Ганна Іванівна насупилася; пальцями механічно розгладжувала на колінах край свого фартуха. Зажурено крутнула головою:
— Ой ні, Іванку. Ой ні. Не чіпай ти його. Це не твого росту людина.
— А що робити з Аліною?!..
Прийшла Стелка — глип-глип очима, мабуть, шукала Аліну. Ганна Іванівна похитала головою: "її немає". Дівчина зайшла до Івана Гнатовича, присіла на краєчку стільця, зажурилася.
— Розповідай,— попрохав він.
І потім, виявив справжній інтерес до її базікання — слухав, пряв бровами, чорні очі розгорялися внутрішнім сміхом,—щоправда, той сміх відразу й згасав,— і все перепитував:
— Так ти кажеш: тарілкою об підлогу — дзень!..
— Тарілкою об підлогу — дзень! — вже й потоптався по ній, я вже йому і проспівала...
— Що ж ти йому проспівала?
— Я йому проспівала: "Уж полночь близится, а нічного концерту все нема й нема!.." І раптом мій дід завмер, подивився на мене розумним поглядом і каже: "Не бачу логіки!"
Нечаєнко не втримався — засміявся вголос. Стелка розповідала далі:
— А тоді узяв віник, прибрав черепки, каже: "Все. Вийшли мої года концерти робити". І зранку пішов до Шальварського скандалити. їхні висновки, каже,— це знущання з робочого класу та інженерно-технічного персоналу,
Нечаєнко кивнув.
— Бачте. Таки озвалося в Африкані його пролетарське походження.
— Ой, та він взагалі-то хороший,— зраділа Стелка.— Тільки дуже невихований!
Потім подзвонив Федір Дем'янко.
— Комісія сьогодні зібралася раненько і підбила підсумки.
— Без мене?
— Лікарі категорично заборонили підіймати вас із ліжка. Прийняли проект Шальварського, ви його знаєте. Він дуже розприндився, коли дізнався про наше вчорашнє засідання... Ну... наші колеги з Києва і Новосибірська, представник обкому партії і ще ваш покірний слуга записали "окрему думку".
— Дякую. Серйозні висновки завжди породжують "окремі думки".
Все, що треба було сьогодні для справи, це — утримувати плин своїх думок у спокійному руслі і відімкнути емоції. Інакше пережити цей день було б неможливо. Нечаєнко лежав і думав про свою майбутню машину, зрідка поглядав на годинника, слухав по радіо новини через "Промінь" або "Маяк" і знову поринав у тишу. Де взяти бездефектну кристалічну решітку сталі?.. Відкинути космос, як химеру. А якщо зайти з протилежного кінця? Все його зносило у сфери фундаментальних розробок, а тим часом живий залізний і електричний його завод двигтів і гудів і випускав продукцію, і енергетичні системи країни потребували нових машин, в основі яких лежали б сьогоднішні можливості.
Кріогенний інститут?.. Міністр дзвонитиме на завод о четвертій, так він обіцяв учора.
— А це іще що таке?!..— Ганна Іванівна завмерла у дверях: Іван Гнатович одягався. Вигляд у нього був хворобливий. Підійшов до неї і легенько обійняв за плечі:
— Буду .користуватися ліфтами, на вулиці смирно сидітиму в автомобілі, жодного різкого руху, ніяких перенапружень — але не поїхати не можу.
— Я не пішла на роботу, щоб доглядати хворого.
— А я скоро вернуся, і ти продовжиш догляд за хворим. Це у нас із тобою єдиний вихід. Ось дивись — приймаю валідол для профілактики. Бачиш? Ось оцю м'ятну гидоту — бачиш? Кладу у рота!
Вона добре знала, що сперечатися не слід, тільки зго-рьовано погойдувала з боку в бік головою. І він поїхав, А за півгодини подзвонила Аліна,
— Ма?.. Це я.
— Ну-ну? Слухаю. Тоненький бридкий голосок:
— Я б хотіла, щоб уже було двадцять перше сторіччя,
— Навіщо воно тобі?
— Щоб нічого цього вже не було.
— І тебе так само?
— Це дрібниці.
— Алько. Не блазнюй. Ти щось хотіла повідомити?
— Тісто засохло, а невіста здохла.
— А вертайсь додому, дитино,
— А батька нема?
— Нема.
— А там... Погорільці?..
— Вони на роботі.
-— Тоді...— Аліна змовкла,
— Де твої речі?
— З собою...
— Де ти?
— Біля метро. Біля другої аптеки.
— Іди вгору по Сумській, я зараз виходжу назустріч,
— Стоп, Петрику,— сказав Нечаєнко,— Завертай направо.
— Ми не на завод?
— Кріогенний інститут. Знаєш де? Дуй, як сатана.
— Як сатана — це ми можемо! — відказав Петрик. Він завернув направо; перетинаючи трамвайні колії,
"Волга" розхитувалася, як качка,— Петрик зайняв лівий ряд і так придавиз, що Нечаєнко буркнуві "Ну-ну, без хуліганства".
Він чував про цей інститут цікаві речі, в обличчя знав і директора — член-кора Академії наук, зустрічалися на активах, та діяльність їхня ніде й ніколи не перетиналася.
І от "Волга" спинилася біля скляного під'їзду сучасної споруди,— на щастя, не типової і не високої, обкладе* ної бежевою плиткою, як і більшість таких споруд у Харкові, у шерегах вікон спокусливо відбивався ліс, а повітря тут було таке, гікого ніколи, ніколи не бувало на Енерге-Гичнбму заводі — не бувало і не передбачалося на найближчі півсторіччя. Тут пахло осіннім лісом і осінніми садками, тут дихала природа Слобожанщини, дихала щедро і спрагло, наче її лякало індустріальне безмежжя міста, що починалося всього за кілька кварталів. Тут пахтіло жолудями і кленовим листям, березовою корою і теплими прижовклими травами, і ручаями, що краяли цей Ліс, вирізьблюючи в ньому ярки і вибави,—цих дивних не могли подолати ні' шурхіт автомобільних шин на асфальті, ні тріск електричних іскор під тролейбусними штангами.
Біля входу висіло оголошення: сьогодні о 19 годині ЗО хвилин у великому залі Кріогенного інституту відбудеться вечір старовинної музики — концерт камерного ансамблю Київської філармонії. А завтра тут починалися авторські концерти композитора Андрія Ешпая. Нечаєнко спинився і читав — і заздрив. Директора інституту знали в місті як великого меломана. Перетворити актовий зал — у концертний, змагатися з філармонією за кращих гастролерів і врешті вигравати ці змагання — це було ніяк не дивацтво, це було, просто кажучи,— здорово.
Саме засідала вчена рада. Але директор вийшов до нього. Худий, цибатий блондин, він виглядав років на двадцять молодшим за свої літа і аж ніяк не був схожим на академіка і крупного адміністратора.
Вони присіли у холі біля журнального столика. Директор показав очима на двері, з яких він щойно вийшов, 9 на електричний годинник над ними: мовляв, дорога кожна хвилина...— Нечаєнко кивнув, але нещиро — він сподівався зацікавити цього "меломана" і змусити його забути про вчену раду.
— Чому ви вирішили, що це можливо?
— Я стежу за розробками Щеглова. Скільки можна обіцяти? Давайте ефект!
— От його і треба спитати. Якщо він погодиться перейти від чистого експерименту до вашцх розробок...
— То тільки виграє! — перебив Нечаєнко.— Прошу уваги.
Він почав писати у своєму маленькому записничку, директор заглядав у написане, тоді запросив його до свого кабінету,— двері були поруч, за рогом коридору,— і підсунув кілька білих аркушів. Нечаєнко писав цифри і скоса зиркав на директора: чи ж той розуміє? чи ж можливий між ними математичний діалог? Директор усміхнувся краєм свого широкого тонкого рота, узяв кулькову ручку і кілька секунд прицілювався, і лише після того встряв у розмову і почав заперечувати і сумніватися:
— А це що? А це? Звідки?.. Добре, але тоді все піде не так!..
— Ви не враховуєте... Можливо, але чи ж можна це застосувати?
— Я вас зведу з нашими головними спеціалістами, але не сьогодні... Заждіть, заждіть, звідки взялося це рівняння? Ні, я цього не приймаю...
Він підвівся і поклав Нечаєнкові руку на плече:
— От що, Іване Гнатовичу, ви чоловік хитрий, і я не школярик. Я повертаюся на засідання. Завтра я запрошу до цього кабінету... запишете прізвища?.. Не треба?.. Насамперед Щеглова. З вами?.. Добре, доктор наук Дем'ян-ко, я про нього знаю. Інститут проблем машинобудування — так? Домовилися, О дванадцятій.
Він підійшов до сейфу і вийняв звідти пляшку з коньяком.
— Чому у вас бар у сейфі? — запитав Нечаєнко.
— Щоб не дражнити гусей,— відказав директор інституту і налив дві чарки — Будьмо. Чи, як кажуть у нас в інституті,— вип'ємо за успіх нашої безнадійної справи.
— Всяка безнадійна справа при ближчому розгляді виявляється... А втімі — вони перехилили чарки.
З дозволу директора Нечаєнко прихопив із собою усі записи — і свої, і його. Прощаючись у холі, директор мовив:
— Буду щасливий бачити вас на нашому музичному вечорі!
(Продовження на наступній сторінці)