Редактор Круг сидів у себе за столом над поштою і довгими ножицями зрізував краєчки конвертів. Одним оком він зазирав усередину конверта, а другим час від часу зиркав на художника, що з ображеним виглядом сидів на підвіконні й похмуро дивився на протилежний будинок із вивіскою ВРНГ* (* Вища рада народного господарства.). Огрядний критик, заклавши одну руку за спину, нервово ходив по кабінету. Натикаючись на крісла, він відкидав їх ногою й після цього ще енергійніше жестикулював вільною рукою.
Вступивши до кабінету, я довго не міг розібрати, про що йшла мова. Критик своїм остудженим голосом викрикував:
— Коли вашу школу визнала, як ви говорите, навіть Європа, то це тільки свідчить про те, що ви, товариші, потрапили на смаки буржуазії. Вимоги ж пролетаріату, як вам відомо, зовсім інші. Мене просто дивує, як ви й досі не можете зрозуміти, .що ви своїм формалізмам, своєю школою тягнете революційне мистецтво назад2. Ну, скажіть, будь ласка, кому тепер потрібні ваші дерев'яні плескаті люди, корови й інша нісенітниця, на зразок володи-мирських ікон? Ви ж самі не захочете їх повісити в своїй хаті, бо знаєте, що навіть мухи не витримають і повиздихають від цієї мерлятини.
Тепер мені стало зрозуміло, що критик вів наступ на представника цієї школи — присутнього тут художника. Художник різко обернувся на підвіконні й проговорив:
— Монументальне мистецтво теж давало шедеври. Критик з серцем кинув за вікно цигарку і, широко розставивши ноги, тим же роздратованим тоном відказав:
— Та зрозумійте ж нарешті, що революція — не плеската форма з застиглими очима ікони, а нестримний рух, повний героїзму, піднесення й боротьби. От коли б ви користувались класичними формами попередніх стилів для створення нашого нового, пролетарського, тоді інша річ. Для цього настали вже і час, і обставини. Але я не бачу навіть спроб у вас
— Ви не бачите спроб,— відказав художник,— а я не бачу відповідних, як ви говорите, обставин.
— Як-то не бачите? — одірвавшись від своєї пошти, здивовано проговорив редактор.— Як-то не бачите? Ви, голубчику, все ще спите! Ось тут у мене лежить,— і він висунув шухляду,— інтересний документ.
— Знаємо ці документи,— зневажливо відказав художник.— Ваші робкорівські панегірики якщо не вбили ще, так уб'ють у суспільстві останню довіру до друкованого слова.
Редактор шпурнув на стіл ножиці і, ще більше висунувши шухляду, вихопив звідти якийсь рукопис і потряс ним над столом.
— Які панегірики? — фиркав він у вуса.— Справжні документи про живих людей, яких я знаю.
— А я вірю тільки фактам.
— Факти самі до вас не прийдуть, ідіть на фабрики й заводи, їдьте в індустріальні центри, подивіться, що там робиться,— і будете мата факти. "Панегірики"! Я ж його за язик не тяг.
— А хто це вас так переконав?
— Хто? Робкор, а в майбутньому, може, і письменник* Я навіть прізвища його не пам'ятаю. Ось,— редактор хутко перегорнув рукопис,— Тур якийсь. І цих документів, товаришу, я не проміняю на всю вашу виставку.
Художник .поблажливо посміхнувся, зсунувся із підвіконня і вже спокійнішим тоном сказав:
— Ну, добре, що ж це за документи?
— Та більш переконливі, ніж ваші шедеври.
— Мабуть тому, що червоним атраментом написані? Редактор витріщив очі і, здавалось, задихнувся. До столу підійшов критик.
— А ви навіть кіновар'ю пишете,— сказав він,— і все-таки користі ніякої. Велика річ? Прочитайте, Круг.
— Я вже читав,— сказав редактор, усе ще фиркаючи у вуса.
— Тим краще.
— Самі читайте, я не маю часу...
— Ну та почитайте, у вас же не голос, а гучномовець
— Тоді сідайте і слухайте. Тільки я маю в своєму розпорядженні півгодини. Коли сьогодні не закінчу, продовження буде завтра.
— Гаразд.
Ми з критиком розмістились на канапі, а художник, запаливши цигарку, почав ходити попід стіною кабінету. Редактор прокашлявся.
— Допис названо "Історія зеленої пляшки". Що за історія, побачите самі. Так-от:
"Там, де на прокуреному степу простяглися в різні кінці стальні рейки, сотні димарів стирчать у небо, як старі палі над водою.
У тій балці, про яку я маю сказати, лежало в ряд сірими брусами вісім заводів, а довкола, по долині, ніби хто розкидав стару цеглу під сонцем, наспіх розташувалися старі робітничі селища. По вінцях долини на стальному пружку метушливо бігали засмальцьовані паровози й хрипко перегукувались із заводами, аж доки одного разу не розтав у небі останній дим. Вся ця група заводів належала акціонерному товариству.
Шкіряні й металургійні випускали і під час війни свою продукцію, але дві гути дзеркала й пляшки замінили на хімічну начинку для снарядів. Акції товариства хутко почали вкриватися дивідендами, як бойовища трупами, але вибухнула Жовтнева революція і здула адміністрацію разом із пайовиками.
Всі повтікали до Європи.
З того часу на верстатах гут безпечно забігали миші. Старий майстер, якого звали просто — Митрич, ще довго згадував:
— Бувало, зайдеш та як глянеш, так на тебе й посуне сум: кругом павутиння, як пацьорки, у ваннах повно соломи, а навколо по коліна кізяків. А вночі краще й не заходь: сови, мов відьми на Лисій горі. І на селище глянеш — теж мов кладовище. Неуладиця пішла — тільки мать та бог, та все' щоб триетажне, та все щоб у "канцелярію".
— Воно й не дивно-— кивав головою Автоном, його приятель.— Фронт усю силу забрав, а не на фронт, так у партизани пішли, бо дома сидіти й не думай.
Під час громадянської війни селище разів із двадцять переходило з рук до рук. Машини й апарати зникли безслідно, а двір поверх бруку вкрився бур'яном, мов удовине подвір'я.
— А що таке завод без апаратів? — питав Митрич.— Те ж саме, що й робітник без заводу.
Склодуви не могли жити без гути, як рослина без води, як тіло без душі. Сидіти ж у своїх закамарках у Собачіївці без діла і сваритися з старими зголоднілими батьками для всіх, хто залишився ще в селищі, було важче за десять фронтів. Коли нарешті прогнали денікінців, почали скликати мітинги, говорили на них до хрипоти, і кінчались вони здебільшого лайкою.
— Що ти зробиш без голови? — кричав один.
— Може, ти будеш за командира? — єхидно питав другий.
— І я можу,— задерикувато відповідав який-небудь комсомолець.
— Які розумні стали! Мабуть, в партизанах набралися розуму!
— Та на чорта нам командири? — говорив дивуючись Автоном.— От Митрича наставимо — і все!
— Що ж Митрич — і Митрича знаємо.
Проте за кілька днів знову скликали мітинг. Навіть зробили декілька суботників і поставили на площі арку, а над братською могилою розстріляних товаришів — щось подібне до монумента з битого скла. Але гута все ще стояла, мов катафалк, і задубілий димар сумно дивився на порослий бур'яном двір.
Одного дня на селище долинув із вітром гудок. Він ніби аж захлинався від задоволення й гукав незвично довго. Все, що було живого в СобачіївцІ, поквапливо виповзло із своїх закамарків і заздро напружило слух. Гудок, як далека музика, вигравав за горою, а димар старої гути все ще тільки марив про теплий дим усередині, про гамір на подвір'ї.
Того ж вечора через селище пробіг хлопець із клепач-кою, вигукуючи:
— На мітинг! На гуту! Всім до одного!
— Знову, мабуть, суботник загадують? — крутив головою Митрич.
— Отих клятих партизанів і голод не бере!—вторив йому Автоном.
Партизанами прозивали всіх, хто носив сірі солдатські шинелі.
З початку громадянської війни більшість з них дійсно побували в партизанах, потім вони встигли побувати і на всіх фронтах у Червоній Армії, проте назва "партизани" залишилася за ними ще на довгий час.
На цей раз у гуті, коло ванни, крім своїх хлопців, топталось іще двоє сторонніх. Одного вже знали — Василь Павлович, секретар окружкому партії. Другий був незнайомий, одягнутий у потерту шкіряну куртку і з польовою сумкою на тоненькому ремінці, він хазяйським оком розглядався навколо.
Під вікнами баранцями закрутилися білі замети снігу, в розбиті шибки задував вогкий вітер, а дверей і зовсім не було. А робітники придивлялися до незнайомого. Він був кремезний і широкоплечий, трохи кирпатий, з маленькими, глибоко запалими очима.
— Що воно таке? — спитав Автоном.
— Мабуть, оратор,— відказав Митрич.
— Говорити — не ціпом молотити.
— А що, тобі часу немає, нехай балака, про хліб менше буденидумати.
Коли в гуту набилось уже повію людей, секретар окружкому вийшов на край помосту й гукнув:
(Продовження на наступній сторінці)