— Ох і дають, ох і дають, — чухаючи потилицю, одказав літній уже козак. — Сказати б, намуштровані, а то ж прості робочі або наші ж, сільські. Так я вже такий, хоч би й додому.
— Набридло, дядьку Ничипоре, чи як?
— Та ну да! І абратно ж, кажуть, більшовики будуть землю давати.
— Наволоч ви, от що! — раптом сердито гримнув на них козак у папасі із синім шликом. — Недаром нам говорили німці в лагерях, що ми темний народ. Вони — і то дбають про нашу неньку Україну, а ви тільки про домівку думаєте. Шкурники ви після цього, а не козаки!
— А то вже ми знаємо, як німці дбають про нашу неньку. І досі ребра болять. Ось і розписку бережу за взятого кабана. Може, ти заплатиш?
Його перебив Богиня:
— Ша, хлопці, сотник їде.
Телефоністи хутко юркнули під примістку з дошок.
Сотник Лец-Отаманів зіскочив з коня і, кинувши до джури повідки, повернув до перону, але під ноги підвернувся діловод Чижик.
— Пане сотнику, — улесливо проговорив він, — кажуть, ви сьогодні діжурний?
— Щось клянчити хочеш?
— Ні, я нічого, я так, од щирого серця. Я зараз роблю звіт.
— І прийшов чарки просити?
Чижик мовчки закліпав очима над гострим носиком.
— Я тебе, Чижик, до піхоти відправлю.
— Я ж тільки хотів вам сказати… Що ж я хотів сказати? Ага, на вас там чекає один. Каже, тільки сотника йому.
Лец-Отаманів хутко повернув до канцелярії, а Богиня й Береза вилізли з-під примістки й кинулися до Чижика:
— Хто чекає, сліпота куряча?
Чижик апатично подивився своїми кролячими очима на стурбованого Богиню і, не відповівши нічого, почовгав повстяниками по снігу. Береза схопив його за плече:
— Кажи, Чижик чортів!
Чижик хворобливо скривив своє розписане сизими жилками обличчя й немічно відказав:
— Хоч би одну чарочку…
— Пляшку дам, кажи!
— Ох, господи, я ж тобі кажу — чорний увесь, у пальті.
— Чорний? Ходім до нас. Так що ж це, Маркіян промазав? Ну, я ж йому покажу.
9
Сотник Лец-Отаманів, ідучи до канцелярії, намагався відгадати, де може бути зараз Ніна Георгіївна. Коли вона в купе й сама, він навмисне не загляне туди, а піде до канцелярії, і до канцелярії йому навіть треба. Там же на нього хтось чекає. Але хто може тут прибитися до їхнього ешелону? Хіба поставщик який? Так завгосп і без нього обійшовся б. А може, може?.. І Лец-Отаманів від цієї згадки увесь здригнувся. Але чому до мене, коли є командир дивізіону. Чи знають, що я, по суті, такий же злидар-пролетарій, як і вони? Чи, бува, не перемир'я? Серце стисла радість. Може, справді нас визнає Антанта. Але, пригадавши балачки з дипломатичною місією, тільки гірко зітхнув.
Борсаючись у думках, Лец-Отаманів згадав нарешті базікання Богині про нахваляння селян. Можливо, прийшов хто попередити. Може, той, що біг за саньми?
Але в канцелярії на нього чекав зовсім не схожий на тих, про кого він думав, чоловік. Він був теж у довгому пальті, мав теж густу бороду, тільки вже шпакувату, і на голові, замість шапки, зім'ятий капелюх.
У канцелярії над кулеметом "шоша" порався хорунжий Сокира. Він ткнув бородатого в бік цівкою з кулемета й сказав:
— Ну, показуй!
Бородатий відсахнувся від цівки й витяг із пазухи чи з бокової кишені замотаний у брудну хустку аркушик паперу, складений учетверо.
— Ви будете командир? — запитав він з надією в голосі.
— Що вам треба? — насупився Лец-Отаманів.
— Усі говорять, що тільки ви й поможете. Ось нате, дивіться, хто я такий. Мене звати Самійло Біленький. А доля випала зовсім чорна, — він криво посміхнувся. — На свою голову підрядився я закупити для кооперації вагон граблів і вже привіз на Знам'янку, тільки не встиг здати, щоб мати розписку, а ваші козаки поінтересувались і причепили вагон до свого ешелону. Скажіть, хто мені повірить, що граблі потрібні для війни? А тепер, Самійле, викладай гроші, що довірила тобі кооперація.
— Так що ви хочете від мене?
— Пане старший командир, у мене там дома п'ятеро, як каша. Хіба вони розуміють, що зробили з їхнім батьком? Їм дай їсти. Я чіпляюсь за другий поїзд, наганяю ваш, питаю, де тут старший? А такий собі козак говорить: "Вони дивляться в карту на війну. Не заважай!" Чекаю день — не допускають. Нарешті знайшлась добра душа, кажуть — діловод, до вас направив.
Сокира саркастично посміхнувся, але Лец-Отаманів перебрав од Біленького довідки й перечитав їх. Граблі дійсно були закуплені для споживчого товариства. Пригадавши, що вагон стояв уже порожній, він наморщив чоло.
— Забирайся до біса!
— Я вже чекаю два дні, а на мене чекають діти, так я вже краще повернуся до дітей. А вам тільки сказати: "Господин машиніст, викиньте цей вагон" — і все.
— Кажу тобі — забирайся до біса! — уже загрозливо сказав Лец-Отаманів.
— Це ми чули й за царя. Я піду собі на станцію. Раз ви не проти, то й начальник станції скоріше погодиться. — І він, спотикаючись об рейки, почвалав на перон.
Чижик, задоволено плямкаючи губами, уже з червоним обличчям, дріботів до канцелярії. Забачивши на пероні Самійла Біленького, він зупинився, покліпав кролячими очима й подріботів назад. До вагона, в якому стояв "максим", у цей час Богиня й Береза вкидали важкі лантухи, що їх двоє інших виносили із-за кущів глоду. Маркіян і Ванька Шкет із виглядом переможців в'язали до вагонів своїх коней, з яких здіймалася їдка пара.
Чижик ще здалеку крикнув:
— Він уже на пероні.
— Хто він?
— Отой, з бородою.
— Той, та не той, — спокійно відказав Береза, — наш не вернеться. Так як, як, хлопці?
Маркіян хватався за боки і крізь сміх випльовував слова: — "Арештувать, — кажу, — і негайно контрибуцію думськими або керенками". А Шкет як визвірився: "Слухаюсь, — говорить, — ваше превошходительство". Як не зареве ж тоді крамар, та навколішки… Ще й пару керенок додав. Тільки, говорить, щоб по-хорошому. Так Шкет з версту його гнав до села. Тепер сюди й носа побоїться показати.
— Так що ти, Чижик, забирайся до біса, — сказав Богиня.
— А гроші?
— Чуєш же, що наш і десятому закаже, як скуповувати крадене.
— А ти що говорив? Скажи тільки, коли вийде, а там уже Шкет справиться.
— Дай йому, Береза, раз потягти з пляшки, а вдруге — по потилиці.
Чижик тремтячими руками, мов дитина до соски, присмоктався до пляшки.
Хлопець в кашкеті гімназиста не зводив колючих очей з телефоністів. Богиня нарешті озлився:
— А ти, жлоб, чого стукаєш баньками? Сала захотів, чи що?
— Самі жеріть його, бандюги! — сердито огризнувся хлопець. — Називається — захисники України. Якої ж думки будуть про нас селяни?
— Начхать нам на твоїх когутів. А ти що, не грабоване їси? Гадаєш, нас постачають з доброї волі твої селяни?
Поїдь з фуражирами, подивись, як виють баби за корівками. А нам що — сьогодні тут, завтра — там!
— Бандити ви, а не козаки!
— Сам ти кізяк! Розпащекувався. Ану марш перевіряти телефон, доки твоя самостійна морда ціла.
Хлопець з перекривленим від безсилої злоби обличчям виліз із вагона й пішов тинятись по колії.
Над далеким білим простором одноманітною повстиною туманився тихий день. Гурт селян, як у глибокій траншеї, розчищав колію від заносів. Білі кидки з лопат, мов голуби, злітали догори й безшумно спадали на пухкі ворохи снігу. Довкола панувала мертва тиша, хоч на станції теж топталися селяни в жовтих кожухах і драних свитках. Вони боязко підходили до гармат і, між іншим, питали:
— Чи не знову на німця?
— Вони, мабуть, самі за німця.
— А яка ваша армія?
Хлопець з сорочачими очима з нотками образи в голосі відповів:
— Вона така наша, як і ваша.
— Може, Петлюрина?
— Українська, а не Петлюрина.
— А гетьманова ж яка була? Каламутять людей, дармоїди. Старого прижиму, мабуть, шкода? Хоч би вас уже скоріше вигнали більшовики!
— А ти хіба не українець? Хай, значить, москаль панує!
— Воно, кажуть, і пан Родзянко українець, та не нам родич.
До них підійшов Кудря, апатично лузаючи насіння:
— Що, дядьки, набридло панів возити на своїх спинах?
— І вас з ними, — відказав той же селянин.
— Возитимете й далі, коли не порозумнішаєте.
Селянин од здивування навіть рота розкрив.
— Гарне діло, — сказав він уже в спину Кудрі.
Хлопець з сорочачими очима, мабуть, усе більше переконувався, що ідея реставрації колишніх гайдамацьких вольностей і козацьких звичаїв, у жертву яким він приніс свою молодість, свій запал, була підірвана остаточно і нікого вже не цікавила. Його армія була чужа для тих, чиїм ім'ям прикривалась. Вони чекали на армію, яка проганяла панів, роздавала селянам землю, а робітникам — фабрики й заводи. І чи ти будеш носити штани з матнею, чи в дудочку, то байдуже.
Він злісно подивився на селян і повернув назад до свого вагона, але по дорозі підійшов якось боком дядько, увесь ніби обложений зотлілою веретою, а не одягнений у свитку, і з надією запитав:
(Продовження на наступній сторінці)