— Отут колись бував Петро Перший, — пояснила Олена Антонівна. — Знаєте, певне, хто він?
— Цар! — не забарилася відповісти Шура.
— От і не цар — імператор, — поправила Леся. Вона чула це ім'я від батька, коли той згадував Петербург, Петровську колегію. — Правда ж, тіточко Олено?
— Різниця в тім незначна. Що цар, що імператор.
Леся уважно оглядала будиночок, її цікавили не тільки причини, що змусили його величність відвідати цей далекий глухий закуток, а й те, коли і ким поставлена будова, хто в ній живе і звідки тіточці про все відомо.
Вони ходили довгенько, аж поки не повалив густий мокрий сніг.
Повернулись змоклі, забрьохані, за що Ганна Іванівна пригрозила:
— От не пущу більше, сидітимете вдома.
Вечорами Олена Антонівна кудись зникала, а повернувшись, допізна шепталася з Ганною Іванівною в сусідній кімнаті. Леся прислухалася — і чулися їй імена невідомих людей, уривки розповідей, буцімто під Володимиром пострілом крізь вікно вбито панського прикажчика, а в невеличкому селі Іваньє, що біля Дубна, невідомі розбили панську комору й забрали збіжжя...
Одного разу тіточка з обуренням розповідала про якихось — Леся добре не вчула — людей, що розтринькують свої сили на банкети та не потрібні нікому чвари.
Майже щоразу дівчинка засинала, не дочекавшись кінця тих розмов.
У негоду Олена Антонівна замикалася в кабінеті і довго щось писала. Виходила втомлена, бліда.
— Ось послухайте, що я тут натворила, — зверталась. Читала схвильовано про бідну селянську дівчину — наймичку Ганну, обдурену і збезчещену паничем"
Бувало, сходилися на квартиру до Косачів незнайомі Лесі юнаки та дівчата.
— Попаде нам від Ольги Петрівни, як приїде та довідається, — застерігала Ганна Іванівна.
Олена Антонівна на це не зважала. Щонеділі в одній із кімнат збирався гурт молоді. Гості ділилися новинами, читали вірші, а потім грали на фортепіано, співали. Особливо часто звучали тут "Варшавянка" і "Смело, товарищи, в ногу".
— Зараз е нова гарна пісня, — сказала якось Олена Антонівна і стиха проспівала: —"Замучен тяжелой неволей..."
Ніхто з присутніх не знав пісні. Попросили виконати її до кінця.
Тіточка сіла за фортепіано, взяла кілька акордів, ніби пробуючи голос, а потім вдарила по клавішах. Кімнату сповнила велична мелодія, в яку вплітався голос Олени Антонівни.
Коли вона закінчила, всі деякий час сиділи мовчки, полонені трагічним змістом пісні.
— А знаєте, хто написав її? Наш земляк, лучанин, — з гордістю мовила Олена Антонівна.
— Он як! Хто ж він, де тепер?
— Син мирового судді — Григорій Олександрович Мачтет...
Всі були вражені, слухали, затамувавши подих.
Слухала й Леся. В її уяві вимальовувався каземат — він чомусь був подібний до підземелля Луцького замку, і худий, змучений студент Чернишов, якого закатували за те, що подав голос на захист правди... Страшним сном проходила перед Лесею похоронна процесія, попереду якої робітники і студенти несли труну з тілом замученого товариша. Вони твердо ступали бруком, зі стиснутими кулаками і гнівом в очах. їм наказували розійтись, погрожували, а вони йшли і йшли...
І тоді вперше, спочатку несміливо, а дедалі дружніше, залунала пісня:
Замучен тяжелой неволей,
Ты славною смертью почил...
В борьбе за народное дело
Ты голову честно сложил...
Її заспівував кароокий, у форменому костюмі студент, який ішов у перших рядах. Сотні людей підхоплювали пісню, несли її, мов знамено. А вона — повільна, не дуже голосна — жахала жандармів, хитала старі мури, кликала до боротьби. З провулків виходили ще й ще люди, приєднувалися до процесії.
С тобою одна нам дорога:
Как ты, мы в острогах сгнием,
Как ты, для народного дела
Ми голови наши снесем...
Лютували охоронці порядку. Мов пси, кидалися жандарми на людей, намагалися зупинити натовп. Ось вони перегородили вулицю, зробили кілька залпів у повітря. Демонстранти скінчили пісню, звернули у про вулок і пішли грізною мовчазною лавиною.
На кладовищі, коли труну опустили в могилу, в морозній тиші чітко, надривно звучав голос Мачтета — друзі клялися відплатити ворогам...
— А через кілька днів того студента було заарештовано, — закінчила розповідь Олена Антонівна.
Леся мало не плаче, але тримається, бо ж тіточка зауважила, що плакати не личить, та ще при чужих.
Гості попрощалися, Олена Антонівна пішла проводжати їх, а Леся сидить і сидить за фортепіано, вишукуючи пальчиками почуту мелодію.
Вночі їй снився сон: іде вона широкими вулицями в робітничих лавах. Супроти них жандарми з гострими багнетами, солдати, а робітники — незламні, грізні — ідуть нестримно, впевнено назустріч сонцю. Поруч неї кароокий студент, а далі — дядько Михайло з пишною бородою і вусами — наче зійшов з фотографії, що недавно надіслав їм із Софії. Він трохи схудлий, змучений, але гордий, незламний... Леся співає. Слабенько бринить її голосок, але, вплітаючись у тисячоголосий хор демонстрантів, він теж стає могутнім, дужим.
IX
Тихим гомоном струмочків, що звідусіль дзюркотіли до річки, прощалася зима. Щодень приносив лагідніші подихи вітер і зеленіла на пагорбках земля. Відкурли-кали в синьому небі журавлі, відгелготіли гуси, і забродило повітря весняними пахощами. Вони пробиваються крізь набряклі бруньки, стебельця трави, що встеляє широкі надстирські береги, крізь зарості конвалій. Весна народжує в серці незнані сили.
Не сидиться Лесі. То на луг кортить, то бродила б попід замком, собором чи вузенькими, повними весняного клопоту вуличками. Та й що інше робити, коли в кімнаті нудота? Книжки, що їх батьки привезли із Франції, вже прочитала, а за підручниками цілий день не всидиш. Була б Шура, з нею ліпше, — так поїхала. Десь у Києві наймають з матір'ю кімнатку, запрошують у гості.
Від'їхала й тіточка Олена. Вона тепер аж у Петербурзі. Як-то там, чи безпечно їй? Скоро й вони кудись вирушать з Луцька. Мама не раз уже скаржилась на тутешні умови, натякала на власний постійний куточок. Куди ж тільки? Може, на Полтавщину, де бабуся? В кожному листі турбується вона про здоров'я онуків.
Там і добре було б, тільки ж як розпрощатися з Волинню? її, Лесю, вабитимуть сюди почуті пісні та легенди, кликатимуть мавки. Навіть у сні шумітимуть Їй темні волинські бори, лагідно хлюпотітимуть ясноводі озера. Де почув вона такий щирий спів соловейка?
Ні, не кине вона цих країв! Коли й поїде, то вернеться.
Невідоме непокоїло дівчинку. Леся частіше стала згадувати Звягельщину, просила знову повезти її на село послухати веснянок.
А скоро й нагода трапилась. І не звичайна. Прийшов якось батько обідати і ще з порога сказав:
— Танцюй, Оленько.
— Чого б то? — байдуже спитала та, накриваючи стіл. — Лист який надійшов?
— Не вгадала, — радів батько. — Куди цікавіше.
— То що ж? Кажи швидше.
— Землю нам дають на викуп.
— А де, в якому місці?
— Можна і тут, біля Луцька, а то є ще під Ковелем... Та ти давай обідати, я ж голоднісінький, — просив Петро Антонович, бачачи, що дружина перестала подавати, захопившись розмовою.
— Ой пробач, Петре. Сам же винен — то танцювати змушуєш, а то... Ну, сідай, я зараз, хутенько.
За обідом домовились, що наступної неділі поїдуть на оглядини до Ковеля, бо тут, мовляв, незручно — далеко від залізниці.
І ось вони знову в дорозі. Позаду лишився Луцьк, що проводжав їх розміреним дзвоном соборів і церков, а обабіч шляху потяглися близькі й далекі села та хутірці...
Хороше їхати отак — без турбот, і думати, й думати про все, що потрапляв на очі. Поруч ведуть ділову розмову батьки, ледве чутно мугиче Кароль на передку, щебече Ліля, а навстріч тягнуться на базар запряжені волами вози. На них — збіжжя і всяке хатнє начиння, а зверху, в кудлатих баранячих шапках і з незмінною люлькою в зубах, — статечні господарі. Подекуди за возом бреде нехотя корівчина.
Селяни вітаються, скидають поважно шапки, Петро Антонович відповідав їм так же. Вигляд у нього нездоровий: поглибшали зморшки на широкім чолі, обважніли повіки. І хоч веселий він, говіркий, а гляне на нього Леся, і жаль аж стискав груди. "Нелегко йому, — думав. — Скоріше б вирости, допомагатиму, як зможу. Шчого, що я квола, от підросту, наберуся сил, і побачить тоді..."
— Ти чому невесела, Лесенько? — запитув мати. — Болить що-небудь?
— Ні, мамочко, то я так... задумалась.
— Про що ж ти думаєш?
— Про все. І про вас. От коли виросту, помагатиму всім... а найперше бідним. Вони ж не винні, що бідні.
— Звичайно. Тільки ти менше про це турбуйся, ще вистачить на твою голову.
— А як воно саме думавться, що ж я зроблю?
— Так-так, Лесенько, думай... що думавться, те й думай... — втручавться батько. — Від цього не вбережеш, — стиха додав він дружині.
Співуче цокотять по брукові підковами коні; схилились над шляхом крислаті клени, ніби хочуть підслухати людську розмову, вгадати Лесині думи... Переспа... Голоби... Які дивні назви мають тут села!
— Тату, а як називається те село, куди ми їдемо? — запитув Леся.
— А тато ще вдома казав, треба було слухати, — втручавться Михайлик.
(Продовження на наступній сторінці)