ж ти керувався вищою доцільністю!
Він обійняв жінок за плечі, вони обидві тремтіли.
— Треба було третім узяти Джефа. А тебе лишити з Родіоном.
Лі ледве розтулила губи:
— Треба швидше. Лізьмо. Мар’є. Артуре. Що це ви розговорилися? — її зуби дрібно цокотіли.
Мар’я сказала:
— Не чіпайте Джефа. Ми керувалися вищою доцільністю.
Залізні жмені командира стисли плечі жінок. Він легко відірвав обох від підлоги і боком переступив поріг шлюзової камери. Засвітився плафон над головою, повітря тут було згусле, з металевим присмаком. Овальна пройма до Центрального світилася жовтувато-сонячним світлом життя. Друга стіна являли собою шафу із скафандром, третя — дверцята до порожнини, де раніше був "Нейтрино". У четвертій стіні були овальні герметичні дверцята, котрі виводили у простір.
Наче цвіркун заспівав у камері — то автоматика увімкнула мотор, і двері зрушили з місця.
— Прощавайте, — сказав Артур.
Жінки міцніше притислися до нього. Отвір вужчав. Оце вже лишалася тільки щілина. І враз мотор замовк. Щілину затулила чорна постать. Знову заспівав цвіркун — двері пішли вбік.
— Божевільні! Назад!
То був Чорний Джеф. Хто й думав, що має таку тигрячу силу: ще й двері до кінця не розчинилися, а він уже висмикнув Мар’ю і Ліліан із камери і повикидав у салон. Розлючений Артур вистрибнув сам, зіткнувшись із Джефом груди в груди.
— Ледве встиг!.. — видихнув Джеф. — Ви! Люди!!!
— Не заважай! — гримнув Артур. — Нащо ти заважаєш?! Я наказую...
Джеф закричав:
— Хіба ви не чули виклику з бази?!
— Якої бази?.. — Лі сіла на стілець.
Серце билося кволо, неповно, і, як завжди, не вистачало повітря.
— Виклику не було, — сказав Артур.
Він був поруч із камерою, очі його не слухалися і пильно зиркали то в отвір, то на пульт. Джеф перехопив ті погляди і одним рухом стрибнув до пульту і натис кнопку. Дверцята щільно затулили пройму.
— Як же це ви. Був виклик! Мар’є!
— Не було.
— Лежав, дрімав, Лі стогнала уві сні, потім, здається, вийшла...
— Але ж електросон!..
— Ні. Ми його з Родіоном вимкнули ще опівночі. Отож лежу — і враз думка: негайно до Центрального, виклик з бази!
І тієї ж миті заблимали зелені вогники і переривчасто заголосив дзвоник: Земля на зв’язку! Лі підхопилася на ноги і від того зусилля мало не знепритомніла. Джеф перехопив її тіло — тільки коліна стукнули об підлогу.
Артур миттю опинився біля пульта, Родіон, розчахнувши двері, стрибнув до радіоапаратури... Мар’я сновидою дістала з аптечки інгалятор, піднесла до обличчя Лі, потім до свого. Лі захекано вимовила:
— Може, це снилося?.. Мар’є! Шлюзова камера — вона замкнена? Мар’є! Що Артур? Він на вахті!.. Що я верзу... Мар’є, слухай, мені снилося... Змова, змова, божевілля, я хотіла всіх повикидати, щоб тільки Артур зостався...
— Бідна моя Лі!
Чорний Джеф металево-голосно сповістив Родіонові:
— Цих трьох осіб я щойно витягнув із шлюзової камери. Під проводом Артура вони якраз викидалися у Простір.
Тіло Родіона напружилося, руки вп’ялися у панель — усі чекали його реакції, і ось він, тяжко усвідомлюючи почуте, повів головою в бік Артура... Але не встиг нічого сказати — гримнули гучномовці:
— "...по той бік Сонця... дорогі земляки... Небо!.. Небо..."
Накотилися перешкоди, ніби якісь надпотужні випромінювачі транслювали на всю Систему скрегіт і брязкіт поєдинку космічних драконів. Люди зблідли:
— Немає нам щастя та й нема!.. — зойкнула згорьовано Мар’я. — Тепер ще знайшлися земляки по той бік Сонця... Що то було?
Джеф мовчки занурився в радіоапаратуру. Він лише нагадав, жартуючи, про той одвічний клятий бутерброд, який неодмінно і завжди падає тільки маслом униз. Того жарту ніхто не підтримав або й не почув. Здалеку, згасаючи, прожебоніло:
— "Небо... Я Земля... радіограми ІКРС... Небо!.."
А тепер було схоже, ніби у зворотному записі транслювали "Половецькі танці".
І раптом залягла мертва тиша.
(Продовження на наступній сторінці)