Ранком не пішов до Управи, а, задуманий і неуважний, ходив по заводі, уникаючи розмов і поглядів; потім, обминаючи управське подвір'я, вийшов за ворота й, не поспішаючи, мов неробочого дня гуляти вийшов, пішов у протилежний від міста бік, туди, де за низькими заводськими склепами синіло широке зимове поле. Колючий вітрець, плачучи в телеграфних дротах тонко й жалісливо, змітав придорожній сніговий порох — здавалось, куриться в далечині поле, стелеться по нім вихрастий синюватий димок...
Коли скінчився останній паркан і з усіх боків попливла на Івана Семеновича біла і рівна далечінь, спокійніше засотались йому думки. Власне, не було думок, а тільки одна безконечна і невиразна, що плутається йому ще від учора, крізь цілісіньку ніч безсонну... І тільки тепер, на холодному вітрі, перестала вона вихратися й розтікатись, а, немов змерзнувши, зіщулилась у звичайні, як всі инші, слова...
"Значить, брехня? — сам до себе промовив Іван Семенович, наче до чужого голосу прислухаючись.— Значить, дурив самого себе? Може, й відпустці радів, як утечі? Утечі від самого себе?" — криво посміхнувся він в ріденькі свої біляві вусики.
І, знову пригадуючи свої останні дні, розмови і зустрічі, розумів себе до найдрібнішого відруху: полохається він — безсилий і самого себе непевний — чуючи небезпеку, що в нім самім і зароджується; жахається — і боїться собі та иншим у цьому признатися, бреше й инших замість себе винуватить...
— Будівник!.. — гидливо, мов брудну лайку, кинув він голосно в біле поле й почув, що треба йому зараз же, негайно побачити Сквирського...
Набираючи в калоші сипкого снігу, поспішав до заводу, уявляючи, як розповість він довгоногому інженерові геть усе щиро й просто і вдвох доберуть вони, як треба боротися Іванові Семеновичу з усім тим, що, проти його волі й бажання, вплітається в його життя...
Та, побачивши, як, стоячи посеред управського двору, пильно вдивляється інженер Сквирський в сіре, порожнє небо, розгубив слова Іван Семенович і мовчки стояв перед ним, з ноги на ногу переступаючи.
— Ви маєте мені щось сказати? — однотонно, якимсь дерев'яним голосом спитав Сквирський, не дивлячись навіть на Івана Семеновича.
— Ні,— відказав той. І собі вдивляючись у небо, пояснив: — Я маю спитати вас...
— Питайте,— погодився Сквирський.
І несподівано для себе спитав Іван Семенович, мов таємницю яку випитуючи:
— Чого ви дивитесь вгору, інженере Сквирський? Помовчавши, відповів той:
— Я завсігди дивлюсь вгору.
— І не спотикаєтесь?
— І не спотикаюся. Ні. Взагалі затямте надалі, товаришу Орловець: спотикається здебільшого той, хто дивиться вниз, під ноги.
Повернувся й хотів іти геть, але ж затримав його Іван Семенович, сказавши:
— Пам'ятаєте нашу нічну розмову у вас, інженере Сквирський?
— Ну? — немов тільки тепер побачив той Івана Семеновича.
— Так от, ви казали тоді, що людина повинна нічого не приймати від життя, не перевіривши себе, не упевнившись, що це їй справді потрібне... Що людина повинна завсігди вибірати, а не брати перше-ліпше...
— Вам надійшов час вибірати? — ступив до нього Сквирський, обкидаючи його гарячим поглядом.
— А тепер скажіть мені,— не відповів Іван Семенович,— що мусить робити людина, коли розуміє, що те, що дає їй життя, до чого навіть вона сама тягнеться,— їй вороже, їй самій протирічить? Адже мусить людина тоді і з життям, і з собою боротися?
— Боротись з собою? Ні. Ви зрозумійте, Орловець: раз людина усвідомила, а значить, і глибоко відчула, що те, до чого її досі тягло, їй вороже, для життя її плюса не становить,— людину до того вже не тягтиме. Тоді людині нема чого з собою боротись... А коли бореться вона з собою — значить, непевна себе, значить, не може ще визначити, чи справді непотрібне їй те, до чого її, як ви кажете, тягне...
І, побачивши Звірятина, круто повернувся й пішов до Управи.
"От і поговорили",— подумав Іван Степанович, сам не знаючи, на кого — чи на Сквирського, чи на Звірятина — гніваючись, і сердито промовив:
— А ви завсігди посміхаєтесь, Звірятин... Вам так весело жити?
— Я, вельмишановний, тієї думки,— показуючи золоті коронки, відказав той,— що, нудьгуючи, й жити не варто. Та й немає в мене часу для нудьги — стільки треба пережити, передумати... Перецілувати... Я ж не інженер Сквирський — на метафізику не хворію...
— Ви з ним не згоджуєтесь?
— Та який же дурень з ним згодиться! — вигукнув зло.— Да, ми з ним різні...— провадив уже спокійніше.— Зовсім різні. Інженер Сквирський, вельмишановний, не живе, а тільки перманентно збірається жити, ну а я живий — і живу. Повно, пожадливо, смачно! Беручи від життя все, що воно дає, вириваючи те, чого воно не хоче дати... А інженер Сквирський ви-бі-ра-є,— іронічно перекосив обличчя Звірятин.— Він, бачте, з усіх прекрасних неповторних можливостей мусить вибрати лише те, що цілком йому відповідає. Він боїться помилки! Ну, а я — ні. Я беру все, все облапаю, обмацаю, обсмокчу — і потім уже викину те, що мені непотрібне зовсім... Він, не живучи, вибірає, немов задачу якусь вирішує, те, що йому, щоб жити, потрібне; я, живучи, все переживаючи, відкидаю те, що мені не відповідає...
— Ну, а ви, вельмишановний,— насмішкувато подивився він на Івана Семеновича,— ні се ні те... Ні-се-ніт-ни-ця...— проворкотав по складах і, вклонившися, пішов геть.
Іван Семенович хотів був образитись і відказати щось гостре й зле, але втишив його глибокий зміст цього коротенького слова.
"Нісенітниця...— повторив він про себе.— Ні се ні те..." Так, він справді ні те ні се. В цьому й причина всієї плутанини останніх днів... Досі не знаючи, як мусить він ставитись, а головне, досі не зрозумівши, як він уже ставиться до всього того, що проситься в його життя після зустрічі з Завадською, плутається він у своїх почуттях і думках, не знає, на яку ступити.
"От воно в чім уся недуга моя",— подумав Іван Семенович і, щасливий, що насмів нарешті сам себе пояснити, гордий перед собою, пішов додому через управський двір, мов неробочого дня гуляючи.
Дома, вдоволений, що нікого більше немає, ходив з кімнати в кімнату, ні про що вже не думаючи, аж доки стомились ноги; тоді перекусив трохи, замість обідати, і ліг собі на канапі, важкою бекешею вкрившись. Спав спокійно і міцно, дихаючи глибоко і рівно і навіть у сні посміхаючись втішено.
Розбудив його дрібний стукіт у вхідні двері, коли вже надвечір'я густо засинило вікна. "Хтось чужий",— невдоволено подумав він, знаючи, що в кожного з домашніх є ключ, і, накинувши бекешу, пішов до передпокою.
— Свої, свої! — почув він напівзнайомий голос і, розчинивши двері, подумав, чи не сниться йому все це: тюпцяв перед ним, низько вклоняючись і малі свої ручки потираючи, рецензент Мюфке.
— Ви до мене? — мов перед небезпекою, спробував Іван Семенович причинити двері перед патлатим дідком, але ж той вбокувався вже до передпокою й радісно смикав господаря за правицю.
Так, так, він до нього, до товариша Орловця... Він такий радий, бачачи його при здоров'ї, такий радий... Всі вони почали вже турбуватись за нього, так довго його не бачивши... Всі, їй-богу, всі. Навіть Ірина Едуардівна,— ніби посмоктав дідок це ім'я. Власне, з її доручення й насмів він потурбувати шановного товариша Орловця...
— Що? Ви від Завадської? — вирвав у Мюфке свою руку Іван Семенович, почуваючи, як лоскітно холонуть йому пучки.
Так, так, Мюфке від неї, тобто з її доручення. Вона вже не раз питала, чому це не видно товариша Орловця, а сьогодні так просто і сказала, що має до нього важливу справу... Ну, а що ж це, як не доручення йому, Мюфке, відшукати й привезти товариша Орловця? Звичайно, доручення...
— В неї до мене справа? — ухопився Іван Семенович за це слово, що спрощувало йому становище: прийде, порадить чи допоможе — і все. Одійде собі знову геть... А там відпустка, відпочинок...
— А хоч би й не було справи? Що ж тут такого? — заклопотано здивувався Мюфке.— Хіба товаришеві Орловцеві так неприємно бувати в товаристві славнозвісної співачки? Ой, якої співачки! — цмокнув він губами й потрусив лупою з довгих своїх патлів.
— Гаразд,— забринів рішучістю голос Івана Семеновича.— Вона вдома сьогодні?
— Так, чекає... Та й взагалі вона все вдома тепер сидить... Цілий тиждень цей не співає... Нудиться чомусь...
— То ідем зараз.
Він одяг бекешу в рукава, взяв шапку і, так і не пустивши гостя далі передпокою, розчинив перед ним двері на гайок.
Не слухаючи, про що, то відстаючи, то наздоганяючи його, захлинається Мюфке, думав Іван Семенович, широко якось і спокійно, що так і мусив би він давно робити, що годі йому, мов той струсь, заплющуватись, а треба йти просто на небезпеку...
Коли сіли на візника, пригорнувся до Івана Семеновича рецензент, розповідаючи, яке цікаве товариство буває у Завадської, які цікаві й неоднакові люди... Перелічував, смакуючи прізвища, й коли назвав поруч Сквирського і Звірятина, спинив його Іван Семенович.
(Продовження на наступній сторінці)