На узліссі стояла сторожка, а коло неї — копичка сіна. Лісник, як і сподівався Мацько, пішов туди, і невдовзі над хатиною з’явився легенький сизий димок. Лис не переносив диму, але цього разу він пах рибою і ще якоюсь травою.
Минуло небагато часу, і дід вийшов з хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою хусткою. До лисового носа знову донісся спокусливий запах риби. Дід пошкутильгав стежкою до села. Лис теж мав свою стежку до села, і обидві стежки зустрічались на містку. Проте лис із дідом ніде не сходились, крім лісу. І обоє були з цього задоволені.
Проте сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би взяти й піти поруч з дідом, вдихаючи запах його кирзових чобіт, тютюну, слухаючи лагідний голос.
Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Піднявши голову, він одразу ж метнувся під кущ і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.
— Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто, крім Павука, ще сіті розставляє?
— Йой, вуйку, не гнівайтеся! —лагідно озвався лис.— Так гуділо, що я ледве не оглух.
— Літак?
— Літак, а все одно страшно. Ще впаде...
— Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Ще такого не було! Слухай, тобі нічим не пахне?
— Рибою,— признався лис.— І димом.
— Та я не про те! Літак тут нічим не побризкав?
Лис понюхав.
— Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?
— Мав колись, та пропав. Добре, що сам залишився живий!
— Та що ви кажете?!
Лису дуже кортіло з кимось відвести душу. Павук не вельми йому подобався. Мав до біса очей, і перед ним нічого не можна було втаїти. Ще й був призвичаєний вішати співрозмовнику павутину на вуха і хвіст.
— Гербіциди кляті, бодай їм добра не було. Отак просто з літака сиплють нам погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?
— Ні, вуйку.
— Я теж не знаю, на яку твар їх сиплють. Як нанюхався їх, то вже більше нічого не внюхаю... Раніше мушка була як мед солоденька, а тепер, котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув Павук, снуючи туди-сюди.
— Ой вуйку, я так само волів би не бути лисом!
— А ким би ти волів бути? — поцікавився Павук.
— Всім, не лисом. Може, людиною, а може, й кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла...
— Як то нема нікому? А мені? —образився Павук.— Це, можна сказати, моя батьківщина.
"Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обплутувати!" — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно, обсновує його павутиною.
— Слухайте, а добре було б, якби я людиною став? Га, вуйку?
— Ти що, здурів? Ті люди — як перекотиполе. Сьогодні тут, завтра там. Бігають, як навіжені. Я чого у ліс втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вичищає. Сидиш собі, тчеш павутину, їси, потім знову тчеш, потім знову їси... Нікуди не. треба спішити...
— О-ох! — зітхнув лис.
— Ти чого охкаєш?
— Я би вік отак сидів на сонячній галявині!
— А, що вже кому... Мені більше в затінку подобається...
— Мабуть, краще бути кущиком...— вирішив лис.
— То ставай!
— Як стати?
— Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Може, повірять...
— Ні, не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять, що я кущ.
— Е-е, помиляєшся, голубе!.. Художник не кожному вгодить, а під кущем кожен захисток знайде.
— Які ви, вуйку, мудрі! —захоплено мовив лис.— Мені би ваш розум...
— То стань павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може б, і був розумніший.
— Ой, правда ваша! — зітхнув лис.— Але мені б краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.
— Е ні, як вже кущ, то кущ, — заперечив Павук.— Слухай, у тебе ж листя не по сезону...
— Яке листя? — не зрозумів Мацько.
— Шерсть у тебе відтепер листям стала. Ясно? Листя в тебе по-осінньому жовте.
— Руде.
— Один дідько, чи руде, чи жовте. То, може б, ти перемалювався, чи що, на зелене? А то ніхто не повірить, що ти кущ.
— Я перемалююся. Мені що! Я ж, можна сказати, художник. Вже так себе розмалюю, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! — закричав радісно лис, аж павутина порвалася.
— Ой, вибачте, вуйку...
— Нічого, нічого... Я так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай, кущику!
— Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.
РОЗДІЛ X,
в якому теж нема нічого фантастичного, окрім полювання на лиса
Сонце вже помаленьку заходило, кидаючи останні щедрі промені на верхівки вишень. Лялечка нікому не признавався, що чекає на лиса. Сидів собі в садку на стільчику і був певен, що лис, коли перемалюється, обов’язково зайде йому показатись. Дід, просто смішно, ще дотепер шукає відерце з фарбою. Лис, напевно, сам принесе відерце, коли перемалюється. Ой, швидше би!
Коли він розповів Славкові про лиса, той спочатку теж не повірив. Сказав: "Не бреши!" А в самого аж очі загорілись. Потім сказав: "Якби знав, то тоді б свою рогатку дав". Хитрий який! Лис би втік і більше б не прийшов...
— Олег!
Лялечка підняв голову.
— Хочеш, покатаю?
Це був Роман, Славків старший брат. Він ходив уже у сьомий клас і мав свій велосипед.
— Хочу!
— Сідай! Я сьогодні добрий.
— А де Славко?
— Дома. Так дістав від баби, сісти не може. Цікаво, що ви таке задумали, що він всі шнури, на які баба лахи вішала, повідтинав і десь сховав?
— Я нічого не знаю! — здивувався Лялечка і подумав:
"Диви, який хитрий! Без мене хоче лиса зловити". Й уголос сказав: — Та не зловить він його!
— Кого?
— Лиса.
— О,— засміявся Роман,— а ти кажеш, що нічого не знаєш! Ну, то куди поїдемо?
— До лісу.
— Е, до лісу вже пізно! А от до річки, прошу дуже! Сідай…
Він посадовив Лялечку на раму велосипеда, і вони обоє, міцно тримаючись за руль, помчали вулицею. Вітер геть розкуйовдив кучері Лялечки. Хлопець майже нічого не бачив, тільки, коли колеса наскакували на камінчик, холонув від страху. Лялечку ніхто ніколи не катав на велосипеді. Мама не вміла їздити. Якби тато не поїхав далеко, Лялечка міг би його попросити. Тато, напевно, вмів їздити на велосипеді. Лялечка ще його не бачив. Мама раз на місяць брала від нього гроші на пошті й гнівалася, що мало. Лялечці от гроші здавалися великим багатством. За них можна було купити всі машини в універмазі.
Вони під’їхали до самої річки й зупинились коло містка. Роман зсадив Лялечку на землю, і той полегшено зітхнув. Як тут було гарно! Прозора водичка дзюрчала між камінцями, і де-не-де мигтіли малюсінькі рибки. Лялечка попробував, чи тепла вода.
— Ей, ти у воду не лізь! Намокнеш, хто буде за тебе відповідати? — закричав Роман.
Лялечка слухняно відсмикнув руку. Коли він обернувся, то побачив, як Роман, присівши на камінь, курить цигарку, раз у раз дивлячись, чи хто не йде.
— Ти теж дивися. А то як наднесуть когось чорти, біди не оберешся...
Лялечка захоплено дивився, як у того з рота й носа клубками йшов дим.
— А ти вухами можеш дим випускати?
— Що, я клоун? — образився Роман.— Ану розкажи мені, що ви за лиса збираєтесь ловити!
Лялечка мовчав.
— Не бійся, нікому не скажу! Щось я чув від Славка, ніби лис якийсь у вас відро з фарбою вкрав. Чого тільки ті діти не придумають! Цирк! Може, ваш лис ще балакати вміє по-нашому?
— Не знаю,— буркнув Лялечка сердито.— Я з ним не говорив.
Роман реготав, може, з хвилину, а потім несподівано зробив страшні очі:
— Хочеш, я тебе навчу, як на лиса полювати? Значить, так, береш сокиру, як не маєш рушниці, і гайда в ліс. Знаходиш лисячу нору, розкладаєш вогонь, щоб дим тягнуло в нору, і чекаєш. Довго, недовго, але чекаєш...
Роман спинився і посміхнувся недобре. Лялечці раптом здалося, що зараз станеться щось страшне. Він хотів затулити вуха, аби не чути Романових слів, але не міг поворухнутись.
— Так от... Як лис почне задихатися, то мусить або вилізти з нори, або здохнути. А котрий лис хоче здихати? От він вискакує з нори, а ти його сокирою по голові цюк — і все. Найтяжче нору знайти, правда?
Лялечка опустив очі. Але Роман, добре його налякавши, подобрів.
— Не бійся, не вб’ю твого лиса! Я тебе, коли хочеш, буду кожного вечора катати. Тільки не скажи, що я курив, бо будеш бідний, небоже. Пойняв?
— Угу,— хитнув головою Лялечка.
— Ну, сідай! Поїхали! — позіхнув Роман.
Лялечка не хотів Іти спати. Він все ще сподівався, що лис з’явиться сьогодні. Вже геть стемніло, а хлопець і далі вибігав надвір, вслухався, як вітер шарудить вишневим листям.
(Продовження на наступній сторінці)