Дівчина ввічливо посміхнулась. Вони обоє ніяково замовкли.
— Скажіть, а сюди: важко вступити? — спитав він. — Може, цього й не треба говорити, але ви ж все одно дізнаєтесь від когось іншого. Наш факультет називають факультетом невдах. Сюди йдуть ті, хто не знайшов свого місця в житті. Більшість із них, на жаль, не люблять природи.
— Я переконався, що люди взагалі якісь дивні... — почав було Сава, але одразу почервонів.
"Господи, що я мелю цій незнайомій дівчині?! Треба йти".
— Декан забере вас, напевно, на кафедру психології вищих тварин. Вам тут буде добре під його захистом.
— Як це під захистом? Хіба я житиму з ним в одному домі?
— Боже, яка ви дитина! Пробачте, звісно, ні. В нього своя сім’я. Брати під захист означає, що ніхто з підлеглих деканові викладачів і студентів не посмів вас образити чи принизити. Зрозуміли тепер?
Сава відчув, що дуже втомився. Прийшовши додому, він ліг спати й навіть не чув, як сліпа хазяйка прощається а птахами, зачиняючи на ніч вікно. Опівночі він прокинувся від голоду й спраги і мусив піти на кухню.
— От бачиш, Саво, — сказав він до себе. — Ти б прожив усе життя в своєму містечку й не дізнався б стільки, скільки за цей день. Хоча, біс його знав, навіщо це все тобі потрібне...
Вступні іспити Сава здав блискуче. Втім, від абітурієнтів біологічного факультету особливих знань не вимагалося. Вони спокійно могли себе не утруднювати підготовкою. Сава дуже розчарувався. Тільки-но він починав розповідати, викладачі одразу його обривали, кажучи: "Досить, я бачу, ви знаєте!" І якось дивно при цьому усміхалися, наче він мала дитина, від котрої не можна багато чекати. Сава хотів боротьби, а натомість йому розкривали обійми.
Університет давав принаймні житло. Студентські роки Сава вперто не хотів називати найкращими роками в своєму житті, хоча йому непогано велося. Він багато працював у бібліотеці та лабораторії, не пропускав занять. Опівночі повертався в гуртожиток, не раніше, і зразу падав на ліжко, засинаючи без сновидінь.
Виглядало так, наче, крім навчання, його нічого не цікавило. Але це було не так. Саву ще цікавило, що він буде їсти. Він не мав батьків, які б його утримували, отож вечорами працював. На останньому курсі у зв’язку з цим вибухнув величезний скандал, який закінчився тим, що Саву виключили з університету і замість диплома видали довідку, що він провчився чотири роки і виключений ва аморальну поведінку з правом поновлення. Найбільше Саву обурило те, що декан, котрий був незмінно люб’язний усі чотири роки, як тільки справа набула розголосу, не лише не став на захист свого улюбленця, а й щиро допомагав цькувати його. Він повівся лицемірно — риса, яка найбільше дивувала Саву в людях.
На судилищі, коли його поставили віч-на-віч з аудиторією викладачів та благонадійних студентів, декан прилюдно визнав, що довго вагався, чи приймати Саву в студенти, чи ні. Але врешті він погодився, сподіваючись, що безпосередні спостереження над Савою можуть дати деякий матеріал для науки.
— Ви таки багато з нього видоїли! — пролунала чиясь іронічна репліка.
Декан аж посірів з люті, однак зумів надати обличчю попереднього скорботного вигляду.
— Так, — сказав він, — і побоювання, і сподівання справдилися в однаковій мірі. Я згоден визнати свою вину. Саві не місце в університеті. Він становить небезпеку для колективу.
— Він — небезпечний конкурент! Ваші дисертації порівняно з його курсовими роботами придатні хіба що для клозета. Через таких, як ви, біологія застряла на допотопному емпіризмі!
— Хто це сказав? Встаньте!
Ряди захвилювались.
— Хто це сказав, питаю?
— Всі кажуть! — пролунав той самий, але вже трохи змінений голос.
Навколо вибухнув регіт.
— Прошу облишити дурні жарти! — гримнув кулаком по столу проректор. — Ми тут вирішуємо долю людини... так би мовити. Кожен, хто захоче виступити, може це зробити у встановленому порядку. У вас, — звернувся він до декана, — все?
— Все, — буркнув той.
— У мене до вас питання...
— Будь ласка!
— Як вийшло, що три роки підлеглий вам студент займався розпустою, як ви твердите, і про це не знала жодна душа? Я сам переглядав відомості: за всі роки навчання цей студент отримував найвищі оцінки, не мав жодного зауваження. Ще зовсім недавно ви називали Саву своїм найкращим студентом...
— Я не заперечую його успіхів, але якось він не прийшов на засідання наукового гуртка, яким керую я. Це — безвідповідально...
— Ідіотизм! — пролунала репліка, — Йому взагалі нічого там робити!
— Припиніть негайно! — гаркнув проректор. — Інакше я піду геть.
— Вас тут ніхто не тримає!
Проректор вдав, що не почув.
— Спасибі! В мене поки що немає до вас запитань. Хто ще бажає виступити?
— Можна мені?
— Будь ласка.
З кутка підвелася літня жінка, викладачка вищої математики. Сава майже не знав її, бо вона викладала тільки на першому курсі.
— Я проти, — сказала вона тихо, мнучи в руках хустинку. — Я не можу збагнути, що тут відбувається, звідки стільки озлоблення. Я не бачу тут Савиних однокурсників, які б могли розповісти про нього більше, ніж шановний декан і всі ми. Можливо, їх не запросили сюди чи вони самі побоялись. Я мало знаю цю історію, але мені здається, що все це тільки привід позбутися Сави.
— Даруйте, — почав було проректор. — Ви ставите під сумнів...
— Авжеж, я ставлю під сумнів весь цей, так би мовити, судовий процес, який схожий на заздалегідь продуманий спектакль. Це — жорстоко і підло. Ви помітили, що шановний декан всюди намагається підкреслити неповноцінність Сави, ставлячись до нього, як до піддослідного кролика. Відсутня логіка в такому питанні, вирішити яке для себе професор біології мусить конче: у питанні, чи мають тварини інтелект. Наскільки мені відомо, сучасна біологія заперечує це. Не мають. А наш професор завжди згодний з офіційною доктриною...
В залі засміялись.
— А тепер він підкреслює звірине начало Сави, водночас не заперечуючи його інтелекту... В університеті, кажуть, можна обійтися й без інтелекту. Якщо можна, то не страшно. Я маю на увазі інше. Колись на Землі існувала теорія расизму, жертвою якої стали мільйони людей, що мали темний колір шкіри. Можливо, в даному випадку виникає подібне явище, вкрай небезпечне для суспільства, в якому ми живемо. Найстрашніше, що проголошується расизм з високої професорської кафедри!
Голос її побляк серед бурі оплесків, обурливих вигуків і сміху.
— Тут не сміятись треба, а гарно подумати, спробувати осмислити вчинок Сави, мотиви, які спонукали його це зробити...
Зрештою слово було надано Саві. Йому пояснили, що він має говорити: розповісти, як усе сталося, чому і до яких висновків він дійшов. У його лице вп’ялись сотні зацікавлених очей. Залягла напружена, дещо співчутлива тиша...
...Перший рік навчання Саві прийшлося туго. Майже не залишилось грошей, які він виручив, продавши будиночок. Сава не мав друзів, котрі б його пригощали. Коли студенти гуртом ішли обідати, він відмовлявся, кажучи, що добре попоїв уранці. Гроші все одно кінчились, і Саві, звісно, було не до науки. Голова в нього паморочилась, і виникало цілком природне питання: чому одні студенти можуть купувати дорогі вина і тратити гроші на різні непотрібні речі, а інші не мають за що купити собі хліба чи бодай піти в найдешевшу їдальню з’їсти тарілку супу? Томас теж міг би піти в університет, але з ним вийшло б те саме, що й з Савою. Йому спало на думку звернутися до декана. Той вельми здивувався: навіщо Сава вступав, коли йому нема за що жити.
Студентів не брали на роботу, дбаючи про чистоту еліти. Сава розумів, що він надто помітний, і подався шукати роботу в ті райони міста, де про нього навряд чи чули. Це були квартали, де жили вантажники, злодії, повії, дрібні крамарі. Всюди напіврозвалені будинки, немощені вулиці, де на кожному кроці траплялись несподіванки: то худе кошеня, яке вигнуло дугою спину на купі сміття, то мотузка з білизною, розтягнута посеред вулиці, бабуся, котрої палить люльку на порозі вбогої халупи, голісінькі дітлахи. Це було незвично, але не надто страшне. Люди жили тут звичайні, тільки втомлені. Настільки втомлені, що навіть не звертали уваги на Савину зовнішність. А може, просто нічому уже не дивувались. Це буяй квартали старців і божевільних. Один безногий каліка, який жив з того, що просив милостиню, довідавшись, що Сава шукає роботи, вгостив його яблуком і після довгої мовчанки сказав, що, либонь, найкраще Саві піти до Віктора. Це був директор мандрівного цирку, який розкинув своє шатро поблизу, на пустирі. Каліка сам провів Саву туди, вправно стрибаючи на милицях через калюжі й вибоїни.
Саві пощастило. Директор цирку, огрядний чолов’яга з крихітними вусиками, швиденько зметикував, який скарб послала йому доля, і не скупився на обіцянки. Про "феномен Сави" він, слава богу, не чув.
Сава домовився, що виходитиме на роботу ввечері й виступатиме під іменем Сильвестр. Будь-яка платня йото влаштовувала, тільки б вистачило на харчі. Так Сава став дресирувальником звірів і почав вести подвійне життя. Він дресирував усіх тварин, які були в цирку: голуби — то й голуби, поросята — то й поросята, собаки, кішки, єдина мавпа — стара й дуже розумна. І ласки. Так, ласки. Сава переборов усі страхи і взявся дресирувати ласків, що й стало його коронним номером.
(Продовження на наступній сторінці)