— А ви вигадайте яку-небудь причину й проведіть мене.
Лец-Отаманів криво посміхнувся:
— Ніно Георгіївно, дорога, для вас я ладний на все, але… Потяг може зірватися кожної години.
— Все залежить від бажання, дорогий… Пробачте, як вас звати?
— Петро Маркович.
— Від бажання, дорогий Петре Марковичу, — сказала вона, примруживши очі.
І цей затриманий на ньому погляд, і ласкаве звернення для Лец-Отаманова були несподіванкою. Він навіть розгубився і вже хотів перейти на інтимний тон, але до коридора вбіг засапаний молодий Карюк і викрикнув із задоволенням:
— Заарештували! Заперли в лампову на станції. Ходім. Зараз нарада буде, що з ними робити?
— Розстріляти! — сказав Лец-Отаманів, злий, що через них він і сьогодні примушений покинути Ніну Георгіївну.
11
Для полковника Забачти все ще було байдуже — кого і за віщо заарештували. Нараду він погодився скликати тільки на настирливе домагання старого Карюка, який боявся, що вони втечуть з-під арешту і порішать сина.
Першим слово взяв сотник Рекало.
— Я вважаю, панове, — сказав він, — над злодіями ми мусимо вчинити екстрений польовий суд. Понєже в нашій республіці ще не вироблено відповідних кодексів і навіть самого положення про польові суди, будемо додержуватись старовинних національних звичаїв і сучасної техніки. Суд, з огляду на небезпеку, розпочати негайно і про наслідки постфактум довести до відома штабкорпусу.
— Згодні! — закричали інші.
— Згоден, — сказав і Лец-Отаманів. — Тільки скоріше. Наші відійшли вже, мабуть, до Казарної. Треба зараз і суддів обрати.
До складу суду обрали Рекала, Лец-Отаманова і Кованого.
Натовпи козаків і урядовців з обох ешелонів ходили по перону й висловлювали одні — захоплення, інші — обурення. Все це перемішувалось і гуло єдиним тривожним гулом.
Боячись, що заарештовані козаки не визнають самообраного суду, Лец-Отаманів запропонував усю церемонію провадити з підкресленою офіціальністю, тому, коли розпочалось засідання в кабінеті начальника станції, першого заарештованого — Березу — привели в супроводі чотирьох козаків із оголеними шаблями. Рекало, все в тому ж плані, почав ставити запитання занадто здалека і такі заплутані, що Береза, фамільярно запаливши цигарку (суд зніяковів: ніхто не знав, чи можна було палити підсудним) і випустивши на стіл дим, не витримав і безцеремонно перебив:
— Розвів антимонію, наче ми відпираємось. Я й сам скажу — брали, продавали. На інших дивились і собі те робили. Цілі города, цілі землі забирають… Або візьмімо гроші. Ви розплачуєтесь гривнями, які нічого не варті: бомажка розмальована, та й усе; хіба це не грабунок? Ще й людину застрелили… А три вагони, що ви вкрали на Знам'янці…
— Я вас закликаю до порядку, — перебив Лец-Отаманів.
— Який же це в біса порядок? Багато — можна, а мало — гріх. Полковник Забачта поклав собі до кишені за граблі цілу тисячу…
— Ми про вас питаємо…
— А коли хочете про нас знати, так тільки за сто карбованців продали. Хресті-бог! А знайшовся б іще який дурень, іще б сто взяли. Таких не шкода: самі хочуть погріти руки на чужому. Так це ж ніби вор у вора, а ви в кооперації цапнули. Нам — і то соромно…
Рекало, ображений, що його безцеремонно перебили, почав знову ставити запитання:
— Ні, ви скажіть, позаяк я офіційно питаю, де, з ким, що і скільки ви пограбували?
— Чого там грабували? Брали, що погано лежить. Ну коли вже вам так хочеться знати, слухайте. У Полтаві ми більше барахолили по церковних чашах і дароносицях. Все рівно Бога тепер у заштат вивели. У Кременчуці трохи мануфактурою поживились, у Кобеляках дістали товару на чоботи, а в Потоках — каракуль. Та й на вашій бекеші, пане Кований, комір із знайомих нам каракулів. Ми чесно ділимось, не так, як ви…
Лец-Отаманів закусив губи, інші сприйняли це байдуже.
Рекало вже не встигав записувати, а Береза все з тим же цинізмом продовжував називати нові й нові міста й містечка, де вони грабували, що тільки попадалось.
— І вам так легко поступались своїм добром?
— То як коли. Бувало, і придушити доводилось.
— Ви знали, яка міра кари за це буває?
— Так зараз же війна. Ви ж наказуєте нам у противника стріляти, — стріляєм, убиваєм, а він мені, може, й не противник. Чому ж ви за це мене не судите? Ще й хвалите. А хіба буржуй не противник? Торговий капіталіст?
Рекало стомився вже запитувати і охоче уступив Кованому. Ад'ютант запитав тільки, чому Береза й його приятелі не корилися, коли їх хотів допитати Карюк, навіть хотіли виявити збройний опір? З прищуватого обличчя Берези поступово зійшов нахабний вираз, він, примруживши очі, глянув у вікно, потім зневажливо — на суддів і, ніби пересилюючи себе, відказав:
— Да! Коли б не заклинився патрон у кулеметі, може б, уже за столом сидів хтось інший, а ви б стояли на моєму місці.
— Що ви хочете цим сказати? — насторожився Лец-Отаманів.
— Та нічого особливого. Ви ж бачили самі, хто біля вагона вертівся. А я не донощик. Задумано було хитро, і нам на руку.
— Козаки хотіли заколот підняти? Ви це хочете сказати?
— Це до нашої справи не стосується. Це вже політика, пане сотник. Ми теж на законах розуміємось. Раз ви проти царя, значить, і проти його законів, а своїх ще не надумали. От і виходить, що ви не маєте права нас судити. Постращати — будь ласка. Тільки ми вже лякані.
— Хто вас підбурював? — допитувався Лец-Отаманів.
— Кажу ж, це нашої справи не стосується.
Береза більше ні на які запитання не захотів відповідати.
Не виказали нікого і решта заарештованих, а від грабунків не відпирались, як і від того, що з п'яних очей наробили шкоди в квартирі станційного сторожа.
— Ви ганьбите нашу армію! — вигукнув Лец-Отаманів.
— По Савці й свитка, — відказав Кавуля, якого допитували останнім.
Нарешті суд пішов на нараду. Провинність підсудних у численних грабунках і навіть убивствах була доведена. З приводу цього ніяких суперечок не було.
— Який же вирок?
У голову Лец-Отаманова настирливо пхалася думка про розвал армії Директорії, заради якої він стільки вистраждав, а до того ще й із сусіднього ешелону полинула тужлива пісня: "Вернись, сину, додомоньку, змию, зчешу головоньку…" Гнів, безвихідь, розпач опалили йому мозок, і він істерично викрикнув:
— Розстріляти!
Інші здивовано перезирнулись, але перечити не стали. А про поведінку бунчужного й Кудрі вирішили ще порадитись зі старшинами. Вирок над засудженими ухвалили виконати сьогодні ж уночі. Рекало зашкріб у потилиці:
— А хто ж буде розстрілювати?
— Як хто? — роздратовано відказав Лец-Отаманів. — Козаки!
— А коли відмовляться?
— Ну, дурниці. Тоді хто завгодно, хоч би й ти.
— А чому не ти?
— Може, сперечатись почнемо?
— Навіть сперечатись не бажаю. Хто хоче — нехай стріляє, а я до такої роботи не звик.
— І тебе розстріляємо!
Вирок підсудним читав з кам'яним обличчям Лец-Отаманів. Текст був пересипаний такими словами, як "понєже" і "позаяк" і так уснащений згадками про "запорозькі традиції", що міг, здавалось, справити на будь-кого враження. У молодого Карюка навіть очі заблищали. Не справив він жодного враження тільки на підсудних. Навіть коли почули міру кари, вони й тоді — хто зневажливо чвиркнув крізь зуби, хто відкопилив губу.
Лец-Отаманів, який чекав на природну в таких випадках реакцію, зніяковів, утратив урочистий вигляд і, пустивши наперед гостру лайку, вирядив засуджених назад до лампової кімнати.
Звістка про вирок хутко облетіла увесь ешелон, і козаки, мов розбурхане море, забурували по всій станції.
— Чижик, що там балакають? — запитав його Лец-Отаманів, покликавши до купе.
— А хіба їх розбереш. Одні говорять, що й справді розстріляють, а другі говорять, що чорта з два.
— Цебто?
— Ніхто не захоче.
— А ти?
— Що ви, пане сотнику? Я не знаю, звідки й гвинтівка заряджається.
— А коли ми тобі будемо давати щоденно по пляшці?
— Що ви, що ви, пане сотнику? Хай вона вам згорить, я її більше і в рот не візьму.
— А таку бачив? — І сотник похитав перед його носом пляшкою з бурштиновою калганівкою.
Чижик заклипав очима, заплямкав губами і вже благаючим голосом сказав:
— Пане сотнику, що завгодно — холуєм буду, злодієм для вас зроблюся, тільки не робіть з мене ката. Я через цю кляту горілку людський образ і подобу втратив, а колись був же чоловіком. Два факультети скінчив.
— Брешеш.
— От бачите, я й сам уже перестаю в це вірити. Що ви хотіли сказати?
— Ти, звичайно, бачив прокламації, що з'явилися серед козаків?
Чижик закивав головою.
— А давно вони з'явилися?
— Хто?
— Прокламації.
— А хіба я їх бачив? Що ви, пане сотнику, за дурня мене маєте — випитуєте й випитуєте. Ніяких прокламацій я не бачив і не знаю.
Лец-Отаманів налив склянку калганівки й одвів руку вбік.
(Продовження на наступній сторінці)