"Коли ви сьогодні не відпустите нашого полковника, ми примушені будемо розстріляти вашого комісара Пригоду, а також і всіх тих, хто після цього буде попадати до нас".
Товариш Пригода, політрук одного з наших полків, дійсно попав до полону ще з місяць тому. І щоб він був і досі живий — ніхто не вірив, крім Свира, якому він був за побратима.
Треба заставити Забачту писати листа, а ні — так "мертві не шкодять".
Пересидівши ніч у льоху, полковник погодився написати листа.
Тепер постало питання, ким переслати цього листа назад. Дівчинка, зробивши один рейс під кулями, тепер від страху не могла навіть вимовити й слова, а тільки повними сліз очима дивилася на Свира й намагалась піймати його руку. От тут і прийшла йому в голову ця безглузда думка.
Можливо, в нього була прихована надія вирвати з полону товариша Пригоду.
"Я піду!—заявив він несподівано.— Може, ще й хлопців приведу".
Узяв Свир посвідку на ім'я якогось червоноармійця і, поклавши її в стару шинелю, помандрував до ворожого табору, а вночі утік із льоху полковник. Допоміг хтось із службовців цукроварні.
Більше Свира ми, звичайно, не побачили і були певні, що він загинув.
І несподівано одержую цього дописа. Свир... Широкоплечий, кремезний, завжди похмурий... Я вже перевірив — той самий, що був колись у мене за комісара, а тепер, бачите, відбудовує завод, але слухайте як.
Круг підняв долоню з рукопису і почав читати далі:
— "Вдруге комісія приїхала в новому складі. В цей день робітники були збуджені, нервово бігали до ванн, спускались до газогенераторів, вертали назад до верстатів. Коли один із членів комісії простяг руку до маховика, щоб показати сліди іржі, машиніст демонстративно смикнув колесо. Маховик, ніби спросоння, здригнувся, блимнув шпицями під самим носом комісії і, сердито сопучи, завертівся в обіймах широкого паса.
В той же час над головами, як після хвороби, прочищаючи горло, заоктавив гудок і на десятки верст оголосив: "Пустили гу-у-уту!"
З димаря розсипався, мов сиві кучері, перший жирний дим..."
Художник, нервово розтираючи руки, закружляв по кабінету:
— Момент цікавий! — Потім, ніби застидавшись свого несподіваного пориву, знову холодно проговорив:
— Вибачте, я, здається, перебив. Читайте.
Ми з критиком перезирнулись, а Круг навіть посміхнувся куточками губ.
— "На гуті ще не було інженерів, які б знали виробництво, а старих майстрів майже всіх перестріляли дені-кінці. Із центру прислали тільки техніка, але й він виявився недосвідченим, знався тільки на машинах. Проте треба було вже заходжуватись біля виробництва. Свир ходив заклопотаний, розпитував старших, розшукував літературу.
— Книжка про пляшки і в мене є,— сказав якось Мит-рич,— але ж треба ще й сировини. Крейди треба, звьостки треба, саліфату треба, вугілля треба, навіть поганого піску — і то треба підвозити чорт йой відкіля.
Свир слухав, нахиливши голову.
— Крапля за краплею, Митрич. Дай мені оту книжку про пляшки.
Вирішили почати з тим, що мали під руками. Обладнали найменшу ванну, засипали..
— Ти був найближче до інженерів, Митричу, як воно?
— Треба на світло подивитися,— сказав Митрич,— сіре?.. Може, шо й вийде. Мішай! Добре перемішане — наполовину зварене. Мішай!
Тут же топтався Автоном. Він іще більше змарнів, руки йогб вже дрижали весь час, а кашель рвав запалі груди. Вони сопли й хрипіли так, ніби на губах у нього містилося горно, проте Автоном, як і інші, квапливо готувався прийняти перше скло. Перед ним уже стояли корито, плита, долок і катальник, а в руках, як добрий червіньковий чубук, він тримав трубку.
За десять хвилин плав був готовий, а ще через п'ятнадцять хвилин не стало Автонома.
Автоном разом з іншими майстрами дрібушки підбіг із трубкою до бота, щоб схопити на баночку скла. Довкола печі, як рундуки довкола каруселей, стояли верстати, а біля них баночники, видувальники, повертальники й од-шибальнйки. Кожен мав тії площі, аби тільки повернутись. Не більше мав і Автоном. І на цій "позиції" він мусив, як жонглер, вихопити з білого від жару бота на "баночку" розтопленого скла і, хутко його вертячи й качаючи, розмахуючи, підіймаючи, і знову опускаючи, і знову нагріваючи, видути пляшку,.чи сулію, а чи й просто склянку для води.
Автоном намагався бути спокійним, але, видно, відчував, що це вже стало над силу, і тому хвилювався ще більше. Він не боявся сунутися до бота, але за останній час йому вже відмовляли служити й ноги: вони тяглися за ним, як поперебивані, а тут плутатись так само небезпечно, як совати руку в маховик.
Все-таки скло він вправно перекинув до катальника, радісно набрав повні груди затруєного випарами сірчаної кислоти повітря, підморгнув до Митрича й почав дути в трубочку. Маленька сіра "пулька" почала пухнути, як червоний помідор, і відбиток вікон з перепльотами вже поплив по її блискучих боках. Автономові сірі щоки теж чимраз більше розпиралися, і він, у цьому творчому екстазі, хотів іще раз перевести очі на Митрича: "Дивись, мовляв, я ще й не таку видую..." І в цей момент відчув, як хвиля кашлю несподівано підкотилась до горла. Йому аж потьмарило в очах.
Автоном захитався. Він хотів уже вихопити з рота трубку, але кашель випередив його, може, тільки на волосок.
Він кашлянув з такою силою, ніби всередині лопнула в нього сулія. Від кашлю здригнулися, як дві зламані шпиці, руки, трубка з склом згори шугнула вниз і, мов язик полум'я, впала на голову одшибальниці, що за крок сиділа від нього з косариком у руках. Біла косинка одшибальниці вмить взялася димом. Від раптового болю дівча одчайдушно крикнуло. Всі оглянулися. Автоном, схилившись на куляску, стояв непорушно. Очі його вийшли з орбіт, а з грудей, як із натиснутого міха, шипіло повітря. Раптом він підкинув до коміра руки, витяг щосили тонку, в зморшках шию і, як мішок з кістками, повалився на поміст.
Над трупом посинілого Автонома найважче зітхнув його приятель Митрич. Сором'язливо він скинув сльозу і тихо проговорив:
— Скажи ж, Автономе, на тім світі товаришам: недаром умирали... бачив сам, що пустили... Тільки, брат, з'їв тебе капітал.
Тут же Митрич обернувся до печі, потер лоба й спитав:
— Як там із лодками? Піни до чорта.
Автонома поховали вперше в селищі по-радянському: без попа, але з гарячими промовами товаришів, і замість хреста насипали на горбку гору із битих пляшок.
Митрича призначили за старшого майстра, визначили йому по п'ять фунтів хліба на тиждень, а всім іншим — по чотири, і гута зайняла місце серед вісьмох процентів відновлених на Україні заводів. Навіть Софрон сказав: "До-п'яли-таки!"
— Значить, буде-таки діло, товаришу Софроне? — сказав Свир. Софрон чекав на першу партію пляшок, що мали зараз витягти з гарту. На Свирові слова він повернув на схудлих в'язах руду голову, розтулив губи і, гадаючи, що поблажливо посміхається, прорипів:
— Ох ти ж, видно, і сучий син!
Коли вийняли з гарту першу пару, всі, хто був коло печі, трохи зніяковіли. Зелені, мов пара огірків, пляшки міцно притиснулись одна до одної своїми теплими бочками й розлучатись не мали ніякого бажання. Вийняли ще з десяток.
— Ось нарешті як жива,— проговорив, аж захлинаючись від задоволення, Митрич і любовно погладив шорсткою долонею прищувату пляшку по гладенькій шийці.— Ах ти ж, моя чепурушечка, куди ж ми тепер тебе направимо, кому тебе покажемо!
— У столицю пошлемо,— сказав перебирач із гордістю, готуючись до першої прийомки.
Свир стояв збоку, і його схудле обличчя, що спочатку було розцвіло, з кожною новою пляшкою щораз виразніше відбивало тривогу. Пляшки були поприщені від шийки до дна білими пухирцями, мов насінням з дині. Щоб остаточно переконатися, він узяв одну, із звернутою набік шийкою, і легенько стукнув об другу.. Пляшка дзенькнула і на маленькі друзки розсипалась під ноги.
Митрич злякано зирнув на Свира, потім на скельця, потім знову на Свира і— винувато закашляв.
— Таке й раніше траплялось. Мабуть-таки, звьостки передав або ж саліфату... За п'ять років можна й забути, а в книжці вже не вчитаю: дрібно дуже друкують.
Свир узяв Митрича за лікоть і лагідно проговорив:
— Нічого, Митричу, і Ленін сказав: "На помилках учаться".
— От, бач, розумний завжди так скаже.
— А все-таки книжку дай мені. Може, я вчитаю, а там і інженера тямущого пришлють. Рахуй, хлопці, завтра ж відішлемо.
— Авжеж,— відказав Митрич, показуючи свій жовтий зуб,— ось, мовляв, вам хоч і поганенька пляшка, так своя власна, не купована.
(Продовження на наступній сторінці)