Командир сидів у кріслі, спершись ліктями на коліна. Ніби й не бачив людей — мовчав. А Джеф потягнувся біля пульта, хруснувши могутніми плечима:
— Х-хе-хе-хе-хе! Нас мордує в цьому просторі, як вошу в океані.
Мар’я гидливо скривилася:
— Ну й порівняння!
— Сила порівняння-не в красі, а в емоційності.
— От і порівнюй себе з чим хочеш, — сказала Лі.
— Себе я порівняв би із шимпанзе, якого вивчили водити автомобіль.
— А Родіона? — сумно усміхнулася Мар’я.
— Родіон схожий на комету, у якої більше прозорого хвоста, ніж твердої голови.
Родіон лунко прокашлявся і запитав:
— Лі?
— Зіпсований будильник.
Всі засміялися. Джеф додав, не чекаючи запитання:
— Артур — це репаний валун, котрий уявив себе планетою.
Командир посміхнувся.
— А Мар’я?
— Мар’я? Не знаю...
— Несправедливо, — проголосила Лі. — Кажи, хто Мар’я.
— Трояндовий бульйон. Сказав і сам злякався.
Артур і Лі тихенько засміялися. Потім перезирнулися і засміялися голосно. Все голосніше й голосніше, і вже вони реготалися на все горло. Артур відкидав голову, виблискував одразу всіма зубами, трусив у повітрі кулаками, наче закликав якогось бога, і регіт його нагадував ревіння старого моржа. Лі верещала, очі струмували сльозами, вона силкувалася щось мурмотіти, та їй вдавалося тільки нерозбірливе белькотіння й зойкання... Це було моторошно.
Мар’я кричала:
— Припиніть негайно! — та її не чули, і вона шепотіла: — Які вони виснажені, які ж вони знесилені...
Тоді Родіон ступив до пульта і через Джефове плече натиснув кнопку тривоги; набираючи сили, по всіх відсіках заголосили дзвоники. Сміх миттю згас. Командир, засапаний і знічений, швидко вимкнув тривогу, похмуро зиркнув на другого пілота:
— Навіщо? Для чого? Родіон витримав його погляд:
— Командире, я це зробив ненароком.
Артур насупився, через силу виструнчився, проголосив у простір перед собою:
— "Нейтрино" стартуватиме тієї ж миті, як ми одержимо думку Землі з .цього приводу. Якщо відповіді не буде до восьмої ранку — мала ракета все одно полетить. На її борту буде Джеф, а не Мар’я.
Впала така тиша, ніби на цілий Всесвіт не було іншого звуку, як гудіння йонних прискорювачів. Людям здавалося, що можна почути, як моргають вогники на пульті.
Зухвалим громом здалося зітхання Мар’ї; нараз безодню виповнив голос командира:
— Джеф — єдина людина серед нас, що здатна долетіти до Землі у малій ракеті, не скалічивши собі психіки. Але й він матиме тільки половину шансів. Будь-хто інший— менше за половину. Рішення остаточне. Джефе, здай вахту Родіонові.
Той мовчки підкорився. Він був вкрай розгублений — стримів посеред салону чорною верствою і тільки блимав білками очей.
Мар’я сказала тихо:
— Це тверезе розумне рішення.
Хто зна, яким би вибухом обернулося хвилинне заціпеніння Джефа, коли б не пролунав сигнал над пультом та не спалахнули вогники: говорить Земля! І вже оператор Джеф вмостився поруч із пультом біля своєї апаратури, а ще за мить усі почули:
— "Небо! Небо! Я — Земля! Я — Земля!"
І Джеф відказав:
— Земля! Земля! Я — Небо! Я — Небо! Слухаємо вас! Цього разу база дещо розкопала. На Землі з’ясували, що тридцять років тому одна держава, на порушення міжнародних угод, збудувала кілька зразків космічної зброї, зокрема антиракету наддалекої дії із самонаведенням і потужним прискорювачем. Військові запустили її, щоб випробувати на одному із старих покинутих космічних об’єктів, але антиракета вийшла з-під контролю і зникла в просторі. Тоді порушники знищили геть усю документацію, пов язану із цим апаратом, щоб на Землі не лишилося й згадки про їхній злочин. Так споконвіку чинили всі злочинці, і споконвіку їм це не вдавалося, бо людське діяння, навіть злочинне, не може не лишити по собі сліду. Інтернаціональний Комітет рятування "Сонячного" (ІКРС) знайшов старезного генерала у відставці, який згадав антиракету і навіть деякі подробиці її запуску, але безнадійно забув технічні характеристики. Крізь вихори Всесвіту чулося:
— Ми радимо "Сонячному" випробувати третій варіант, себто вивести "Нейтрино" у простір без вантажу ї спробувати перейняти увагу антиракети на нього. Є підстави гадати, що технічний рівень порушників не дозволяв розв’язати питання про порівняння мас і вибірковість цілі. ІКРС просить "Сонячний" вийти на зв’язок відразу після закінчення спроби.
Артур сказав:
— Починаймо.
Ця робота була сповнена змісту і натхнення. Чорний Джеф, зігнувшись удвоє, перший пірнув у овальні дверцята шлюзової камери, Артур вихопив із стінної шафи плескату валізу з контрольним приладдям. Він був збуджений і рвучкий, рожевий і полум’яний, а в руках мерехтіло молодече завзяття, дещо скуте тренованою волею.
Мар’я стежила за Артуром із сумною ласкою. Вони прожили разом близько трьох років, останній з них — у безодні. Він знав її ще дівчинкою, ніжно піклувався про неї, а вона охоче приймала ті турботи, бо одвіку губилася в реальнім житті з його безліччю практичних загадок, бо її реальність існувала в книгах і високих помислах. Вона була добра й ласкава, і віддалася за нього через те, що була йому життєво, конче потрібна.
Дітей не мали — готувалися до польоту. Вона скінчила факультет космічної біології й медицини, а він на той час уже мав за плечима досвід і репутацію одного з кращих космольотчиків планети. На одній із позаземних станцій Артур уперше зустрів Лі і потім жартома ставив за приклад млявій своїй дружині енергійного вибухового яланетолога.
Був у їхньому житті незатишний куток, куди обоє воліли не заглядати: Артурові батьки відверто не любили невістку. Вона й не знала за що: хіба що за непрактичність, за ідеалізм, за неземну її золотаву подобу, а може й за те, що їхній дужий Артур покохав її, таку чужу й незрозумілу. Мешкали Артурові старі в затишному будиночку над озером — із садочком, квітником і рясним городом; старий мав за хобі розведення городини. Тільки хатніх тварин вони не тримали, бо не любили їх, вважали паразитами. А Мар’я де лиш бачила живе створіння— умлівала від замилування... Це і їй дало привід ставитися до Артурових старих скептично.
Мар’я оце слухала, як вовтузяться Чорний Джеф і рудий Артур за дверима шлюзової камери, біля "Нейтрино", і так шкода їй було рудого, і жевріла в ній надія, що неминуче розлучення Артур сприйме із розумінням і не дуже болісно. Вона не вірила, що може загинути.
Артур і Джеф повернулися до салону. Автомати за-герметизували дверцята камери. Родіон запитав од пульта:
— Хто поведе "Нейтрино?"
І всі на хвилину знітилися. На те були причини.
Коли на Церері кораблеві відтяло дві ноги і він завалився на бік, першою думкою було: нехай лежить поки що, треба звільнити Артура з кам’яної ластки, а вже тоді заходитися та відновити бодай одну з поламаних ніг, щоб повернути "Сонячний" у стартову позицію. Та брили сунулися, повзли, навіть у порожнечі люди чули глухе скреготіння — воно передавалося через камінь, підошви і лунало у скафандрах. Будь-якої миті ці повільні і статечні брили могли скласти над кораблем надгробок.
Артур був командиром корабля і начальником експедиції. Він мусив відіслати товаришів назад, щоб вони негайно залишили Цереру. І він не зумів вичавити з себе ані слова — тільки напружене кректіння та кілька прокльонів. Задихався від напруження, страху, сорому — і мовчав.
"Сонячний" — недосяжна, бажана червоно-зелено-біла іграшка, крихка скринька, яка зберігала людське життя в цій чорній прірві простору, — лежав на боці, піднісши над собою парасольку антени. Вістря парасольки було скероване в бік Землі, через це шарнірна рука весь час була в роботі, бо Церера оберталася швидко. І отак завжди: які б маніпуляції в безодні не виконував корабель — сталева рука поводила парасольку з боку в бік, як вправний танцюрист на канаті, і її вістря весь час було скеровано на Землю.
Артур зрозумів, що свій корабель він бачить востаннє.
Прошелестів неприродний паперовий голос Родіона:
— Увага! Командир тимчасово втратив дієздатність. Беру командування на себе. Усім — на борт.
Вони з Джефом пострибали геть, і Артур слухав останні слова другого пілота:
— Ми зависнемо над Церерою. Будемо чекати, поки закінчиться каменехід. Тоді повернемося за тобою. "Нейтрино" лишається біля тебе. Тримайся, Артуре!
Потім він бачив, як його корабель підняв парасольку вище, щоб не ушкодити, і рвонувся з місця. Родіон здійснив винятковий маневр: увімкнув двигуни, на боці поволік ракету шорстким базальтом і з урвища кинув у простір. То було єдино можливе рішення і єдино можливий старт. І все це зробив другий пілот Родіон у той час, як командир Артур мовчав, у відчаї мовчав і, як черв’як, звивався в щілині.
Такі хвилини вбивають.
Маленький "Нейтрино" блищав за кілька метрів і був недосяжний, як Земля.
"Сонячного" в чорноті над головою не було. Потім він з’явився з лівого боку — срібна риска виткнулася з-за зубчастого кряжу, швидко пропливла чорним тлом і зникла справа, за базальтовим пасмом. За ці секунди відбулася така розмова:
(Продовження на наступній сторінці)