— Ідем, ідем,— заспішив.— Тільки ти нічого Наталці сам не кажи... Почекай Писаренка, порадишся...
І раптом зам'явся коло дверей, промовив нерішучо:
— А може б, Ваніку, той... Инакше все це... А? Може, не зрозумів ти самого себе?.. Може, просто кортить тобі баби цієї! Поволочився б трохи... І все таке... А там би й минуло само собою... Без психології... А?
Іван Семенович, як був, у важкій бекеші, опустивсь на стільця, що жалісливо й тонко рипнув, і довго мовчки дивився собі на подряпані пальці. Потім перевів тьмяний погляд на Куницю і посміхнувся зло та презирливо: дивився на нього крізь обличчя Куницине, золоті коронки показуючи, Звірятин.
— Ні,— підвівся Іван Семенович,— цього не буде.
— Ну, так я по Писаренка майну. Ти ж чекай нас вдома, Ваніку, нічого сам не роби...
— Не турбуйся,— заспокоїв приятеля Іван Семенович і, не чекаючи його, вийшов на вулицю.
Жив Куниця від заводу близенько, але ж не поспішав додому Іван Семенович — навмисно плутав завулками: обмислити все хотів, заспокоївшись. Дивувався щиро, що досі не спадало йому на думку гукнути инших на допомогу... "От вона, слабкодухість,— думав,— справжнє міщанство: замучитись, забрехатись, аби лиш инші не знали, аби лиш иншим себе не показати... А що ж поганого або злочинного вчинив Іван Семенович, що зробив він такого, з чим мав би ховатись від инших, а головне й насамперед — від дружини? Хіба винен він, зрештою, що діють у житті темні й незрозумілі сили, от як та, що штовхає його до цієї співачки... До людини, з якою він тричі в житті бачився, з якою майже не говорив..."
Іван Семенович посміхнувся докірливо, виразно — словами — думаючи: "Не грай у піжмурки, Іване! Не ховай голови, мов той струсь... Нащо кажеш ти "людина" там, де мусить стояти "жінка"... Адже не людина цікавить тебе в Завадській, якої ти й не знаєш зовсім, а тягне тебе в ній жінка, яку ти бачиш... І сила ця не темна для тебе, і розумієш ти її добре... Може, тому так і повстаєш проти неї... А тепер, поразки зазнавши, на хитрощі берешся: жінку жінці хочеш протиставити..."
І, почуваючи, що знову кидає спокій його і план, такий простий і природний досі, ускладнюється невимовно, наддав ходи Іван Семенович, біг майже — хоч що далі, а тепер треба йому якнайшвидше Наталку побачити...
— Це ти, Іване? — гукнула вона з-за дверей своєї кімнати, як проходив Іван Семенович повз.— Не обідав і досі?
— Я їв, я їв...— заспішив він до себе, щільно двері причиняючи.
Гаряча хвиля сорому облила йому тіло. Чорт знає що! Не мати мужности самому говорити за себе! Тому й гнало його до Куниці, тому-то й послав він того до Писаренка.
І, боязко прислухаючися, чи не чути кроків Наталчиних, думав Іван Семенович, що, значить, він сам, несвідомо, засудив себе проти дружини, почуває себе винним супроти неї... Але — де ж та провина його? День за днем пригадував він життя своє, аж доки вирнули з пам'яти слова ветхі: "...всяк, иже воззрит на жену, ко еже вожделети ея, уже любодействова с нею в сердце своем".
— Тьху! — розсердився Іван Семенович і, засвітивши електрику, пішов на дзвінок до передпокою.
Мовчки, уникаючи дивитись на Івана Семеновича, розляглись і пішли до його кімнати Писаренко з Куницею.
"Слідчий...",— подумав Іван Семенович про Писаренка, дивлячись на важкий набряклий портфель у нього під пахою і пригадуючи свою з ним останню розмову.
— Ну, здрастуй, Іване,— сказав той, кладучи свою ношу на стіл, і, так само не дивлячись на приятеля, слів шукав: — Казав мені Куниця... Да... Останній час у тебе все надзвичайні історії...
І, пройшовшись з кутка в куток, ствердив упевнено: — А все через те, що почав ти носитися з цим самим особистим життям.
— Зміщанююся? — кисло натякнув Іван Семенович.
— Не забув? — спинивсь Писаренко.— Можливо. Але ж твій останній проект, що про нього Куниця розповів, подобається мені... Єсть в нім нового дещо... Не міщанського... Да...— скинув він уперше очима на Івана Семеновича й, посміхнувшись бадьорливо, прикинув: — Ех, ти! Крутилка...
— Та аби викрутивсь! — зітхнув Куниця й кивнув на двері.— А Наталка вдома?
Неприємне почуття огорнуло Івана Семеновича: жаль і досада на себе, злоба на цих двох. Як міг він дійти до того, щоб дозволити їм втручатись в його життя, показувати їм його... А головне — якого нахабства треба мати, щоб пристати на це, якої самовпевнености й пихи! "Судді!" — об кинув він неприязним поглядом товаришів і, враз похоловши, злякано й розгублено, виправивсь: — "Лікарі",— пригадавши, як давно колись, ще юнаком, тремтів дрібно й сором'язливо, голий перед операційним столом стоявши...
— Ну, так поговорімо щиро й одверто,— почав Писаренко, поруч Івана Семеновича сівши.— Вір мені, друже,— те, що ти звернувся тепер до нас, не тільки зворушило мене, чи що... Я приймаю це не тільки як вияв твоєї до нас щирости, а й як щось більше... Да... Як натяк на те, як кожен з нас мусить тепер будувати своє особисте життя... Не замикаючись у своїх переживаннях, у своїй спальні... Заплутавсь я,— засміявся він, і почув Іван Семенович, як сміх цей заспокоює його, влагоднює...
— Ні, я розумію тебе,— проказав він задумано.— Я розумію. Я сам дививсь на це як на спробу по-новому підійти до життя... Наблизитись до нового побуту... Як на спробу не животіти, а свідомо будувати своє життя...
— Але ж ви без філософії, хлопці! — попросив Куниця.— Конкретніше. А? Бо тут не теорія, можна сказати, а сама практика...
Знову мовчали, схилившися над столом і хвилями цигаркового диму вкриваючись; здавалося, грають двоє складну партію в шахи, а третій уважно стежить за обома, за обох хвилюючись.
— А чому ти думаєш, Іване, що все це так серйозно? — не сподіваючись на відповідь, запитав Писаренко.— Вся ця історія з Завадською... Та, може, й не вона тут винна, а тільки її ноги? Ти розумієш мене? Ноги. Жіночі ноги...
— Ні, ніхто инший з жінок мене не цікавить.
— Тек-с... Ну, а може, все це скороминуще? Легенький флірт, наприклад...
І враз, як удар, несподівано, голосом суворим кинув:
— Ти, Іване, скажи нам просто — чого ти саме боїшся цієї співачки? Чому ти тривогу б'єш? Бо що ж тут страшного, зрештою, що тягне тебе до цієї жінки! Річ природня. Значить, привабніша вона тобі за дружину; значить, перестала дружина задовольняти тебе як жінка... Тисячі "значить" може бути!
— Гаразд. Я скажу, коли ви й досі самі не збагнули... Голос Іванові Семеновичу бринів спокійно і металево.
Руба долонею по столі такт відбиваючи, казав, собі, а не иншим, здавалось, з'ясовуючи:
— Однаково мені, чому тягне мене до цієї співачки. Важно, що тягне. І важно, що не хочу я цього. Не на словах, а справді, глибоко й щиро. Я мов розколовся надвоє, сам з собою змагаюсь... Чи недуга це, як Куниця казав, чи ні, не знаю; але ж мука страшна. Та довго так бути не може: якась половина моя мусить перемогти, мушу я знову стати суцільним.
— Тек-с,— задумався Писаренко.— Але ж чому ти думаєш, що переможе воля твоя, твоя свідомість, чи що, а не ця... пристрасть? Чому ти певен?..
Іван Семенович сумно похитав головою.
— Я не певен,— заплющився він.— Для того й вас кликав, мабуть... Для того і Наталці... Щоб було спертись на кого.
Посміхнувсь жалісливо й стомлено, але ж не дав йому спочити Писаренко, спитав:
— А нащо тобі боротися з цим? Може, краще скоритись?
— Та відчуй же — не хочу я цього,— не ствердив, а мов поскарживсь Іван Семенович.
— Чому не хочеш? — як щасливий шахіст "шах і мат", вигукнув пошепки Писаренко.
Іван Семенович подививсь на нього пильно та сліпо і тихо-тихо вронив:
— Зміщанюсь...
Довго палили мовчки, потім відхилив двері Куниця й гукнув сипко:
— Наталко! А зайдіть-но сюди!
Зачувши жінчині кроки, Іван Семенович відсунувся від стола так, щоб тінь від дашка падала йому на обличчя, і сидів нерухомо, стиха цигаркою пихкаючи.
— Що це у вас? Нарада? — запитала, під дверима ставши, Наталка.
— Угу...— промимрив Куниця.— А ви — як представник Жінвідділу...
І зиркнув благально на Писаренка.
— Та що це ви всі якісь... Що сталось?
— Нічого не сталося, власне,— виступив з кутка Писаренко.— А єсть у нас складна дуже справа, яку треба розв'язувати з вами спільно...
— Спільно? Зі мною?
— Да... Тільки ви не хвилюйтесь...
— Я не хвилююсь,— зблідла трохи Наталка й, сівши, наказала: — Викладуйте.
— Справа, бачите, така складна й надзвичайна, що я навіть не знаю, як і почати,— погриз Писаренко сірничка.— Власне, все це мав би сказати вам сам Іван, але ж...
— Чорт знає що! — вигукнув раптом Куниця й, бігаючи з кутка в куток, фраз не кінчаючи, доводив, що все це зовсім не так складно, як ці два йолопи уявляють, що це все надзвичайно просто, як палець, просто і кожному зрозуміло. І нема чого крутити та плутати, а треба все руба й одверто казати... Адже Наталка — своя людина, з нею нема чого сюсюкати; не бійсь — істерики не підпустить!
(Продовження на наступній сторінці)