— Ну добре, добре. Говори тихше…
— Ти більше не підеш? Скажи, що більше не підеш до тих… — ледве не назвала його дружків злодюгами. Стрималася, бо хотіла спробувати ще по-доброму поговорити з Олегом.
Він пригорнув Віру.
— Заради тебе… Я на все згоден… Ну, посміхнись, і не будемо більше сваритися.
Їх троє сиділо у буфеті. Три пляшки пива перед ними. Під столиком лежала порожня пляшка від "Московської".
Курили і про щось тихо радилися.
Широкоплечий юнак у новому пальті і дорогому велюровому капелюсі говорив:
— Мій план гарантує повну безпеку. Один — бере, другий забезпечує доставку… Третій — збуває…
— Третій — це ти, Олег? Ну, а я — перший?..
— Само собою… Ніхто не їздить краще за тебе, Левко.
— А гроші порівну?
— Як і раніше… Ну, згода?
— Спробую… А там видно буде, — і Левко молодцювато випустив під стелю кільце жовтуватого диму.
— А ти? — звернувся Олег до третього.
— Питаєш! Куди тільки їх доведеться переганяти?
— Я ж казав — у Житомир… Вірніше, в тому напрямку. Квартиру я підібрав…
— Тоді все. Кінчайте базар… Нам же сьогодні…
Левко зупинив його.
— Годі… Все ясно.
Розлили пиво, випили. Платив Олег.
На вулиці людно — кінчився робочий день. Повз них промчала темносиня "Победа" з широкою червоною смугою.
Хлопці перезирнулися.
— З якою швидкістю пішла! — захоплено сказав Левкові Олег.
— Теж мені швидкість!
— А тебе наздогнали б…
— Дивлячись на якому мотоциклі.
— Треба на всякому давати клас. Тоді і гроші будуть, і неприємностей менше…
Гуляли на Хрещатику, зачіпали дівчат, сміялися. Олег кілька разів дивився на годинник. І, нарешті, сказав:
— Пора.
Взяли на Бесарабці таксі. Олег назвав адресу.
Зупинилися біля високого будинку. Таксі відпустили. Олег оглядівся, потім показав на дерев'яний кіоск в кінці вулиці.
— Я чекатиму там.
Двоє відчинили парадні двері будинку і зникли в сутінках коридора.
Олег зайняв вигідну позицію, витяг цигарку і спостерігав. На вулиці було чимало пішоходів, проїжджали автомашини, трамваї. Хвилини тяглися помалу, ніби годинник застрайкував. Та ось у під'їзді будинку з'явилася знайома постать. Ще через мить Левко вихопився звідти ж на мотоциклі. Олег бачив, як Левко пересік трамвайну колію і взяв курс на набережну.
— Повний порядок, — кинув Олегові напарник, проходячи до трамвайної зупинки.
Через хвилину Олег став поруч з ним.
— Тепер на вокзал?
Олег ствердно кивнув.
… Повернувся додому о першій годині ночі.
— Не спиш? — запитав Віру. — Даремно… А мені завтра в Житомир… Рано доведеться вставати.
— І надовго в Житомир?
— Та ні. Ми з одним дружком взялися кіноапарат ремонтувати. Справа невелика, а по сотні чистими заробимо. Транспорт за їхній рахунок…
Хотілося вірити, що він каже правду.
Таксі мчало по асфальтованому шосе. Київ залишився далеко позаду. Олег час від часу виглядав з машини. Все йшло добре. Ніхто за ним не гнався, ніхто ним не цікавився.
У шофера свої турботи. Відразу за Києвом він вимкнув спідометр і тепер придивлявся до шляху, щоб не наскочити бува на автоінспектора.
Контрольний пункт. У шофера перевіряють маршрутний лист (спідометр знову ввімкнено). Повний порядок. У Житомирі Олег зупиняється на автобусній станції. Забирає свій вантаж — розібраний і акуратно упакований мотоцикл. Звідси Олег бере інше таксі, місцеве.
Ще півтори години їзди, і він на околиці великого села. Переїжджають місток. Почалися хати… Ось і зупинка. За ворітьми гавкає собака. У хвіртці немолодий чолов'яга в пальті наопашки.
— Приймай гостинець, Михайле Івановичу.
— Іжевський? — запитує той нетерпляче.
— Як бачиш.
— І знову без коляски. Не дотримуєшся, виходить, свого слова…
— Ну, добре, добре, — незадоволено обриває його Олег. — Встигнемо полаятись.
У селі він довго не затримується. Гроші в кишені — можна їхати додому. На ходу вислухує останнє напучення…
Тільки аж у Києві згадує пораду Михайла Івановича. Усміхається загадково. Хлопцям він скаже, що сам придумав таке. Ось коли, справді, можна буде переключитися на машини з колясками!
Минає кілька днів, і він знову в дорозі…
З Києва таксі, в якому за пасажира Олег, виходить надвечір. Метрів за п'ятсот від нього — мотоцикліст. Швидкість у "Победы" досягає тепер вісімдесяти кілометрів, та інтервал між ними не збільшується. Молодець Левко! Ось попереду заблискотіли вогні контрольного пункту. Таксі стишує хід. У світлі фар — постать людини у формі.
— Погасіть фари!
Та шофер не чує чи робить вигляд, що не чує. Засліплена фарами "Победы", людина у формі не встигає дати сигнал мотоциклістові і вже бачить тільки його спину…
— Ну й зірвиголови їздять! Бачили, як прошумів, ніби реактивний.
Перевірено документи у шофера таксі — і вони їдуть далі.
Олег дружньо плеще шофера по плечу.
— Маєш четвертну на чай. Заробив чесно…
Шофер, звичайно, не знає, що фарами прикрив злодія, йому розповіли вигадану історію: придбали мотоцикл, а прав поки що нема. От, мовляв, і доводиться викручуватися…
На околиці Житомира Левко зустрічає в умовленому місці Олега.
Далі вони рушають разом. Олег похитується в колясці, придивляється до знайомого шляху. Дорога тут важка, швидкість невелика. В кількох місцях доводиться підштовхувати машину, яка в глибокій колії "сідає" на черево.
Темно в хатах. Спить село. І на подвір'ї Михайла Івановича теж ні вогника.
— А як ми звідси виберемося? — озивається Левко. — Хіба таксі з Києва викличемо? — жартує він.
Михайло Іванович просить хлопців закотити мотоцикл у сарай і сам їм допомагає. Потім зачиняє двері. Спалахує електричний ліхтарик…
— Подобається? — запитує Олег.
— Конструкція, самі знаєте, застаріла. Новий випуск куди кращий. А за цей… навіть не знаю. Дві мало, а три багато.
Олег не повірив. Огризнувся без гніву.
— Ми й самі жартувати вміємо. Відраховуй п'ять кусків, Михайле Івановичу.
— П'ять?!
— Ні копійки менше, — твердо говорить Олег.
Михайло Іванович гасить ліхтарик. Його голос чується вже від дверей. Він може і не брати мотоцикл, якщо їм не вигідно. Але більше трьох тисяч не дасть.
"Гад! — шепоче Левко. — Ми рискуємо, а він…" Ніч. Холодний вітер залітає з шляху на подвір'я. Троє стоять, мов німі.
— Беріть три. Я добре даю. Самому збиток буде. Покупець тепер хитрий…
Левко хотів послати його під три чорти, але Олег випереджає Левка.
— Чотири… Давай чотири. Нам у піжмурки не можна гратися, Михайле Івановичу. З колясками і дістати трудніше і пригнати…
Торг триває і в хаті. Нарешті погодились на три з половиною.
Олег підраховує. На дорогу майже тисячу витратили, потім бензин… Що ж їм лишається? А ще ж і третій у Києві жде своєї частки.
— Ми міліцію одурили, а цей… нас.
У той час, як Олег з напарником перебували поза межами Києва, працівники карного розшуку, між іншим, займалися однією новою справою. В місті знову почали зникати мотоцикли. Їх крали просто на вулиці. Зайшла людина в магазин, і поки вона там побувала — мотоцикл її зникав. Біля однієї перукарні злодіям вдалося одурити хлопчика, який стеріг батьків мотоцикл. Хлопчик потім навіть розповів прикмети злочинця: це був кругловидий, чубатий юнак, у заправлених в чоботи штанях.
Потерпілим показали фотографію затриманого у свій час Левка.
— Він! Точно він, — підтвердив хлопчик.
Принагідно згадалися приятелі Левка і серед них Кущ.
— А де він, справді, Олег Кущ? — зацікавився майор Дубчак. — Може, повернувся вже?
Дзвінок у райвідділ міліції — і все з'ясувалося. Олег дома…
На другий день у кількох квартирах будинку їхньої вулиці побували працівники міліції. Заходили і до Кущів. Вони, правда, цікавилися тільки, чи нема порушень паспортного режиму… Але для Віри це був сигнал тривоги.
— Я знаю, — сказала вона свекрусі. — Їм потрібен Олег… А він, ніби навмисне, дома не сидить… Ночував десь…
Свекруха замахала на неї руками.
— Мовчи. Не накликай біди. Олег відбув своє і нікому нічого не винен…
— Мамо, — просила Віра, — давайте скажемо, що у нас робили обшук. Треба налякати його… Треба…
Вона ще не встигла докінчити, як увійшов Олег. Очі його полохливо бігали по кімнаті.
— До нас приходили? Про що вони питали?
— Тобою цікавилися. Оглядали речі, чогось шукали…
Олег зблід. Вірині слова приголомшили його. Але раптом озвалася мати.
(Продовження на наступній сторінці)