— Ха-ха! — зареготався раптом другий фінікієць, молодий, чорнявий, з хижим поглядом великих чорних очей та тонким кривим носом. — Ха-ха! Ось тепер мій друг без труда за кілька дрібних монет дістане те саме, за що давав тобі, тварюко, два таланти. Шкода, що мене не було тоді з ним. Я за два таланти віддав би був не то дочку, а й коханку. Ти заслужив удар п'ястуком у живіт та десять потиличників обпльованою підошвою!
У сю хвилину якась постать заслонила собою світло сонця, промені якого заграли на золотих кучерях нового гостя. За ним ступав другий, чорнявий. Одним поглядом оцінив Нана тих, що ввійшли, і вмить упав ниць.
— Вітаю, достойний гостю, у смердючій халупці найпідлішого підніжка твоїх рабів. Хай ясна, сонячна поява Ра освітить пітьму її та охолодить духоту пахощами Пунту або леготом північного вітру, який віє тоді, коли на небо зійде вечірня зоря. Що накажеш, милостивий пане, батьку убогого, вдови і сироти, опікуне пригноблених, джерело справедливості і ласки?..
— Ти Нана, батько Герзет? — спитав гість, тріпнувши нетерпляче пальцями. — Я Евмахос, полковник воїнів його святості.
— Знаю се, найдостойніший стовпе тебанського храму Амона, знаю про тебе, любимця богині Мут...
— Не верзи дурниць! — гримнув Ксант. — Ти Нана?
— Ох, я, нещасний, побитий, зневірений...
— Гаразд! Я прийшов від Герзет. Вона призначена на святковий подарунок його святості, вічно живучому фараонові.
— Ох, ох! — захлипав Нана, все ще не встаючи з долівки. — Часами й душа королівського писаря поселяється в хробакові, який ссе нутрощі підлого хетійця або гебра. Що за честь! Боги! Чи його святість сам бажає глянути на грязюку біля своїх святих постолів і тому...
— Ні, се я бажаю з тобою поговорити.
Нана зірвався і встав. Обидва азіати заговорили між собою швидко незрозумілою мовою та раз у раз кидали швидкі погляди на Евмахоса. На ньому, наче фарби на гладенькій поверхні папірусу, відбивалися почуття, та він сам не звертав уваги на розмову фінікійців. Тільки Лазій раз і другий глянув на них, але зразу ж відвернувся і сів на край величезного глиняного глека, в якому на дні лежали ще рештки ячменю.
Тим часом Евмахос заклинав на всі святощі батька, щоб допоміг йому відібрати Герзет від жерців.
— Заки прийде вечір, — говорив, — приведу тобі її, по волі чи по неволі, якщо погодишся віддати її мені. Дарма що викличу на себе гнів жерців. У Себенніті завжди знайдеться корабель, що попливе до Кітери або Крети. У мене грошей досить, а могутній брат Зевса Посейдон...
— Навіщо тобі, полковнику, їхати у Себенніт? — втрутився знічев'я молодий купець. — Ось наші два кораблі вирушають з пристані, як тільки ми вернемось з Пібаста. За добру плату завезу тебе на Крету чи куди хочеш. Ось у тебе після війни, певно, буде чимало всілякого добра, дівчат з Кадеша тощо. Сьогодні вночі можу їхати на всі чотири сторони.
Нана сидів з посірілим лицем на долівці, а з його очей капали сльози. Руки звисали безсило вздовж тіла, наче в умираючого, а з горлянки добувалися звуки, схожі чи то на плач крокодила, чи то на кудкудакання курки.
— Усе, ваші достойності, рад я вам вчинити, власної жінки не пожалів би. Якби в мене було б дві голови — корови та левиці, — як у Гатори й Сехмет, я звернув би левину до вас, а коров'ячу... або ні, — коров'ячу до вас, а левину до побожних жерців з храму великої богині. Але — ах! Не знаєте ви наших храмів, не знаєте ані всевидючості духовників, ані їх мстивості. Сам фараон, хай вічно царствує у хвалі, здоров'ї та силі, боїться їх, а принаймні не дратує їх. А я, безсила черепаха, яка порпається у болоті, мав би на таке зважитися...
— На Таніту, якій служать курії — закпив фінікієць. — Навіть черепаха запорпує у пісок свої яйця, щоб не знайшли їх шакали, а ти, Нана, не вмів уберегти як слід дочки. Шкода з ним говорити, достойний полковнику пеласгійців, він нам не допоможе у нашому ділі!
Обидва купці повставали зі своїх місць, тільки Лазій сидів, як і раніше, на бочці, а голяр зі стогоном знову впав на долівку. Його малі каправі очі швидко спідлоба оглянули трьох змовників, коли Лазій рухом руки затримав тих, що виходили.
— Послухайте й мене, достойнії — прохав. — Нана вам не допоможе, бо бліде боягузтво вселилося в його кості. Але чи ви певні, що він вас не зрадить жерцям? Погляньте на ньогої Ви бачили, може, собаку, яка, махаючи хвостом, підходить до п'яти зненавидженої людини, щоб її вкусити? Ви бачили змію-пекельницю у терні, коли над нею пересувається нога мандрівника? Гадюче серце у тієї людини, собачі очі, а вдача полохливого оленя!
Мимохіть глянули обидва купці та Евмахос на голяра, який сидів на долівці, а в малих його очах раз у раз займалися дивні вогники. Уста то розтулялися, наче він хотів сказати слово, то стягалися в маску глуму.
— На Гермесаї Лазій каже правду! — прошептав полковник і вмить вирвав з піхви широкий аор. — На насилля є хитрощі, на зраду — насилля. Вмирай, поганче!
Але молодший з купців Балім Регаб ухопив його за руку. Був дужкий, і по хвилині вдалося йому стишити гнів пеласгійця.
— Подумай, хоробрий полковнику, що се єгиптянин, — переконував його.
— Ба, голярі
— Так, але ми чужинці, а на нас дивляться вовком усі, в кого забираємо частину ласки його святості
— Я полковник воїнів, ближчий до його святості, навіть наставника дому воїнів.
— Усе те правда, але процес протягнувся б довго, а нам коштував би багато. Бач, глибокі калитки висять у складках одягу фараонових писарів.
— А що найважливіше, — докинув другий купець Магарбал, — Герзет пропаде, якщо нас замкнуть до в'язниці.
Ксант спам'ятався і, опустивши аор, дивився довгу хвилину на злобно усміхненого Нану. В його серці зібралося стільки невимовної злості, що аж сльози з'явилися у синіх очах.
— Богове! — вигукнув, і меч з брязкотом упав на долівку. — Що тут робити! Га, проклятий накорінок! Крокодил поїдає часом своїх дітей, та не дає їх пожирати іншим, а сен готов і на те.
— Ба, якщо я крокодил, то ви нечисті свині, і я волію з'їсти сам свою дитину, ніж дати її вам. Ви ж мені нерівня, бородаті поганці!
Хвилину стояли так один проти одного Нана й Евмахос і дихали злістю та помстою, а обидва фінікійці швидко перекидалися словами. Вкінці виступив Магарбал.
— Нана, — сказав, — ти розумний чоловік і знаєш, що навіть за зраду замислів полковника одержиш тільки копняка в черево від начальника дому жінок, а ножем по горлі з рук сього героя. В кожному випадку не дістанеш ні від кого ні утена міді, ані шекеля срібла. Навіть святі отці не заплатять тобі, бо дівчина призначена не їм, а фараонові Отже, слухай! Достойний Евмахос дасть тобі два таланти золотом, якщо мовчатимеш до нашого від'їзду. Дав би я тобі їх, але я купець, не смію мірятися з благородним та хоробрим героєм, від якого тікають хетієць та ефіоп.
Тут фінікієць схилився перед полковником. А лице молодого пеласгійця прояснилося, наче небо, коли вітер розжене хмари.
— Не два, але чотири таланти одержить Нана, а ти, мудрий пораднику, два. Твоя мудрість рятує мене, як баскі коні перед перевагою ворога.
— Дзеркало справедливості! — заголосив тоді Нана. — Хай небесний будівничий Птаг побудує тобі таку саму палату, як дім Рамзеса у Тебах; щастя ваше хай буде, як піраміда Хуфа, а дітей у вас хай буде стільки, що квітів у жертовному вінку Гатори. Але, бачиш, старі мої кості просять супочинку, вигоди, якої не маю, вздколи мій самоцвіт... — Тут Нана заплакав. — Тому прошу тебе, дай мені невільницю! У тебе їх багато, тобі все одно, чи маєш їх десять, чи тільки дев'ять.
— Згода! — відповів Евмахос, і змовники відійшли. Нана залишився у робітні, ждав грошей та невільниці, обидва купці пішли до пристані, а Лазій і Евмахос — до табору.
ВОЛЯ ФАРАОНА
Наче на крилах летів Ксант у табір. Важко сопучи та проклинаючи, поспішав за ним Лазій. У таборі на кожному кроці видно було наслідки нічної гульні. П'яні вояки у заяложеній та подертій одежі валялися біля наметів та колісниць. Невільниці та тверезіші вояки вовтузилися коло них, щоб врятувати їх від променів убивчого сонця, яке щораз вище підіймалося на темно-синьому небозводі Від пустині раз у раз подував гарячий вітер. Він обвівав нестерпною спекою болючі з похмілля голови п'янюг, а навіть затемнював розсудок декому і здоровому. Задушливе повітря тиснуло груди людей, робило їх байдужими до всього. З наметів час від часу показувалися голови азіатських невільниць з виразом смертельної втоми на білих лицях та у великих очах. Спека, духота, сопух 3 ще збільшували муку неволі.
Коні, осли, мули стояли посоловілі у тіні численних тамарисків, пальм та сикомор, на яких спали мавпи-песиголовці. Лише верблюди, яких Рамзес привів з Передньої Азії, спочивали вдоволені. Вони пережовували біля жолобів, у яких було повно води з Нілу. їх арабські погоничі спали неподалік у тіні низьких наметів. Вони не почували себе гаразд на землі фараонів і ждали тільки дозволу всемогутнього "союзника", щоб покинути країну грязі та заглибитись у суху жовту пустиню, під опіку зір і святих каменів Синаю.
(Продовження на наступній сторінці)