— Микола Буцький до вбивства і потім у слідчого весь час говорив і настоював, що вбив жінку з жалости до неї й нещасної її долі, а проте...
І Панас Григорович почухав за вухом:
— Чи не мали тут свого значіння також і аліменти, що їх присудили б виплачувати і Може, й у газетній версії є рація...
І потім, принижуючи голос, додав:
— Даруйте мені на слові. Я не хтів цього казати, але в нас у дворі ходили такі сплітки, що, мовляв, у Буцького є десь приховані золоті десятки. Певне, що це тільки сплітки, та вони були, і, коли Вас зацікавила ця історія, то треба Вам усе знати, що кажуть. Я б не хтів, щоб через мене Ви помилились.
— Ну, що ж? — відповів я. — Ми з Вами, Панасе Григоровичу, матеріялісти. Газетна версія, кінець-кінцем, не так уже й заперечує те, що я казав. Я ані на хвилину не сумніваюсь, що думка за можливі майбутні аліменти, за матеріяльні пожертви, за скруту повинна була зберігатись у Буцького. Оце, до речі, нещодавно вийшов такий роман французького письменника Жоржа Дюамеля "Щоденник святого". Герой роману Салявен, дрібний канцелярський службовець, хоче зробитись святим. І щоразу йому приходиться упертись в питання про гроші й грошові витрати. В наші дні без грошей не можна стати святим. Салявен певен, що тільки мільйонер має можливість без перешкод дбати вести святе й безгрішне життя. "Що б людина не робила, — каже цей Салявен, — грошове питання негайно виступає на перше місце. Звідціля можна зробити висновок, що тільки мільйонер може претендувати на святість".
XII
1
Увечорі я розбирав привезені з Німеччини книги. Серед них, крім книжок з фаху та добре підібраної колекції французьких матеріалістів XVIII-oro віку, було чимало видань, присвячених пишнове-личному та вишуканому розумові секретаря фльорентійської республіки Ніколо Макіявеллі. Тут, поруч зі славетньою працею Пасквале Вілларі, були також німецькі коментарі до його творів та біографічні про нього досліди, переклади й оригінали, рідке й найкраще видання Макіявеллевих творів року 1813-ого та декілька томів з пізнішого 6-томового фльорентійського видання року 1873-ого Пасері-ні й Міланезі, що я його випадково знайшов у поганенькій крамничці в Ляйпцігу, куди спеціяльно на декілька днів їздив з Берліна, щоб пошукати рідких антикварних видань.
Єзуїт Люккезіні називав Макіявеллі дурнем. Для протестанта Жантільє він був нечистим псом. Фрідріх Великий у листі до Вольтера, згадуючи за Макіявеллі, визначав його як злочинця, безчесну людину, мізерного шарлатана Його змальовували як зразок зрадництва, а його твори вважали за збірку помилкових і небезпечних доктрин, здібних лише зіпсувати й згубити ту людину, що мала б необережність чи легковажність їх засвоїти. Отже, у творах Макіявеллі ми стріваємо сторінки, що на одній з них він з недосяжним красномовством вихвалює свободу та доброчинність, а на іншій — з неменшою вибагливістю навчає, як треба піддурювати, зраджувати і вбивати.
Та, чи не треба одночасно додати, що Макіявеллі був гарний сім'янин, скромна й поважна людина, людина великодушна й шляхетна, з вишуканою тонкістю душі, незрівняний зразок особистої й громадянської чесноти, що він зазнавав задля своєї любови до свободи й Батьківщини гірких злиднів та переслідувань, сидів у смердючій в'язниці, де воші були великі, як метелики, і витримав шість ударів бичем.
Макіявеллі був радником Чезаре Борджа навіть і за тих часів, коли герцог Валентіно заплямував себе найжахливішими злочинами. Сифілітичним п'яним галюцинаціям Чезаре Борджа Макіявеллі надав вищої філософічної цінности. Те, що в Чезаре, братовбивці, кровосумішника, що з рідної сестри зробив коханку, було хворим бредом розпусної людини, хижацтвом розбишаки, отруйним зрадництвом професійного бандита, — у Макіявеллі обернулося у вищу й радісну, тверезу й лагідну спокійну мудрість.
Перегортаючи сторінки Макіявеллевого "II principe", я перечитав історію мессира Ріміра д'Орко. Щоб знищити в Романії грабіжництво й злочинство, Чезаре призначив туди Ріміра д'Орко. Після того, як мессир виконав наказ і суворими заходами заспокоїв країну, Чезаре віддав д'Орко трибуналові й судив його. Тіло покараного мессира, розсічене надвоє, герцог наказав виставити на площі в Чезе-ні і покласти коло трупа скривавлений ніж. "Це, — закінчує Макіявеллі своє оповідання, — задовольнило почуття ненависти в народі і викликало жах та повагу до герцога".
Я перечитую сторінки Макіявеллевих творів і дивуюсь його величності, передбачливості, обережності й мудрості. Він не боїться висловлювати найдивовижніші думки, обстоювати найхимерніші, здавалося б, погляди. Він вражає, сполучаючи протилежні поняття й почуття. Як для нас так і для свого часу Макіявеллі уявлявся людиною надто піднесеної ідеальности, і він сам не раз жалівся, що слабкодухість його сучасників, викликана недосконалим вихованням, примушує їх уважати за нелюдські ті заходи, що з них навіть в античності користувалися скрізь і завжди.
Любов, милосердя, жорстокість — це, на думку Макіявеллі, умовні поняття, що мають цілком відносне й випадкове значення. На думку Макіявеллі, помиляється той, що гадає, ніби вбивство не може бути підказане почуттям любови чи милосердя. Любивши, вбити; убити, жаліючи, шукаючи милосердя, — Макіявеллі настоює, що ці неправдоподібні словосполучення не є безглуздя. Іноді обставини складаються так, що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідної.
Убивство й жалість, жорстокість і любов, милосердя й суворість — так часто одне передбачає інше, і вбивця, щоб здійснити своє почуття жалости, пронизуючи мечем серце жертви, наважується на цей подвиг самовідданосте не раніше, як розірвавши своє серце на криваві шматки.
Я відкладаю Макіявеллі з його проповіддю милосердної жорстокосте. Сторінки старого видання тхнуть цвіллю: вони посіріли й пошкаралубились. Я дивлюсь на півтемний куток кімнати, на темні плями картинок, розвішаних на стінах, і думаю.
Я думаю, що Микола Буцький, стверджуючи перед слідчим, що він убив з жалости, повторював давню істину, висловлену фльорен-тійським дипломатом і радником Борджа. Не завжди любов буває м'яка й лагідна: іноді вона буває жорстока й сувора. І часто в учинкові, на перший погляд, дикому й потворному, проявляється високий порив душі, відданої коханню.
Я дивлюсь на шафи, заставлені книжками в палітурках, і думаю.
2
У нас усе по-старому, як було, нічого не змінилося. О пів на дев'яту в уборну прошаруділа пантофлями стара Дудариха, моя квартирна хазяйка, і за десять хвилин згодом пантофлі зашаркали, зашепотіли по підлозі назад. Стара Дудариха повечеряла, напилась чаю, тепер вона чверть години молитиметься Богу, о дев'ятій кляцне ключ в її кімнаті. Вона роздягнеться, одягне на сиве своє волосся чепця з мереживом, закрутить з газетного паперу папільйотки, запалить кручену цигарку і до 10-ої читатиме в ліжку. Читає вона все, що їй потрапить під руки. Читає Саліяса, Маміна-Сибіряка, Винниченка й Коцюбинського, Шеллера-Михайлова, старі номери "Нивы" й "Вокруг света". Вона читатиме однаково П'єра Бенуа, Пільняка, Гладковський "Цемент", життя святих і пригоди Мурзилки з "Задушевного слова".
В десять хвилин на десяту нерішучий дзвінок, двічі, щоб почули й не чули. На парадному бряжчить ланцюжок, чути притишені голоси. Риплять двері в кімнаті у скарбника з харчотресту.
Так! Видко, що за час моєї відсутности не трапилося жодних змін, і в Дормидонта Панфилича роман з трестівською друкарницею тягнеться, як і півроку тому. Я вивчив ритуал цих побачень: за півгодини Дормидонт Панфилич пройде по коридору в ванну, щоб набрати там у чайник води; потім буде чутно, як накачуватимуть примус і гудіння примусу, тоді питимуть чай і друкарниця залишатиметься ще з годину; об 11-ій скарбник, клацнувши на парадному англійським замком, піде її проводити.
У цих спільних квартирах, де живуть різні люди, все чути й усе про кожного знаєш: у кого був постріл і ломило спину, скільки ставили банок, або ж як довго хто слабував на коліт.
Маленька друкарниця входить і виходить, не роблячи ніякого галасу, її не чути і, коли б не мастодонтові кроки гіпопотамного з рожевою шиєю лисого Дормидонта Панфилича, можна було б думати, що її зовсім не буває у нас.
Після того як Дормидонт Панфилич, проводивши свою приятельку, повернеться додому, а стара Дудариха за вечерею утрималась, щоб не об'їстися жирним біґусом, і не стогнатиме, — помешканням опановує тиша. Я люблю цю лагідну таємничу тишу, що шелесливим шепотливим шушуканням розповзається по коридору, по кімнатах, по шафах, темних куточках, і тоді чути, як тиша, зазираючи з усіх щілинок, мовчить улесливо і з присопуванням.
Я дивлюсь на шафи, заставлені книжками в шкуратяних палітурках, слухаю шепоти тиші, згадую й думаю.
З
На серці від перебування в Берліні лишилось почуття гіркости. Я чудесно виконав покладене на мене від заводу доручення, придбав для себе чимало рідких і дорогоцінних книжок, — але не натрапив на слід Зини. Що може напоїти спорожніле серце, що може заспокоїти непогамований смуток душі?! Зини я не побачив! Завтра я піду до Марї Семенівни сказати, що, незважаючи на всі ужиті в цій справі заходи та зусилля, я нічого не досяг.
Я довго, з першого дня приїзду і до останнього дня виїзду скрізь і весь час уперто шукав Зини, проте без будь-яких конкретних наслідків. Можливо, що Зина, приїхавши до Берліна, змінила своє ім'я й прізвище, щоб остаточно заховатись; можливо, вона випадково захворіла чи з нею трапилася якась нещасна пригода. Може, вона в когось закохалась, або ж кудись виїхала.
(Продовження на наступній сторінці)