Лялечку мама привозила кілька разів на село, але тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його не відпускали ніде самого. В місті ще не дивно: там можна заблудитись, чи під машину потрапити, або може "вкрасти чужий дядя", але в селі чого боятись?
Лялечці бабуся пообіцяла, що піде з ним на річку купатись, коли він все з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на таку умову, але бабця все ж його заговорила і вклала спати. Хлопець крутився-крутився, товкся об подушку і ніяк не міг заснути. Від його коників у бабці розболілось серце, і вона покликала діда.
Той задрімав було в холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в одних трусах. До того ж від нього несло горілкою.
Лялечка заліз з головою під простирадло і завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і Лялечка з-під простирадла коротко гавкнув.
— Я тобі погавкаю! — сердито сказав дід.— Сиди тихо, бо як ще раз встану, то будеш, чоловіче, бідний!
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! —огризнувся хлопець.
Дід уже звик до цього і пішов досипати. Він вважав, що людина може зрозуміти все за один раз, треба тільки сказати це відповідним тоном.
Лялечка й справді все зрозумів і притих. Надворі було зовсім тихо. В шибку зачиненого вікна билась муха, зрідка кудкудакала курка чи цвірінькав горобець.
Хлопець непомітно заснув, і йому приснилось море, велике-велике, а він іде з мамою берегом, і йому дуже хочеться пити, води ніде нема, а морська — солона і її не можна пити. Але Лялечка ніколи не куштував морської води і хоче її спробувати. А мама не дає йому зачерпнути. Він виривається і ніяк не може вирватись. Море дуже шумить.
Лялечка прокинувся. Надворі й справді шуміла вода, тільки її не було видно крізь заслонене вікно. Падав дощ, і хлопець знав уже з власного досвіду, що надвір його не пустять й на річку теж він не піде з бабою. Доведеться сидіти до вечора в хаті. Але дощ перестав, і надвір його все-таки пустили, хоч заставили одягти курточку.
Лялечка стрибав через калюжі і в калюжі, коли біг до Славка. Той сидів на колоді під хатою і стругав гілку великим ножем.
— Що ти робиш? — спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний. І нічого не боявся!
— Що, що!..— У Славка був поганий настрій.— Хіба не бачиш? Рогатку роблю. Не заважай, бо як вріжу!
Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись.
— Хочеш, я тобі дам цукерок?
Славко проковтнув цукерок, облизав липкі пальці й взявся знову за роботу.
— Мене баба била,— він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви.— Як виросту, я їй покажу…— І Славко сказав дуже погане слово.
Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова і щоразу заплющував очі з переляку.
— А ти знаєш, нащо мені рогатка?
— Нащо? — спитав Лялечка.
— На лиса! Я як стрельну в нього, то буде знати, куди лізти!
— На котрого лиса?
— На того, що кури краде. Тато вдосвіта виходив, то бачив, як лис крутився коло стайні.
— А-а,— кивнув Лялечка.— А ти його бачив?
— Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури покраде...— І Славко знову сказав погане слово.
— А де він живе?
— Та в лісі, там,— і показав рукою.— Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу.
Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно мов на долоні городи, за ними річку, поле і далеко-далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.
— Він звідти приходить. Бачиш?
— Бачу,— відказав Лялечка.
Вони посідали на траву, і Славко взявся знову за роботу. Лялечці дуже кортіло попробувати стругати, і він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем. Вдома йому до ножа навіть підійти не давали.
— Олежку, Олежку!
Славко озирнувся і прихилив голову:
— Твій дідо. Тікаймо!
Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу:
— Дурню, я кому сказав!
Лялечка теж, обдираючи коліна, покотився вниз. Славко захіхікав.
— Диви, як шукає!..
Дід стояв на горбі, роззираючись довкола. Він був зовсім близько. Лялечці стало страшно, і він сказав:
— Може, вийдем?
Славко затулив йому рота долонею, але вже було пізно. Дід неквапно спустився вниз, розсунув кущі і грізно запитав Лялечку:
— Ти що тут робиш? Ходи додому!
Він взяв його за руку і потягнув за собою. Лялечка жалібно озирнувся на Славка, але той пригрозив йому кулаком.
Лялечка показав язика.
Дома Лялечці сказали сидіти і нікуди не йти. Бабця кудись пішла, і дід мав доглянути за внуком. Він дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дід вмочав пензлик у маленьке відерце із зеленою фарбою і водив ним по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала.
Дід спересердя плюнув.
— Оліфи дав забагато!
Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.
— Ти що сказав? — Дід повернувся й обурено глянув на внука.— Ану, ходи сюди!
Лялечка закліпав очима і втік.
— Чекай, чекай, ще раз таке скажеш — відлуплю, на чім світ стоїть!
Лялечка сховався за хатою. Не знати, що й було б, якби діда не покликали до сусіда. А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.
— Ба, а коли мама приїде?
— Скоро. Скучив за нею? — бабця поцілувала Лялечку і погладила його по голові.
Дід того дня так і не фарбував паркана. Та й швидко уже почало сутеніти. Дід дивився телевізор, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику й розглядав книжку з малюнками.
Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Лис був такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.
Так вони дивились одне на одного з добру хвилину. Лялечка не міг поворухнутись з несподіванки. Лис зрозумів, що йому нічого не загрожує, і підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця з фарбою, взяв зубами дужку, і підняв і, задкуючи, поліз у кущі.
Гілля захиталось, і лиса мов не було...
РОЗДІЛ VI,
де розігрується кривава драма
Чи варто, шановний читачу, описувати гірке пробудження художника, в котрого забрали плоди його натхнення, які без шкоди для здоров’я можна було не творити і вести спосіб життя, належний кожному звичайному лису? Грубе заперечення нікчемностей — що може бути гірше для митця, щирого у своєму прагненні нести світло істини?!
Але не будемо лити крокодилячі сльози. Лис подумав спочатку, що картини вкрали, і це вселяло якусь надію, можливо, вони все-таки були чогось варті. Бідного Мацька постійно мучили сумніви, що він робить не так, як слід.
Знайшовши кілька обривків паперу (лису не було важко вкрасти папір, як і фарбу, в мандрівних топографів, що таборились один час біля річки), він все-таки змушений був визнати гірку правду: картини хтось з’їв. Кидаючись в розпачі від одного кущика до другого, лис наткнувся на здохле мишеня, що валялось, тримаючи в зубах шматочок паперу.
Мерзенна тварюка через надмірну жадібність переїлась і здохла.
Але це не могло втішити лиса. Якщо ви гадаєте, що плакати властиво тільки людині і крокодилові та, може, ще кільком невідомим автору істотам, то ви, напевно, маєте рацію. Але чистісінька правда і те, що лис заплакав, потихеньку скімлячи, геть оглушений ударом долі. Лисяча сутність, з котрою він боровся в ім’я загальнозвірячого, на якусь мить покинула його в скорботі.
Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і навіть хвіст його не ворушився. Лис плакав. Ніхто ніколи не бачив, як плаче лис на сонячній галявині, коли все. навколо радіє ранку, тому що вітер розігнав хмари і тільки поодинокі з них неквапно простують небом, не затуляючи сонця...
Але в наступну мить кров предків збунтувалась в Мацьку. Погрозливим червоним світлом спалахнули очі, до того затуманені слізьми, наїжачилася шерсть, і лис звівся на передні лапи. Серце його жадало помсти.
Лис метнувся в гущавину, охоплений ненаситним бажанням трощити зубами все ненависне мишаче поріддя, як знищили ці нікчеми його геніальні картини. І те, що жодна з них поки що не траплялась йому на очі, ще більше лютило лиса. Засліплений невтолимою жадобою помсти, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й боляче вколов лапу.
— Ти що, здурів? — пирхнув їжак, впізнавши лиса, і ображено кліпнув маленькими жвавими очицями: — Ну й вигляд у тебе!
Лис знеможено впав коло нього.
— Ти знаєш, що сталося? — заволав він трагічним голосом.
— Що, прийшли ліс рубати?! —перелякався Грицько.
Це було найбільше лихо, яке тільки могло існувати на світі.
— Гірше!
Грицько полегшено зітхнув.
— Гіршого бути не може.
Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село по яблука, і там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, а навесні він все-таки втік до лісу. Любив про це розповідати і завжди закінчував людським прислів’ям: скільки їжака не годуй — він все одно в ліс дивиться.
(Продовження на наступній сторінці)