«Таємниця країни суниць» Радій Полонський

Читати онлайн повість Радія Полонського «Таємниця країни суниць»

A- A+ A A1 A2 A3

Антошка перший розплющив очі. Просто перед його носом стояла суничка. Вона була блискуча, наче вкрита лаком, із жовтими цяточками. На ній сиділа краплина роси. Вона здавалася зеленою. Та коли Антошка придивився, він зрозумів, що краплина була звичайна. То в ній відбивалися зелені дерева. Їхні верхівки вже золотили сонце.

— Вставайте! — гукнув Антошка на ввесь голос.

Кілька білочок на вітах з переляку шугануло врозтіч. Дениско і Лариска посхоплювалися на ноги. Дівчинка довго терла свої великі очі кулачками і нічого не розуміла. А Дениско відразу пригадав усе. Він зітхнув і сказав:

— Якби встати раніше. А то втрачено цілу годину по сході сонця.

Лариска стояла під деревом спиною до хлопців. У неї здригалися плечі.

Антошка закліпав і почухав потилицю. А Дениско підійшов до Лариски, несміливо торкнувся її пальцем і спитав:

— Що це там капає? Дівчинка схлипнула:

— Ро-роса…

Дениско зазирнув їй в обличчя і розгублено сказав:

— І по щоках у тебе тече роса… І в очах — роса…

— Не дивись… — Лариска знову відвернулась. — Треба умитися.

— Я знаю як! — вигукнув Антошка. А сам собі пробурмотів: "Отак зв’язуйся з дівчатами, ледве що станеться — вже рюмсають…" І вже голосно: — Я знаю, як умитися! Ану всі — під дерево!

Коли вони стали під молодим густим ясеном, він щосили труснув стовбур. Дітей облив справжній росяний дощ.

Потім посідали снідати. Лариска проказала вчорашню "помирилочку", бо всім дуже сподобалися варенички в маслі. Але варенички не з’явилися. І пиріжки не з’явилися.

Антошка сказав лічилочку про торбу, але й з того нічого не вийшло.

— Погані наші діла, — мовив він. — Може, лічилки мають силу тільки ввечері.

Дениско примружив очі:

— Я думаю, що, може, кожна лічилка діє тільки один раз.

— Так я знаю ще одну! — зраділа Лариска. — Теж про їжу!

Дівчинка вже заспокоїлася, а роса зовсім змила сліди сліз з її рум’яних щічок.

— Тримай її при собі, — відказав Антошка. — Лічилки треба приберегти. А зараз у нас є суниці і хліб.

Діти поснідали вчорашнім хлібом, щедро заїдаючи його смачними суницями. А на деревах сиділо вже кілька білочок і з цікавістю стежило за друзями.

Нараз із-під куща почулося:

— А чого б вам не залишитися в лісі назавжди?

То був учорашній їжак. Він звівся на задні лапки, а передніми опирався на суху гілочку.

— Нам треба скриньку, — відказав Антошка. — Ввесь ліс перериємо, а скриньку знайдемо.

Їжачок сумно ворухнув голками:

— В лісі вашої скриньки немає.

— А де вона? — діти разом повернулися до нього. Той про всяк випадок відступив під кущ.

— Я гадаю, що далеко. Може, аж на Синій горі.

— Де це?

— По той бік Країни Суниць… Не ходіть туди, Діти, не ходіть, — їжачок відпустив гілочку і з благанням здійняв догори лапки. — Не ходіть, бо буде вам біда. Буде лихо, буде біда… І нам усім буде біда!..

— Яка біда? — допитувався Антошка.

— Не знаю… Ще мій дід чув од свого діда, що коли до Країни Суниць прийдуть чужі діти з різьбленою скринькою і ту скриньку у них вкрадуть люди Бевзя, — буде велика біда. І тим дітям, і всім мешканцям Країни Суниць. Про це весь ліс знає!

— А ліс у вас великий?

— Що там того лісу… — їжачок опустився на всі чотири і похнюпився. — Ліс росте тільки скраю, а там майже все понищили… Не ходіть! Ми вас зуміємо сховати!

— Від кого?

— Від біди…

— А як іти до Синьої гори?

— Десь там… — їжачок махнув лапкою на схід.

— Кінчаймо снідати! — Антошка схопився на ноги. — Є така пропозиція: я піду перший, за мною Лариска. Денис — замикаючий. Згода?

— Згода! — сказали діти.

Вони помахали їжакові і рушили в гущавину.

Ось уже й верховіття зімкнулося над ними. Але, як і вчора, лагідно розступалися гілки.

Білочки проводжали маленький загін, перестрибуючи з дерева на дерево, і стривожено гомоніли між собою.

Невдовзі попереду стало світліше. То вони наблизилися до узлісся.

— Тихше, — сказав Антошка. — Не шарудіти. Ми не знаємо, що там таке.

Тим часом їжачок на галявині згорнувся клубочком і замислився. Та за півгодини його сполохав лункий тріск і голоси в хащі. Звірок насторожився.

Тріск і вигуки ставали чутнішими. І ось на галявину один по одному видерлося четверо дивних чоловічків.

Вони були схожі на хлопчиків, але менші за Антошку і його друзів. Тільки голови мали круглі, наче кулі. Лице в кожного теж кругле й гладке, а на ньому гулькою стирчав носик. Очі були схожі на білі гудзики з чорними цяточками посередині. На головах росло сіре і коротке, наче гороб’яче пір’я, волосся.

Всі четверо у фіолетових куртках. За поясом у кожного велика рогатка і торбинка з гострими камінцями.

Чоловічки волокли за собою триколісні велосипеди.

— Це тут! — сказав один, оглянувши галявину.

Він сів на велосипед — і всі інші теж посідали на велосипеди. Поважно, один за одним об’їхали галявину. Оглядали кожен кущ, придивлялися до трави і суниць.

— Є! — гукнув один, зіскочив з велосипеда і підняв квітчасту торбинку, покинуту дітьми.

— Є! — гукнув другий і показав на суниці, що їх учора висипав Антошка з футболки.

— Звісно, є! — закричав третій і вказав на прим’яту траву під горбочком.

— Але їх нема, — зауважив перший.

— Авжеж, їх нема, — погодилася решта.

І тут усі четверо помітили їжака. Вони негайно повихоплювали рогатки, позакладали в них гострі камінці і прицілилися.

— Де чужі діти? — закричав перший грізно. Він мав хрипкий, але тоненький голос. — Відповідай зразу, бо вб’ємо! Лічу до трьох! Ррраз!.. Два!..

Всі четверо натягли рогатки сильніше. Їжачок згорнувся клубком і гукнув:

— Опустіть рогатки, тоді скажу. Я не можу говорити, коли мені страшно!

Ті опустили. Їжачок випростався.

— Чужі діти пішли он туди, — і він показав лапкою зовсім у другий бік.

— Давно?

— Зовсім недавно. Тільки-но.

По цих словах їжак прудко дременув під кущ.

Ті четверо вистрілили в нього гострими камінцями, але він уже сховався й був такий.

— За мною! — перший зліз із велосипеда і поволік його за собою крізь хащу. Решта подалася за ним. Тріск і гомін поволі стихали.

Їжак вийшов з-під куща, озирнувся довкола і подався по своїх справах. Білочки на деревах схлипували:

— Почалося…

А оце справжні хвальки

На узліссі діти зачаїлися. Перед ними була велика країна. Там зеленіли гаї і долини, вздовж і впоперек бігли жовті смужки вузьких доріг.

На обрії синіла смуга гір, а над ними здіймалася одна — найвища й найсиніша.

— Я думаю, що нам треба туди, — розмірковував Дениско.

— Всі так думають, — мовив Антошка.

Лариска схвильовано сопіла.

Неподалік чулися голоси. Діти виглянули з-за кущів, щоб роздивитися. На ближніх схилах хлопчики і дівчатка збирали суниці.

— А я вас найперший побачив! — враз почули друзі коло себе.

За кілька кроків стояв невеличкий хлопчик у строкатому вбранні. Він дивився дуже зосереджено і через це часто кліпав довгими-довгими віями. На маківці в нього височів кущик чорного волосся.

— Ну то й що? — насторожено спитав Антошка.

— Ну й нічого. Самий-самий перший!

— А хто ти такий?

— Я тут найрозумніший, найсміливіший, найсильніший і найкращий, — швидко відказав хлопчик. — У мене найкраще, найгучніше і найвидатніше ім’я. Мене звуть Кузька.

— Ти хвалько? — здогадався Антошка.

— Звісно, хвалько.

— А оті? — кивнув Дениско на дітей, що збирали суниці.

— І вони хвальки. Тільки хіба ж такі, як я! А ви?

— А ми не хвальки.

Кузька так здивувався, що аж сів. Він знову закліпав довжелезними віями і поторгав себе за кущик на маківці. Поміркувавши, Кузька сказав:

— Кожний розумний, гарний і сильний чоловік мусить бути хвальком. Бо звідки ж люди знатимуть, що він такий хороший?

— Як він і справді такий хороший, то люди це й самі помітять, — сказав Дениско.

— Не може бути!

Лариска посміливішала і підступила до Кузьки дуже близько. Вона придивилася до нього і сказала:

— Які в тебе довгі вії! Кузька негайно відповів:

— Найдовші, найчорніші і найкращі!

— То я ж це сама помітила, ти ж мені про них не казав!

— І справді… — спантеличився Кузька.

А тоді схопився на ноги:

— А хіба ти знаєш, що я можу вилізти на найвище дерево? І що мій дім тут найвищий? — і, не перевівши духу, додав: — А я вас все одно помітив найперший! А я зараз всім про це розкажу!

І він побіг до гомінкого гурту хлопчиків.

(Продовження на наступній сторінці)