Сонячний зайчик дає пораду
Чи ви чули коли-небудь, як розмовляє сонячний зайчик?
Чи траплялося вам збирати суниці в різьблену гуцульську скриньку?
Авжеж, ні. Бо інакше б ви пережили такі самі незвичайні пригоди, як Антошка і його друзі.
А все почалося дуже звичайно. Після сніданку Антошка підійшов до піонервожатої Ліни Стьопівни і сказав:
— А можна, ми підемо в ліс на розвідку?
— Хто це — ми?
— Це, звичайно, я, Денис і Лариска.
— А що ви там шукатимете?
— Ми? Суниці. Ми знайдемо суничні місця, а тоді покажемо всім.
Ліна Стьопівна трохи повагалася, а тоді погодилась. Вона тільки попередила:
— Я надіюсь на тебе, Антошо. Ти вже великий і розумний, і ти не забудеш, що до обіду ви маєте повернутися. Глядіть, не заходьте далеко!
Дениско взяв із собою білу чашку. Лариска — маленьку мисочку, а Антошка забіг до піонерської кімнати і забрав звідти порожню гуцульську скриньку. Бо вирішив назбирати ягід більше за всіх.
І скоро червона футболка, картата голуба сорочка та жовте платтячко маяли серед дерев і кущів, над ледве помітною лісовою стежкою.
Суниць усе не було. Але Антошка вперто простував у хащу. Його кирпатий ніс і гостре задерте підборіддя були націлені вперед. І стрішка волосся над лобом теж була туди націлена.
— Не журіться, — сказав він. — Ще трошки — і неодмінно знайдемо! А заблукати в цьому лісі не можна. Він зовсім маленький, а навколо стоять села.
Дениско зітхнув. Сонячне проміння падало крізь віти на його рожеві вуха, і вони світилися, наче ліхтарі.
— Я думаю, що треба вернутися. Може, їх у цьому лісі зовсім нема, тих суниць.
А Лариска сказала:
— Хлопчики, не сперечайтеся. Ми ще трошки пошукаємо, а тоді повернемось. Її тонесенькі кіски з червоними бантиками, ніби крильця, лагідно тріпнулися.
— Ура! — зрадів Антошка.
Діти опинилися край невеличкої галявини. Вона вся була вистелена суничним листям. Під кремезним дубом блищало крихітне джерело. Дзеркальце води відкидало дітям в очі сліпучого сонячного зайчика.
Дениско і Лариска одразу впали навколішки і заходилися нишпорити попід листям. Антошка підійшов до джерела, щоб напитися, і звідси побачив, Що сонячний зайчик тепер спокійно сидить на старому ясеновому стовбурі. Хлопчик схилився і пальцем скаламутив воду, але зайчик навіть не ворухнувся.
Антошка здивувався. Він підійшов до стовбура і накрив сонячну пляму долонею. Зайчик хутко вислизнув з-під його руки і перестрибнув вище. Хлопчик звівся навшпиньки і знову накрив зайчика. А той пересунувся ще вище.
От так так!..
Антошка обернувся до друзів. Розгублена Лариска стояла посеред галявини і показувала крихітну ягідку.
— Оце і все, — сказала вона ображено.
Дениско знайшов лише дві ягідки, та й ті зелені. Він сів на траву, перекинув чашку в рот і сказав:
— Я собі думаю: от коли б знайти галявину, щоб на ній було більше ягід, ніж листя!
Лариска зітхнула:
— Аякже, знайдеш!.. Нам треба йти у табір. Хлопчики, де наша стежечка?
— До всього треба підходити по-науковому, — зауважив Дениско. — Коли ми стали на галявину, нам у вічі світив сонячний зайчик. Он бачиш, він сидить на клені. Значить, там і стежка.
— Він сидить на ясені, — сказав Антошка.
— Ні, на клені.
Антошка озирнувся. Зайчик і справді був тепер на корі густого клена.
— Хлопчики, не сперечайтеся, — промовила Лариска. — Коли ми сюди прийшли, він сидів на отій старій груші. Я бачила.
— Він сидів на ясені.
— На клені!
— На груші!
— Ой, дивіться, він перескочив на березу!..
Діти змовкли. Тільки тут вони помітили, що галявина дуже тісна. Дерева й кущі оточили їх зеленою стіною. Листя байдуже ворушилося над головами. В хащі було темно і моторошно.
Антошка навмисне голосно промовив:
— Нам нема чого боятися! Цей ліс маленький.
Німа лісова тиша насунулася на дітей. Вони збилися докупи і побралися за руки. Вони не зводили очей з таємничого сонячного зайчика, що вже перестрибнув на стовбур молодого дубка.
А може, це просто сонце пересунулося на небі.. — стиха вимовив Антошка.
Дениско прошепотів:
— Ні, сонце так швидко не може…
— Мені страшно!.. — ледве чутно зойкнула Лариска.
Сонячний зайчик стрибав із стовбура на стовбур і щораз більше наближався до них. Навіть хоробрий Антошка міцніше стискав руки друзів…
І тут зайчик заговорив. Ніхто пізніше не міг пригадати його голосу, отож і я не можу оповісти, який він був. А сказав зайчик таке:
— Не бійтеся мене, діти! Ви б хотіли знайти галявину, де суниць більше, ніж листя?
— Хо… хотіли б… — відказав Антошка.
— Є така країна, де суниці ростуть на кожнім кроці і зовсім не ховаються під листя. Я б міг вас туди провести.
Діти нишком перезирнулися. Антошка для. сміливості набрав повні груди повітря і спитав:
— А це далеко?
— Ні, це близько, — всміхнувся зайчик. — А ви знаєте дитячі лічилки?
Антошка знизав плечима:
— Чи ми маленькі?
— Трошки знаємо, — зважився Дениско. — Не багато, а так собі.
Тут подала голос Лариска, бо пересвідчилась, що сонячний зайчик не страшний:
— Я знаю багато! Я люблю лічилки, і це мені не соромно. Я ж тут найменша…
Зайчик задоволено блимнув:
— От і добре. Спіймайте мене до скриньки і скажіть таку лічилку:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Що нам діять, що робити?
Треба зайчика зловити!
Будем знову рахувать:
Раз, два, три, чотири, п’ять!
По цих словах треба зачинити скриньку. Та дивіться, щоб я був у ній! Бо нічого не вийде.
Антошка задумливо провів долонею по своїй жовтій стрішці. Йому давно хотілося, щоб волосся завернуло назад, як у дорослого. Він спитав:
— А як ми звідти повернемося?
— Так само просто. Коли назбираєте суниць скільки схочете, — прокажіть ту саму лічилку з кінця. І відчиніть скриньку. Я вистрибну, а ви опинитесь на цій самій галявині. Запам’ятайте: від кінця до початку!
Лариска похилила голову і спідлоба зиркнула на Антошку: "Ну?"
Хлопчик навіть розсердився:
— Що — ну? Рушаймо — і ніяких "ну"! Це ж справжня таємнича пригода!
— Куди ж ти збиратимеш суниці, як у скриньці буде зайчик?
— Байдуже! Скину футболку, вона ж у мене червона. І назбираю цілий мішок!
Дениско ворушив губами і скуб собі вухо.
— Ти що там бурчиш?
— Не заважай. Повторюю лічилку з кінця:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Будем знову рахувать.
Треба зайчика зловити!
Що нам діять, що робити?
Антошка відчинив гуцульську скриньку і наставив її на сонячного зайчика. Той весело підморгнув і опинився насподі. Антошка проказав:
Раз, два, три, чотири, п’ять —
Вийшов зайчик погулять.
Що нам діять, що робити?
Треба зайчика зловити!
Будем знову рахувать:
Раз, два, три, чотири, п’ять!
І зачинив скриньку. Зайчик зостався всередині.
Діти озирнулися. Це вже була не та галявина. А дуже велика, простора, оточена високими кучерявими деревами. Листя було яскраве, наче мокрі акварельні фарби.
А вгорі було таке саме яскраве небо, і по ньому пливли хмарки, точнісінько як клаптики вати.
Діти глянули під ноги.
— Ура! Це справжня Країна Суниць!
Соковиті червоні ягоди вкрили геть усю галявину, аж листочків не було видко.
Антошка ще не встиг скинути своєї червоної футболки, як його друзі одне по одному вигукнули:
— Повна чашка!
— Повна миска!
Не думайте, що Антошка був такий маруда і завжди від усіх відставав. Але ж він мав пильнувати скриньку, щоб вона часом не випустила зайчика.
Поставивши скриньку на землю, він стягнув футболку. Лариска міцними нитками поперев’язувала комір і рукави. Тепер друзі мали доброго мішка.
Та не встигли вони виповнити його й наполовину, як позад них почулося шарудіння.
Одновусий і біла ворона
Під деревом стояв дивний дядько. Довгий і худий, як стовп. Голова велика, як казан. Маленькі оченята з-під зелених брів ковзали по дітях.
Та не це було дивне. Дивне було те, що під круглим, як бараболя, носом у нього ріс тільки один вус. З правого боку. Та який! Довгий-довгий та тонкий, наче мотузка. Він петлею звисав до пояса, ніби аксельбант на старовинних мундирах. А кінець перекинутий через плече.
Вус був рудий.
Діти і одновусий дядько мовчки дивилися одне на одного. Лариска підійшла до Антошки, схопила його за руку і прошепотіла:
— Я боюся… Кажи лічилочку, вертаймося швидше додому!
Дениско за своєю звичкою смикав вухо. Антошка мужньо чекав, що буде далі.
— Ви хвальки? — спитав дядько.
— Чого це ми хвальки? — образився Антошка. — Звичайні собі діти. Піонери.
— Я ще не піонерка, — шепнула Лариска.
— Скоро будеш.
(Продовження на наступній сторінці)