— Не зовсім, — відповів старший лейтенант Волоський. — Тютюн у лівій кишені не завжди може бути доказом того, що людина лівша. Я сам, наприклад, користуюся лівою кишенею для цигарок, а в праву кладу гроші, хусточку. По-перше. Тепер відносно тілогрійки. Тілогрійку носили різні люди: один з короткими, другий з довшими руками. Рукави обтерлися не тільки з кінців, а й мають досить виразні сліди: їх підсукували. Мабуть, тілогрійка була в сім'ї похватною річчю і нею користувалися то чоловік, то жінка…
— Як ви думаєте, чи довго вона служила їм? — чомусь запитав підполковник.
— Не більше року, — впевнено відповів старший лейтенант Волоський. — Окремі ґудзики тримаються на фабричних не дуже міцних нитках. І комір, як слушно зауважив майор, ще досить чистий.
— Ви теж підтримуєте версію, що власник тілогрійки тільки-но звідкись приїхав?
— Ця версія правдоподібна. Ми маємо справу з гастролерами. І саме тому я встиг переглянути деякі документи. — Старший лейтенант Волоський дістав записну книжку і почав читати свої записи: — В травні цього року точнісінько таким способом, як тепер, пограбовано комісійний магазин в Одесі. Через два місяці такий випадок був і в Ростові. До речі, там злочинців сполохнув сторож, і вони втекли, залишивши на місці циркулярну пилку. Як свідчать документи експертизи, отвір у стіні було зроблено саме нею. Пилка пристосована на зразок звичайного дриля. Треба мати неабияку фізичну силу, щоб прорізати наскрізь цеглу, просочену цементним розчином.
— Молодець, товаришу Волоський, — похвалив старшого лейтенанта начальник карного розшуку. — Значить, перед цим вони побували в Одесі й Ростові?
Підполковник відсунув шухляду стола і дістав звідти шматок газети.
— Як бачите, тут ні назви, ні місця, де газета виходить. Але випадково зберігся видавничий помер, і мені пощастило встановити, що це обривок з газети "Молот". Така газета виходить тільки в Ростові на Дону. Ваша згадка про Ростов дуже, виходить, слушна.
Майор Дмитрук заздрісно і разом з тим з повагою подивився на свого молодшого колегу. Вичитане старшим лейтенантом в оперативній хроніці, а також обривок газети "Молот" було переконливим доказом того, що і в Ростові на Дону, і тут, у Києві, діяла та сама зграя.
А підполковник передав старшому лейтенантові Волоському ще один зовсім маленький папірець. Чорнильним олівцем на ньому була написана адреса:
"Тула, вулиця Чернишевського. Комов".
— Знайшли в маленькій кишеньці штанів… Комова треба буде відшукати… Як ви думаєте?
Волоський кивнув: треба.
Якусь хвилину підполковник пильно дивився на майора і старшого лейтенанта.
— Хто з вас береться розплутати цю справу?
Майор Дмитрук обмінявся поглядом із старшим лейтенантом, і обидва вони промовчали. Це мовчання було настільки красномовним, що підполковник зрозумів їх відразу.
— От і добре. Ви обидва готові. Обидва й працюватимете. Вам, старший лейтенанте Волоський, треба негайно летіти в Тулу. З'ясуйте, хто такий Комов. Якщо існує Комов, повинен же він пам'ятати, кому з киян або з тих, що збиралися їхати в Київ, давав свою адресу. До речі, візьмете з собою фотокопію цього папірця. Може, здасться. — Потім підполковник звернувся до Дмитрука: — А ви попрацюєте в Києві. У магазині взято пальта, костюми, плащі. Доведеться побувати на київських базарах, у комісійних магазинах. Хоч і не віриться, щоб вони насмілилися реалізувати крадене на місці, а втім, всяке буває. Зацікавтесь поштою…
Тула. Велика нова вулиця. Ось і будинок, де повинен бути Комов. Молода жінка привітно зустрічає Волоського.
— Вам брат потрібен? Заходьте, заходьте, будь ласка. Він на першій зміні. Через годину буде дома.
Волоський знайомиться ближче з сестрою Комова. Вона розповідає про себе, про свою роботу. Квартира належить їй, а брат поселився в неї лише півроку тому.
— А раніше де він жив? — цікавиться Волоський. Він чомусь не зміг таїтися перед цією тульською робітницею з відкритим чесним обличчям і відразу ж признався їй, де працює. Сказав, що розшукує Комова, до якого має справу.
Жінка трохи ніяковіє.
— Мій брат повернувся з місця ув'язнення, де він відбував строк. Три роки сидів. Побив товариша сп'яну, так за те…
Жінка розповідала про брата із зворушливою теплотою. Вона була переконана, що тепер він ніколи в житті не дозволить собі ніяких хуліганських вихваток.
— Брат працює там, де працював і раніше?
— Звичайно, його в цеху добре знають і охоче взяли.
Довелося Волоському чекати. Нарешті, прийшов Комов. Познайомилися.
— А навіщо я вам? Відбув кару, а тепер живу так, як і всі, — незадоволено дивився на Волоського Комов.
Старший лейтенант заспокоїв Комова. Йому хотілося вірити, що ця людина випадково зробила злочин і тепер кається — чесною працею, всією своєю поведінкою спокутує провину.
— От що, Комов. Ми розслідуємо одну справу і випадково зіткнулися з тими, хто відбував покарання разом з вами. Чи не пригадаєте, кому і за яких обставин ви давали свою тульську адресу?
Комов замислився.
— Сам не знаю. За три роки з багатьма знайомився.
— Але адресу ви, очевидно, давали вже тоді, коли збиралися на волю? — допомагав йому старший лейтенант Волоський.
— Не пригадую, — морщив чоло Комов. — Здається, нікому не давав.
Старший лейтенант витяг фотокопію папірця, переданого йому начальником розшуку.
— Ось, дивіться. Чорним по білому написано: "Тула, вулиця Чернишевського", і далі, бачите, ваше прізвище
Сестра подивилася на папірець.
— Це твій почерк, — сказала вона братові.
Той кивнув головою.
— Так. Почерк мій. І все ж я ніяк не можу пригадати. Для кого це я записував адресу?..
Він кілька хвилин сидів у задумі.
— Спробуйте уявити собі день від'їзду, — допомагав йому старший лейтенант Волоський. — Ви збираєтеся на волю, і знайомі просять вас дати на всякий випадок адресу. Коли це було?
— Це було навесні. Сніг уже зійшов, — пригадував Комов. — Ми вийшли з гуртожитку на роботу, і раптом мене покликали до начальства…
— Хіба звільнення було для вас таким несподіваним?
— Ні. Я знав, що скоро поїду додому, що минають останні дні. І ми не раз говорили про це.
— З ким?
— Ну, хоч би з моїм сусідом по камері. Воробйов його прізвище.
— Воробйову ви не давали адреси?
— Ні. Ми ніколи не дружили.
— А з ким ви дружили?
— З ким? У різний час з різними людьми. В ті, останні дні, ми найбільше дружили з Токарем.
— Звідки Токар?
— Точно не знаю. З Донбасу, здається.
— За що він відбував покарання?
— Ми ніколи про це не говорили. Знаю, що Токар сидів ще до мене і мав залишатися після мене.
— Значить, був засуджений на багато років? За що ж його так суворо покарали?
— Це мені невідомо. Я підтримував його, як міг, бо він був хворий. Перед самим моїм від'їздом Токар повернувся з лікарні.
— І ви дали йому свою адресу?
Комов відповів не зразу. Потім почав розповідати вголос, намагаючись, очевидно, нагадати собі обставини їхнього прощання.
— Токар, пригадую, просив залишити йому деякі мої речі і обіцяв, що на волі зі мною розрахується. Ага, я дещо залишив йому. Комов повеселішав. — Ну, звичайно, саме йому, Токарю, я й давав адресу.
— Який він із себе?
— Невисокий на зріст. Кремезний.
— Курив?
— Курив. Без тютюну жити не міг.
— Він не кульгав на ліву ногу?
— Ні. Токар не кульгав. Це Воробйов кульгав.
Волоський насторожився.
— Воробйов, кажете? І ходив з палицею?
— З палицею.
— А з Токарем вони дружили?
— Здається, дружили.
— Спасибі, товаришу Комов. Те, що ви мені сказали, може допомогти нам розплутати одну справу. Пробачте, що я змушений був вас турбувати.
— Нічого, — зітхнув Комов. — Я звик. До мене багато хто заглядає. Профспілчани наші, товариші з дирекції. Всім цікаво, як то Комов після повернення живе. А мені, чесно скажу, трохи ніби починає набридати… Такий я, як і всі, і нічого їм до мене приглядатися.
Сестра Комова проводжала Волоського на вулицю.
— Братові можете вірити. Він чесний. Зробив помилку, але виправить її.
Офіціальна довідка, одержана з Москви, свідчила, що Воробйов справді перебував в ув'язненні і звільнений достроково в липні цього року. Така ж довідка прийшла і на Токаря. Карний розшук одержав їх короткі біографії: Воробйов і Токар раніше проживали в Донбасі, один одного не знали. Обидва кілька разів притягалися до відповідальності за крадіжку, і останнього разу перший був засуджений на вісім, а другий на п'ять років ув'язнення. Де вони тепер, поки що було невідомо.
Цілий тиждень старшому лейтенантові Волоському довелося пробути в Донбасі. Нічого певного він не знайшов, тільки натрапив на слід якогось Воробйова, що проживав тимчасово в готелі і виписався в кінці липня. Куди він поїхав, цей Воробйов?
Волоському пощастило познайомитися з прибиральницею готелю, яка пам'ятала багатьох колишніх мешканців.
(Продовження на наступній сторінці)