— Я не хочу повторювати формулювань...
— Ні-ні, чому ж, прошу!
— Гаразд. Отже, так. Грубий волюнтаризм при конструюванні турбін, авантюрне розв'язання проблеми лопатки останнього ступеня, що призвело... і так далі, ви знаєте, до чого воно призвело. Згадано також, що ви приховали деякі документи: висновок міністерської експертної комісії, думку академіка Ковтуна, проігнорували застереження найстарішого виробничника Африкана Сидоровича Безтямка...
— Твоя робота?
— Даруйте. Як казали древні греки, друг Платон...
— Так-так, далі.
— Рекомендовано припинити складання турбіни Н-800. Рекомендовано звільнити вас від посади головного конструктора.
— Хто ж буде?
— Поки що називали мене. Виконуючим обов'язки.
— Вітаю.
— Заключне засідання — завтра зранку. Запрошують вас. Звісно, коли дозволяє здоров'я.
— Гаразд, дякую. За півгодини партком скЛикає невелику робочу нараду, вас просять там бути.
Це справді була нетривала нарада. Секретарі парт-кому і директор, який щойно прилетів із Фінляндії, головні інженер і технолог, та Нечаєнко з Рюриком Риб-ченком, та ще завідуючий промисловим відділом обкому партії,— обмін думками був стислий, все навколо усних пропозицій Нечаєнка, і, коли всі висловились за ці пропозиції, Рюрик став схожий на судака, якого зрадлива хвиля викинула на берег: витріщив очі і роззявляв рота.
Надіслали дві довгі телеграми: у міністерство і до ЦК партії. Просили: санкціонувати терміновий монтаж нового диску і камери замість зруйнованих на Чайківській ДРЕС, щоб за чотири тижні ввести блок в експлуатацію; санкціонувати профілактичну зупинку агрегату Н-800 № 2 на Зурковецькій ДРЕС — для вивчення стану ротора і, зокрема, диску останнього ступеня; санкціонувати розробку і впровадження комплексних заходів щодо поліпшення технології, а також контролю за якістю металу.
З тим і повернувся Нечаєнко додому; він знав, що баталія тільки починається, що вона може бути виснажливою і нетворчою, що він ніяк не може її відвернути... Сьогоднішні рішення — то були тільки півзаходи, і гармонія світобудови все ще не відновилася.
Ганна Іванівна зустріла його тяжким поглядом.
— Ти все-таки пішов? А краще б не ходив. Тоді б побачив донечку. То ж, мабуть, дзвонила по телефону, щоб переконатися, що нікого нема... Ось, на всі твої біди — отака резолюція.
На аркуші з шкільного зошита було написано дрібним закругленим почерком Аліни: "Я тепер живу у Рюрика Корнійовича. Взяла чемодан, все інше заберу потім. Аля".
Чи не забагато, як на одну людину... "Ударі Ще удар!" — цей стереотипний вигук футбольних коментаторів раптом виник у голові Нечаєнка, зазвучавши недоречно і знущально. Іванові Гнатовичу стисло горло — не сердечним спазмом, а нормальними людськими сльозами. Ганна Іванівна злякалася, але не наважилася навіть підійти— тільки дивилася. Він оббіг поглядом кімнату:
— Ну? Ще щось буде?!
Механічно перебрався у домашній одяг, вмився і, здається, щось із'їв, ліг на кушетку у вітальні і так само механічно підвівся і пішов до дверей, як тільки почув дзвінок. Поклавши руку на замок, отямився, озирнувся: Ганна Іванівна стояла за його спиною і напружено дивилася на нього.
— Г?! Це не вона, ти не чекай, у неї тепер медовий місяць...
Повагавшись, Нечаєнко відчинив двері. То були батько і син Погорільці.
Толик примчав з колгоспу, бо вже не було в нього сили носити у собі свій винахід. Нечаєнко ліг на кушетку, а гості посідали біля нього. Толик хвилювався, аж очі скляніли, та ось наче у воду шубовснув:
— Пропоную відмовитися від паяння лопаток до бандажів. Замість того на кінці кожної лопатки робиться отакий от отвір, кожна лопатка ніби нанизується на бандаж, але зберігає рухомість і в роботі сама собі вибирає найкраще положення. А відцентрова сила розтискує бандаж і робить ступінь жорстким. Отже...
Нечаєнко вже збагнув його ідею, з цікавістю запитав:
— А звідки це в тебе така зухвалість?
— А що? — Толик ще не згас, та полум'я в ньому затремтіло, захилиталося з боку в бік.— Дурниця? Якби я вам намалював...
— Сядемо, накреслимо, прорахуємо. Але як додумався?
— Та...— здавалося, що Толик розгубився, що він близький до втечі з поля бою, та врятувала становище дрібниця: Толик побачив, що ґудзик на хатній куртці академіка тримається на одній ниточці і при першому ж порусі відірветься. Він нахилився до кушетки і відділив ґудзик від куртки, потім віддав його Нечаєнкорі, і Іван Гнатович кивнув: "Дякую",— а Толик сказав:
— Ми з хлопцями сперечалися, хто швидше паятиме. Бригадир каже: переможцю в кінці зміни — ставлю сто грамів коньяку, а переможеному — сто грамів горілки... Жарти такі.
— Цікаві жарти. Толик став хоробріший:
— А я тоді думаю: а нащо його паяти? Зроби на кінці отвір, та й покладайся на відцентрову силу.
Нечаєнко лежав рівно горілиць, як на жердину нанизаний, і тільки з тої незручної пози можна було вгадати, що в нього болить серце. Він сказав:
— Бачте, юначе, для того, щоб прискорити паяння, ви мусили форсувати температуру і виходити за межі затвердженої технології. Зависока температура могла привести до перегріву лопатки і порушення її механічних властивостей. Це могло викликати вельми небажані наслідки.
Толик ледве вимовив:
— Може, й... аварію?
— Не виключено.
Толик дивився просто перед собою і вже був готовий на будь-який вирок; він сказав рівно і спокійно:
— Так воно й було. Ми так і зробили. На машині Н-800.
Запала мовчанка.
Нечаєнко кілька разів легенько торкнувся пальцями грудей — там, де було серце, а Толик закляк, чекаючи остаточних слів,— нарешті Нечаєнко мовив:
— Подумаємо. Не падай духом. Толика лихоманило.
— Батю, скажи мені ти, ти мусиш знати: чому — чому? — зруйнувалася турбіна?
Погорілець уважно подивився на сина і відказав:
— Турбіна зруйнувалася через те, що її технічний рі-вень був вищий за можливості сучасної технології* Принаймні, вчорашні можливості. Сьогодні ми вже навчені.
Толик запитав Нечаєнка:
— Це все правда?
— Так, Анатолію... І, між іншим, цю свою ідею оформлюй як винахід.
Погорілець цінував красу і гармонійність рішень, через те він був.вражений винаходом свого сина.
Олесь Погорілець знав не тільки душу кожної деталі, з якою мав справу,— він також знав, як ті деталі ставляться одна до одної. Наприклад, диск турбіни сполучається із валом нібито й неохоче, але за тим опором — прагнення остаточності й нерозривності їхньої спілки. Між лопатками і бандажем — сталевим колом, що охоплював край диску, існував безперечний антагонізм. Погорілець відчував його завжди — стільки, скільки працював на складанні дисків: лопатка всім витонченим єством своїм протестувала проти того, щоб її паяли, щоб на зрізі її стрімкого крила грубі паяльні лампи розтоплювали срібний дріт і нестерпно розігрівали її гінке тіло, щоб назавжди прикріпити його до бандажа.
"Потерпи!" — казав їй Погорілець, коли йому випадало робити цю справу. "Потерпи, так тобі буде краще!" Він знав, що заради жорсткості і міцності диску треба йти на таке насильство.
А от Толик перший зрозумів, що насильство у цій справі непотрібне взагалі.
Погорілець уявив лопатку в нових умовах—і ніби зітхнув із полегшенням за неї. Ніяких паяльних ламп і розтопленого дроту, бандаж прошиває лопатки наскрізь по краю диска, і, коли він почина€ роздаватися і наливатися міццю під тиском відцентрової сили, кожна лопатка, ворухнувшись, знаходить собі найкращу життєву й робочу позицію і разом з бандажем вирушає у безконечну свою дорогу. Пластичність, злагода — і яка міць!
А Нечаєнко подумав, що цей хлопчик ішов за батьком слід у слід, а це значить, що він може піти далі. Звідки він такий узявся? Чи ж Олесь — зразковий вихователь? Толик жив поруч із батьком; в домі їхньому, у їхній сім'ї панував батьків дух — от і весь секрет виховання.
Та чи ж він сам, Нечаєнко, подавав Аліні поганий приклад? Спробуй звести кінці з кінцями... Зайшла Ганна Іванівна, присіла у крісло. Толик запитаві
— Де Аліна?
Нечаєнко повернув голову і ковзнув очима по полірованій поверхні столу, там усе ще лежав аркушик із зошита. Ганна Іванівна перехопила його погляд і підсунула аркушик до гостей. Толик прочитав і передав батькові. Сказав:
— Значить, правда... Він учора за нею приїхав і забрав... Батько бачив.
Погорілець кивнув.
Ніхто не наважувався на коментарі. Про зраду не можна говорити спокійно.
Коли задзвонив телефон — усі зітхнули з полегшенням.
Трубку взяла Ганна Іванівна. Говорив Лев Ісаакович:
— Ганнусю? Я з першої лікарні. Сталося найгірше: у Музики внаслідок операції — двохсторонній набряк легенів. Виходу з цього становища не буває.
— То як же? — вона знітилася. Нечаєнко пильно дивився їй в обличчя.
— Скажи йому правду. Я розумію... це не просто, але мені довелося сказати про це дружині хворого... Мужня жінка... Все це дуже тяжко... Дай-но йому трубку!..
Ганна Іванівна, затримавши зітхання, передала трубку Нечаєнкові. Той слухав лікаря, напівзаплющивши очі; мовчав.
Лев Ісаакович сказав:
(Продовження на наступній сторінці)