— Не можна, мій добрий друже, — сказав він, — ви надто багато читали. Ну, а коли хтось оп'ється води, треба давати вже потроху. Ви, добрий мій друже, багато знаєте, більше як треба, і хочете все більше й більше знати.
— Адамів гріх, ваша ексцеленція, — відповів Микола Іванович.
Опікуючись Костомаровим, Дубельт йому не дав ні книг, ні газет.
З Києва до III відділу прислали різні вирізані уривки з костомарівських паперів, а в тому числі і з університетських лекцій. Це були місця, що, на думку тамтешньої влади, викликали сумнів щодо льояльності Костомарова. З приводу одного такого місця Дубельт закликав Миколу Івановича до канцелярії.
Показуючи рукописа і, попрікнувши Костомарова, він почав навчати його:
— Ваші лекції, мій добрий друже — хороші? Бач, які
"завиральні" ідеї ви викладали своїм студентам. Читали б їм граматику та аритметику, а то бозна в які нетрі премудрості забрались!
У Дубельта було кругле, добродушне червонувате, з сивими бакенбардами обличчя і очі, що бігали й справляли прикре вражіння. На рисах його круглого обличчя виразно позначалося щось хистке й двоїсте, лисяче й вовче, улесливість і гоноровитість, двозначна ласкавість лиса й невибагливе хижацтво вовка.
Він висловлювався з витонченою м'якістю й раз-у-раз цитував Святе Письмо, що знав його досконало. Зовнішність і поводження пастора він поєднував з вдачею ката. Обов'язки жандаря він виконував з розлогими жестами людини beau monde-a й побожною смирністю доброчинного християнина. Він розмовляв своєрідним жарґоном, в якому цитати з Святого Письма було перемішано з вуличними лайками та погрозливими залякуваннями шибеницею, шпіцрутенами й засланням. Його делікатність жахала.
Крагельських генерал Дубельт прийняв з витонченою люб'язністю. Згадував Вільне, колишнє знайомство, спільних знайомих. З дамами поводився з послужливою благоприхильністю, як належить давньому й щирому приятелю. Здавалось, м'яким, пухнастим хвостом стелилися на блискучо-натертому паркеті ласкаві круглі посмішки й барвисті, гаптовані золотом, компліменти.
Але тільки розмова торкнулася Костомарова й дозволу побачитись з Миколою Івановичем, як він рішуче заявив, що це цілком неможливе аж доти, доки справа не скінчиться й остаточно не з'ясується доля підсудного.
У нього забігали очі й він, розвівши руками, вклоняючись, додав:
— Для вас, m-lle, я ладен зробити все, але закон... Ви розумієте, що я безпомічний щось вдіяти. До конфірмації, запевняю вас, це аж ніяк неможливо.
Аліна не витримала й заплакала. Леонтій Васильович знов пом'якшав:
— Видко, ви надто вже дуже кохаєте свого нареченого, що так за ним сумуєте. Покохайте давнього знайомого дідуся, що колись вас носив на руках, і вашому нареченому полегшає.
З цими словами він поклав руку на плече Аліні й зробив спробу обійняти її.
— Хай полегшає, тоді й полюблю, а доки Микола Іванович у вас в неволі, чиж можна вас любити? — відповіла Аліна, звільняючись з обіймів ласкавого "не старого дідуся". Його залицяння здалось їй блюзнірством й образою.
Дубельт умить змінився. Ця смілива дівчина дозволяє собі надто багато. Вона забуває, що доля її нареченого цілком залежить від нього. Його люб'язний тон перейшов на сухий офіційно-холодний. Лисяча, улеслива ласкавість зникла й вовча лють ощерила зуби.
Звертаючись до Тетяни Петрівни, він сказав:
— Вам, пані Костомарова, дозволено буде побачитись тут завтра з сином, і більше нікому.
Аліна, одвернувшись, мовчки витирала сльози. Слова Дубельта так її вразили, що вона вже не мала більше сил ані сперечатись, ані просити, ані протестувати.
Треба було йти. Пані Крагельська почала прощатись.
В останній момент Дубельт пішов на поступки.
— Для вас, пані Крагельська, — сказав він, — і для вашої молодої нареченої лишається одне: заждати, поки перевезуть злочинця до Петропавлівської фортеці, де його з великої ласки Державця, замість шибениці, на яку він заслуговує, буде ув'язнено. Отже, тоді вам дозволять побачитись із злочинцем. Пані Костомарова буватиме тут, і вона сповістить вас про час, коли її сина переведуть до фортеці та про дальшу його долю.
Дні минали за днями. Сумуючи та горюючи, Аліна ждала конфірмації в справі "Україно-слов'янського товариства" й того часу, коли, нарешті, їй буде дозволено побачитись з Миколою Івановичем.
Бажання поглянути на дорогих в'язнів спокушало Аліну й Кулішеву. Вони часто розмовляли одна з одною і утворювали різні пляни. Дві наївні молоді дівчинки, простодушні провінціялки, недосвідчені в житті, що вони могли протиставити жорстокості закону й невблаганності Дубельтовій, окрім химерної фантастики своєї першої закоханості?
Гадаючи, вигадуючи, міркуючи, мріючи, вони, нарешті, надумались переодягтись "охтянками", купити бляшані відра, наповнити їх, бодай, водою, пройти у двір III відділу й кричати:
— Гарне непідроблене молоко!
Вони були певні, що в'язні пізнають їх голоси, кинуться до залізних ґрат, і вони побачать їх. Уже від самої цієї думки їх обіймали млості й солодко та сумно завмирало серце.
В захопленні вони поцілували одна одну й не могли дочекатися ранку, щоб здійснити свій плян.
На їхнє щастя, Віктор Михайлович Білозерський, брат Кулішевої, якого вони присвятили в свою змову, довів їм небезпечність усієї цієї вигадки, що могла тільки пошкодити ув'язненим. З сумом і розчаруванням прийшлося їм відмовитись од свого пляну.
Візита до Дубельта мала один наслідок: за розпорядженням III відділу жінок взяли під секретний догляд. В листі до начальника корпусу жандарів, генерала Д. П. Полозова з 25 квітня, за No 653, граф Орлов писав:
Ш. п. Данило Петровичу!
В III відділі, власної його величності канцелярії,
провадиться одна справа, дуже важлива й секретна, між іншим про ад'юнкта Київського Університету Костомарова й кол. вчителя 5 Санкт-Петербурзької гімназії Куліша. Нині до Санкт-Петербургу прибули: мати Костомарова, вдова капітана Тетяна Костомарова, дружина Колезького Асесора Анеля Мазурова з дочкою Аліною Крагельсь-кою, що з них остання є заручена наречена Костомарова, і дружина Куліша. Всі вони прибули з тією метою, щоб довідатись про становище справи щодо Костомарова та Куліша й клопотатися за них. Але їм у III відділі вже об'явили, що відомостей з означеної справи одкривати не можна, що вони не повинні намагатись узяти будь-яку участь у зазначеній справі, мешкати в столиці якомога спокійніше й нікого не повідомляти ані про згаданихосіб, ані про їхню справу.
Доводячи це до Вашого відома й уклонніше просивши Вас зробити розпорядження, щоб за Костомаровою, Мазуровою, Крагельською та Кулішевою під час їхнього перебування в Санкт-Петербурзі, мати секретний, але найсуворіший догляд, за обов'язок уважаю додати, що з них перші тут мешкають на Моховій вулиці, проти очної лікарні, в будинку Пекеля, а п. Куліш, Московської части на Гороховій вулиці в будинку Доливо-Добровольського в квартирі Кармапеєва.
Прийміть та ін. Підпис: Граф Орлов Вірно: Надвірний Радник (підпис).
Полозов доручив виконати наказа полковнику Ракеєву, який 4 травня повідомив III відділ, що "всі вони (Аліна, її мати, Костомарова та Кулішева) в мовчанні ніби чекають, поки розв'яжуть їхню справу, і перебувають найчастіше в знайомих своїх киян та в графині Меліно, перші три приймають у себе двох прапорщиків Теплових, а Кулішева мешкає в відомій родині урядовця Кармапеєва — дуже спокійно".
Минуло два місяці. З червня Костомарова покликали до Дубельта.
Дубельт зустрів його словами:
— Я мушу оголосити вам не зовсім приємний для вас присуд государя імператора, але сподіваюся, що ви майбутньою службою виправите своє минуле.
Він розгорнув зошит і зачитав присуд. В присуді було зазначено, що ад'юнкт-професор Костомаров вкупі з іншими особами мав на увазі заснувати україно-слов'янське товариство, яке обмірковувало б з'єднання слов'ян в одну державу, а окрім того, поширював злочинний рукопис "Закон Божий", — а тому ухвалено: усунути його з катедри в Університеті, ув'язнити до фортеці на один рік, а тоді заслати на службу в одну з далеких губерень.
Збоку олівцем Микола І приписав: "До Вятської губернії".
Прочитавши цей присуд, Костомарова посадовили в карету й через Троїцький міст одвезли до Петропавлів-ської фортеці.
14 червня відбулося побачення Аліни з Миколою Івановичем у кабінеті коменданта Петропавлівської фортеці, доброго і привітного Івана Миколайовича Скобелева.
Старий безрукий генерал був давній знайомий ще з воєнної служби Аліниного батька.
— Так ось, — сказав Іван Микитович, вітаючи Аліну, — ось вона, ця чорнявка, що її підносила мамка до моїх еполет, а ця чорнявка якось зачепить і тягне нитку. Як же це твій наречений потрапив до в'язниці? Ну, ти не плач: я його, варвара, родзинками годую.
Тим часом, поки точилися ці балачки й старий комендант жартував з Аліною, намагаючись її розвеселити, до кабінету ввели Миколу Івановича.
Окуляри в нього одібрали, й він через свою короткозорість пізнав Аліну тільки тоді, коли вона його назвала.
Побачення було коротке й сумне. Пані Крагельська тішила Миколу Івановича надією, що вона привезе Аліну до нього і як тільки він відбуде термін свого ув'язнення, вони в Вятці справлять весілля.
В останніх числах червня Аліна з матір'ю повернулися до Києва.
XII
(Продовження на наступній сторінці)