Наступного дня, коли Крагельські, Аліна з матір'ю, поїхали до будинку, де мешкали Костомарови, їх не зустрів ніхто. Парадний хід був відчинений. У вітальні нікого.
— Оце так гаразд стріває гостей той, що запрошував на чай і на каву! — сказала Аліна, не то сміючись, не то з докором на адресу Миколи Івановича. — Коли ж так, то хай тепер за цю провину трохи потурбується. Я сховаюсь, а ви, мамо, йдіть до залі, ніби ви приїхали самі, і скажіть, що через особливі непередбачені обставини весілля відкладається.
Аліна не передчувала, що за її жартом ховається сумна несподівана правда: що мимоволі вона схопила сумну суть здійснених уже подій.
Несподіване сталося.
Пані Крагельська знизала плечима, ніби висловлювала цим здивування з дитячої витівки дівчининареченої. Аліна ж поспіхом сховалась за широкі двері.
Молоде її серце швидко, швидко стукало в напруженому чеканні: ось-ось вибіжить Микола Іванович. Ось-ось стрімголов він одчинить двері. Стукало серце, й чекання тьмарило голову сп'янілістю несподіванки. Але ніхто не з'являвся. В усьому будинку панувала незвичайна тиша. Ніхто не йшов... Від якоїсь несвідомої ніяковості, від нетерплячості Аліна так розхвилювалась, що серце застукало ще дужче.
Нарешті, почулись кроки. Але це не був Микола Іванович. Повернулась мати.
Пані Крагельська сказала серйозно й з притиском:
— Годі пустувати!.. Йди до залі! Тут не до жартів.
Як присоромлена школярка, все ще не передчуваючи страшного горя, Аліна вийшла з-за дверей і пішла за матір'ю.
Назустріч їй із залі вийшла Тетяна Петрівна, бліда, як ніколи, і занепалим якимсь голосом сказала:
— Миколи нема! Сьогодні вночі його взяли.
— Хто взяв? Куди взяли? Навіщо? — питала Аліна перелякано, не розуміючи в чім справа.
— Взяли жандарі, поліцмейстер, губернатор. Повезли, а кабінет запечатали.
Тетяна Петрівна сіла коло замкнених дверей кабінету. На її блідому обличчі позначилось страждання. Вона сиділа мовчки й непорушно; вона не плакала й не зідхала.
Аліна перелякано подивилась на неї, на великі сургучові печатки на дверях. їй здавалось, що вона впаде непритомна. Вона ніяк ще не могла зрозуміти, що, власне, сталося, що повинні означати ці печатки на дверях кабінету Миколи Івановича, цей незвичайний вигляд Тетяни Петрівни. Вона бачила тільки вже тепер, що сталася якась несподіванка, якась жахлива й невідхильна катастрофа.
Увійшов Хомка, блідий і змучений від тривожної безсонної ночі. Побачивши Аліну, він заплакав.
Пані Крагельська, насилу перемагаючи своє хвилювання, сказала Тетяні Петрівні:
— Ми з Аліною поїдемо додому. Щоб швидше довідатись про Миколу Івановича, я прохатиму свого чоловіка поїхати до губернатора й зараз же повідомлю вас про все.
Тетяна Петрівна не заперечувала. Вона ні про що не просила, вона сиділа мовчки, не рухаючись, ніби скам'яніла. (ї надто приголомшило це несподіване горе.
В неділю вранці до камери подільської части, брудної, огидної кімнати, куди після арешту, під доглядом двох поліцейських солдат, посадили Костомарова, увійшов поліцмейстер Галяпкин.
Він роздивлявся на заарештованого, потирав руки й з уїдливою посмішкою сказав:
— Отже, як вам тут, пане професоре, певне, не дуже зручно й не зовсім до вподоби? Воно було б значно приємніше вдома з молодою дружиною?
Часний пристав поводився з в'язнем значно пристойніше й з сердечною приязню.
Увечорі о 6 годині, тобто в годину, коли повинно було відбутися вінчання, Миколу Івановича в закритому екіпажі повезли з подільської части додому, щоб він попрощався з матір'ю й нареченою.
Побачення відбувалося в присутності жандарсь-кого полковника й поліцмейстера.
Микола Іванович плакав, обіймав Аліну, і притискуючи її заплакане обличчя до грудей, запевняв:
— Я не злочинець, повір мені, я не злочинець! Що б не трапилось зі мною, знай одне, що я тебе, Аліна, кохаю й з цим коханням і в могилу піду.
Він ні про що не просив ані матір, ані наречену. Вигляд у нього був змучений, убитий.
Жандарський полковник, трохи знайомий з панею
Крагельською, як міг, заспокоював усіх. Поліцмейстер вимагав закінчувати побачення і прощатись.
З побачення Костомаров повернувся до части, де його негайно посадили на візка й в супроводі квартального та жандаря через Могилів і Вітебськ на перекладних повезли до Петербургу.
В годину, коли, за його сподіванками, повинні були справляти весілля, він мусів рушати в невідому путь і невідому долю.
У Костомарова був такий важкий душевний настрій, що в нього з'явилася думка заморити себе в дорозі голодом. Він відмовлявся будь-що їсти та пити, й в нього вистачило сили волі проїхати так п'ять день. Він так знесилів, що не мігбез сторонньої допомоги ані злізти до візка, ані вилізти з нього.
Поводир-квартальний, помітивши, що Костомаров нічого не їсть, зрозумів його гадку, і почав відраджувати його.
— Ви, — казав він, — смерті собі не заподієте, я вас встигну довезти, а ви собі пошкодите. Вас почнуть допитувати, а ви через виснаженість в маячні наговорите зайвого й про себе, і про інших.
Костомаров послухався цієї ради, і в Гатчині поснідав уперше після п'ятиденного посту.
За кілька годин його привезли до Петербургу. Це було 7 квітня. Тут ще стояла зима, й вони в'їхали на санках.
Перша початкова частина його роману з Аліною кінчилась.
X
Історія геранного канаркового кохання ускладняється новими непередбаченими обставинами. Клітку з канаркою, що висить над роялем, і герань, що прикрашає вікно, несподівано закриває широка спина квартального в віцмундирі з червоним коміром і зі шпагою на боці. Герань, канарка, рояль, виписаний для Аліни з Відня, обертаються в примари сна. Ідилія зникає.
6 квітня Аліна з матір'ю та Тетяною Петрівною вирушили в путь.
Про видачу їм пашпортів київський губернатор 1.1. Фундуклей своєчасно повідомив III відділ:
До III відділу власної його Імператорської Велич-ності Канцелярії.
Маю за честь повідомити III Відділ власної Його Імператорської Величності Канцелярії, що від мене видано паспорти на проїзд до Санкт-Петербургу, на 6 місяців, мешканцям м. Києва, вдові Капітана Тетяні Костомаровій та дружині колежського Асесора Анелі Мазуровій з дочкою Аліною Крагельською.
Губернатор Фундуклей. 4 квітня 1847 року. No 7315, Київ.
Весняна повідь та переправа через Дніпро дубом з екіпажем та кіньми, що неспокійно переносили коливання човна на хвилях, жахали пані Крагельську. їй увесь час здавалося, що коні, які іржали й тупотіли, ось-ось оскаженіють, вирвуться з рук фурмана й потопчуть усіх.
Нервовий її стан передавався іншим, що вкупі з ними переїздили на той беріг. На дубі залунали гістерики й плач.
Нарешті, дісталися на той беріг.
Новим шосе вони швидко доїхали до першої поштової станції — Броварів.
Під'їжджаючи до Броварів, коло самого станційного ґанку вони побачили візка, в який спішно запрягали трійку коней. Кремезний, маненький чоловічок, перевалюючись з боку на бік, блукав коло візка в супроводі двох жандарів.
— Ось ще один заарештований, — мимоволі скрикнула Аліна.
Тетяна Петрівна додала:
— Тарас Григорович Шевченко...
Аліна знала Шевченка з його "Кобзаря". Микола Іванович читав їй напам'ять Тарасові твори, але в обличчя їй ніколи не доводилося бачити поета, й тут вона зустрілась з ним уперше.
Шевченка під час арештів не було в Києві. Він гостював в Седньові у Лизогубів і, нічого не підозріваючи, 3 квітня вирушив до Києва. Він поспішав на весілля і другого дня надвечір був уже під Києвом. Щоб не затримуватись і не спізнитись, на останній станції Тарас Григорович переодягся в фрак і одяг білу краватку. Поголений і урочистий, він з порону збирався відразу їхати на приміщення нареченого. Та тільки порон спинився коло берега, як його заарештували й повезли просто до київського губернатора 1.1. Фундуклея.
Парадне вбрання поета здивувало губернатора, й він запитав:
— Що це ви, Тарасе Григоровичу, в фраці й білій краватці?
— Та це я боярином на весілля Костомарова, — відповів поет.
— Ну, — посміхнувся губернатор, — куди жениха, туди й боярина повезуть.
Чи почув Тарас голос Тетяни Петрівни, чи пізнав її й Хому, але він підійшов до їхнього екіпажу й з сльозою, що мимоволі з'явилася на сірих його очах, схвильований і зворушений, зламаним голосом сказав:
— Оце ж бідна Миколина мати, а це, мабуть, молодесенька дружинонька його?! Ой, лихо! Лихо, тяжке, тяжке! Горенько матерям і дівчині.
Він зняв шапку й поцілувався з усіма. Розмовляючи, він зберігав простій селянський звичай і селянську ласкаву манеру говорити з якоюсь особливою ніжною жалістю.
Йому хтілося втішити жінок і заспокоїти їх. Він не сумував за себе. Він сам.
— А Миколи мені жалко, — додав Тарас, — жалко мені Миколи, бо в нього є мати й дружинонька й він нічого не винен, хіба те тільки, що зі мною побратався! Прості мене, матінько, і не клени.
Це була зустріч на мить, бо вже підходив до них жандар, нагадуючи Тарасові, що треба прощатись і сідати до візка.
Ще декілька слів: востаннє, може, назавжди? Хто знає, яка їх чекає доля.
Він знов поцілувався з усіма, сівзжандарями в візок, кур'єрські коні підхопили візка, фурман свиснув, гукнув — і не довго довелося бачити жінкам візка, з незграбною Тарасовою постаттю. Він високо підняв свою шапку над головою й махав нею, вітаючи.
(Продовження на наступній сторінці)