Закохалась! Як важко мені припустити це... Минуло два з половиною роки з того весняного ранку року 1925, коли після багатьох хитань і сумнівів я наважився просити в Марї Семенівни Зининої руки. Радісне тремтіння охопило мене, коли я почув від Марї Семенівни: "Згода, певне, що згода! Вона кохає Вас!..", — і за декілька хвилин пізніше усе було розбито, змішано, скалічено. Досі з почуттям невимовного гострого болю я згадую за незрозумілий Зинин вчинок, для якого й нині, за два роки, не можна підібрати хоч будь-яких приймовних, розумних пояснень. Невже ж це була чергова Зинина бравада, витівка, що її доведено до останньої міри безглуздосте? Олександер Владиславович улаштував Зині можливість виїхати екстренно за кордон, бо Тихменєви сподівались, що ця поїздка й різноманітність нових вражінь добре вплинуть на Зину. Але вона скористувалась з цієї поїздки, щоб остаточно розірвати з родиною й зникнути. За два роки від неї не було одержано жодної звістки, жодного листа, жодного повідомлення. З чого вона жила, опинившись в чужій країні без грошей і без підтримки? Як бідувала? Що перенесла?..
Мар'я Семенівна покладала багато надій на мою подорож; вона сподівалась, що коли я особисто шукатиму, мені швидше пощастить знайти загублену її дочку. Але я нічого, абсолютно нічого не довідався! Може, я її шукав не там, де треба? Може, я її ненароком десь і стрівав, та вона так змінилась, що я не зміг пізнати її після двох років розлуки?..
Завтра я буду в Марї Семенівни і офіційно проситиму Лесиної руки. Два роки спільного горя остаточно зблизили мене з родиною Тихменєвих; я зробився в них своєю людиною. Я призвичаївся до цієї родини і щиро прив'язався до Лесі. Вона мила й проста дівчина, з хорошою вдачею й щирим серцем. Власне кажучи, і без офіційної пропозиції мій шлюб з Лесею справа вирішена. Отже, тільки через мою закордонну командировку прийшлося відкласти на деякий час запис у загсі, та до того ж і в Тихменєвих, і в мене жевріла, не остаточно згасши, надія розшукати Зину. Завтра все буде оформлено. І в мойому особистому самотньому житті холостого чоловіка почнеться нова доба мирного й благодушного родинного спокою.
Але, гадаючи так, чи знав я, що я ніколи більше не піду до Тихменєвих, не зможу піти, що все раптом полетить шкереберть, що схопиться буря і закрутить, зімне, розіб'є, знищить все, спустошить душу і кине мене в остаточному надломі? Все скінчено, все розвіяно. Чи знав я, що мною заволодіє бажання тікати, все одно куди, тільки далі звідси, якомога далі? Назавжди. Без повороту...
4
Опівночі, як звичайно, я випив дві шклянки міцного, холодного чаю і, замість того, щоб як звичайно, в ці нічні години працювати, сьогодні я дозволив собі спочити й розважитись: переглядати привезені книжки й перегорнути сторінки моїх улюблених письменників.
Я довго перечитував окремі сторінки, обдивлявся палітурки, шрифти, папір, формат, усе те, що найбільше вабить у книзі кожного бібліофіла Уже пізно вночі, збираючись лягати спать, я згадав, що завтра треба буде подати до заводської адміністрації рапорта з поясненням причин, через що саме я мусів спізнитись з приїздом на цілі два тижні. Я написав заяву.
"Маю повідомити заводоуправління 1-ого Київського металюргіч-ного заводу "Червона зірка", що через незалежні од мене обставини (поранення) я перебув у хірургічній лікарні два тижні, що й спричинилося до запізненого мого повороту з командировки. Посвідку за моє перебування з 25/ІХ до 11/Х-ого п.р. в Берлінській хірургічній лікарні "Милосердного самаритянина" за № 783 і за підписом старшого ординатора Герцфельда до цього прикладаю. 27 листопада р. 1927". Я пишу й згадую усе, як сталося.
Раптом я схоплююсь.
— То ж вона. Зина, Зина!.. Її очі, її, Зинині!..
Я кидаюсь до своїх валіз, тремтячою рукою розв'язую ремені, викидаю одну за одною речі, нарешті находжу піджак, той піджак, що в ньому я був тоді в каварні. Я нервово риюсь у кишенях, розшукую записочку, що її в каварні мені передала та жінка. Коротенька записочка німецькою мовою: Mein lieber Herr, bitte sehr, пошануйте мене вечерею.
Почерк!.. Її почерк, — каракулі, скошені в лівий бік. Як я тоді не пізнав її очей, її почерку? Який кошмар! Навіщо така мука?! Навіщо цей біль?! За що я мушу так страждати ?!
У пориві невгамовного болю зникає час, зникає просторінь, зникаю я.
Потім поволі свідомість ніби прояснюється і я в галюцинаційній маячні, в маячневому півсні бачу, що до мене в кімнату приходить кат, одягнений в червоне, і бере мене за руку. Маленький блазень, огидний горбатий карлик, що йде за катом, дзвякаючи своїми дзвіночками, гримасуючи й дражнячи, здіймає передо мною свій фіглярський ковпак:
— Шановний мессире Ріміро! З наказу герцога Вас буде виведено на площу, розрізано на частини і кривавий ніж буде покладено коло Вас.
Я бачу площу в Чезені, я бачу в брукові площі кожну кам'яну плиту, порослу травою, я бачу круглий басейн фонтану з постатями тритонів, що трублять у довгі мушлі, я можу роздивитись кожне обличчя й кожну складку вбрання серед натовпу, що переповнює площу, чекаючи на мою страту. Кат зриває з мене одяг, кидає мене на поміст і з розмаху пронизує мене мечем. Я не витримую болю й кричу...
У двері моєї кімнати гуркотять, гуркотять, усе дужче й дужче:
— Іполіте Миколайовичу, що з Вами?!
Кат, площа, блазень, нещасний мессир Ріміро д'Орко, бліде сифілітичне обличчя Чезаре зникають. Я прокидаюсь. У мене вистачає волі сказати:
— Ні, нічого. Не турбуйтесь. Це вві сні.
Я п'ю воду... В квартирі все затихає. В квартирі тиша.
Я дістаю пляшку коньяку й одразу випиваю шклянку. Спирт обпікає рот, шлунок, я не п'янію, а тільки свідомість і зір прояснюються в якійсь надзвичайно напруженій ясності. Я чітко згадую все, що сталося в Берліні, ніби це трапилося тепер, сьогодні.
5
Як справжній провінціял, я прийшов до людного кафе-рестора-ну, де буває "весь Берлін", надто рано; власне кажучи, я прийшов пізно, бо година обідів вже скінчилась, і рано, бо вечірня й нічна публіка ще не почала сходитись. Чекаючи, переглянув ілюстровані часописи, ці різнофарбні зошити й книжки, що ними метушливий, заклопотаний люд бавить порожню цікавість своїх дозвільних хвилин. Винудьгував над карткою питов, у більшості з невідомими мені назвами, що їх багато вигадала вибаглива пересиченість.
Поволі почала з'являтись публіка: жінки, чоловіки, молодь. Заля наповнювалася галасом і голосами, пересуванням стільців, дзвоном шклянок і тарілок, музикою джаз-банду, гримами жінок, пахощами парфумів, гримасами смокінгів.
І в гуркоті джаз-бандового вереску, в тремтінні негритянського там-там, в патосній урочистості гобою, поблискуючи оголеністю пліч, пройшла повз залю струнка у гофрованій спідничці жінка. У неї розкішне, очевидячки фарбоване руде волосся, обличчя, на якому лежать ознаки цього плутаного безсонного "ресторанного" життя. Закинувши ногу за ногу, вона сіла за столик в окремій одгородженій кабінці, недалеко від мене, витягла з великої червоного сап'яну сумки маленький золотий портсигар, запалила цигарку і замовила льокаєві якогось аперитиву. Скільки їй років? 20~ЗО, молода, літня?
У мене забилось серце в незнаному чеканні чогось небувалого й неможливого, що має в чудесній химерності нездійсненого здійснитись зараз, раптом, ось-тут...
Для неї, цієї стрункої жінки з рудим волоссям на ресторанній естраді здоровий і грубий негр в дикому захопленні долонею бив в барабан. Дивлячись в куток, де вона сіла, він сяяв шокодядним масним своїм обличчям, тупотів ногами і, галасуючи, як божевільний, вигукував щось, чого я не міг розібрати.
Вона посміхнулась йому. І шоколадний негр, зістрибнувши з естради й схопивши з ближчого столика велику супову ложку, гнучким плижком, якого важко було чекати від такого товстої людини, знов перестрибнувши на естраду, в азарті вистукував на стільці, в скажено швидкому темпі, під апльодисменти публіки, галасливий задерикуватий марш. Коли він скінчив, оплески подвоїлися. Витираючи чорне спітніле обличчя білою хусткою, негр розкланювався в її бік.
Прикрившись аркушем газети, я стежив за жінкою, в яку закоханий цей шоколадний, джаз-бандовий барабанний негр. Мабуть, я позаздрив тоді одвертості почуття в цього естрадного негра.
Перед тим як випити свій аперитив, вона стерла помаду з губ. І коли випила, дивлячись у дзеркальце свого величезного ридикюля, вона дбайливо підфарбувала губи кармінним гримувальним олівцем. Потім, примруживши трохи очі, почала обдивлятися залю, столик за столиком, пару за парою, чоловіка за чоловіком. Вона нарешті подивилась також і на мене. Наші погляди на мить зустрілись, вона дивилась гострим зупиненим зором своїх темних підведених очей, що їх глиб було заглиблено широкою смугою важкої навколо очей синяви. Вона дивилась непорушно, нібито дивлячись не бачила, ніби дивилась поза мене. Тоді я не пізнав цих очей, цього зору, такого чудного й чужого.
Тоді... Тоді я розсердився, одвів очі й закрився газетою. Я рішив більше не дивитись у її бік. Хоч у мозку й промайнула думка, блиснуло на мить щось знайоме, але я тоді не зміг дати ради. За весь вечір я ні разу більше не подивився на цю жінку з пишним пофарбованим волоссям. Я прийшов тільки побачити, як розважається нічний Берлін, а зовсім не для того, щоб брати участь у цих нічних фокстротних розвагах. Я тут сторонній і байдужий. Я спостерігаю. Я зовсім не маю наміру стати предметом надій і розрахунків для жінок, що одвіду-ють цей кафе-ресторан. Я ладен витратити десять марок, щоб побачити видовисько для мене незвичайне, але оплачувати тривожну жагу, що її несуть жіночі погляди, аж ніяк не входить в програму мого сьогоднішнього вечора.
(Продовження на наступній сторінці)