— Ото який! Як, татуню?
— Колодяжне...
— А чому воно — Колодяжне?
— Кажуть, колись там був великий громадський колодязь. Село якраз над шляхом, хто їхав — коло криниці тієї спинявся... Від того й назва пішла.
"Певне, великий був той колодязь, коли з нього всі воду брали, — думав Леся. — Які-то там мусять бути могутні джерела! Адже дорогою он скільки людей проїжджав і проходить?.. Цікаво подивитися б на нього..."
А сонечко вже ген-ген підбилося, пестить теплом. Татусь аж задрімав. Кумедний такий: очі то заплющаться, то розплющаться. Голова мов нежива — хита-вться на всі боки і часто падав на груди... Тоді тато стомлено протирав очі, винувато дивиться на маму, і обов сміються.
— Хутко приїдемо, — каже Кароль і показу в пужалном: — Он уже Ковель.
Справді, за верхів'ями придорожніх дерев, за чагарями, що підступають до шляху з обох боків, замаячіли якісь вежі, хрести.
Всі пожвавились.
— Десь тут і Колод яжне, — підвівся батько. — Он, здається, вже видно.
— Не відаю, — каже Кароль, — не бував у тутешніх місцях.
Проїхали ще півкілометра, і між ріденьких садочків виглянули перші хатки. Низенькі, присадкуваті, вони скидалися на купи почорнілої від негоди торішньої соломи. Стін майже не видно за кущами, самі димарі повиставляли до неба широкі закопчені пащі, мов благають чогось.
Шякого колодязя поблизу не було. Зо два десятки хат тулилися вздовж неширокої вулички, що перетинала дорогу й обома кінцями впиралася в ліс. Він підступав до села майже впритул. Тільки неширокі смужки ще не ораних городів розділяли його і село. З протилежного боку, від Ковеля, простягся широкий луг. На ньому паслися кілька корівок і з десяток овечок.
У дворі, що прилягав до шляху, старий поліщук у постолах і підперезаній широким поясом свитині порався коло воза. Забачивши незнайомих, по-міському одягнених людей, він одірвався од роботи, схилився на полудрабок і спостерігав.
— Агов, діду! — гукнув йому Кароль, спиняючи коней. — Яке це село — Колодяжне?
Старий не змінив пози, поволі кивнув головою, не промовивши й слова.
— Воно, — сказав батько. — Бери ліворуч.
Кароль круто повернув коней, і віз одразу заплигав, захитався на вибоїнах. З дворів, захаращених хмизом, виглядали селяни. Уважними поглядами вони проводжали приїжджих, про щось між собою перемовлялися. Дітвора в довгих полотняних сорочках, босоніж лопотіла слідом, аж поки грізним окликом батьки не завертали її.
Леся пильно придивлялася до всього. Шчого в селі особливого. Таке ж брудне, обшарпане, як і на Звягель-щині або Луччині. Мамі, видно, не до вподоби, бо чогось із докором поглядає на тата.
Околиця села, а за нею — берег, а далі — похмурий праліс.
— Отут і зупинимось, — каже батько і перший зіскакує з воза.
Кароль порозгнуздував коней, лише Ольга Петрівна сидить з Лілею, вагаючись, чи його злазити, чи й не варто.
Петро Антонович відійшов кілька кроків, узяв грудку землі і в задумі розтирає її на долоні.
"Нічого, родитиме... Та ще візьмемо берега", — міркує він.
Поки батьки радяться, де які ставити будівлі, діти розбрелися поміж кущами, збирають квіти. Та й багато ж їх тут! І ряст, і запашні дрібненькі фіалки, і темно-зелений барвінок.
— Лесю, де ти там? — почула братиків голос, але промовчала. Хай покричить. А вона тим часом посидить на самоті біля джерельця. Цікаве ж! Б'є просто з-під пенька.
Леся вибралася на пеньок, сіла, підібгавши ніжки, і роздивляється навколо. Он кущ калини, повитий хмелем. Хміль ніби сухий, та Леся знає: мине трохи часу, і зазеленіє він, укриє калиноньку своїми шатами.
А далі — вільхи, верби й верболози. Між ними блищить на сонечку вода... Чиста, прозора, як кришталь. "Покуштую", — думає дівчинка і нахиляється над джерельцем. З глибини глянули на неї замріяні очі, всміхнулося личко. Леся поправила кіски, що вибилися з-під хустки, пригрозила пальцем тій, другій, пустунці, а коли та не послухалась, збовтала рукою воду. Видіння розпливлося і стало ще кумеднішим. Леся голосно засміялася і ще раз ткнула пальцем у воду... На дні пропливали біленькі хмарки, блищав диск сонця.
— Ось ти де, — пролунав над самою головою голос, і поруч неї — там, у воді — став Михайлик... — її шукають, а вона бавиться.
— А я тебе бачу, — не зважаючи на братів докір, мовила Леся.
— Та звісно — бачиш. Ходімо.
— Ш-ні, одну хвильку. Ось поглянь, який ти... як тут. — Вона схопила брата за руку, нагнула, і обоє замилувались своїм відбитком у воді.
Як повертались, Леся помітила, що мама трохи повеселішала. Вона не тільки схвалювала батькові плани, а й пропонувала своє, погоджувалась, що будуватися треба негайно. "Бо поки все те зробиться..."
У Петербурзі йшли поголовні арешти. Невдовзі вони перекинулись на Київ, Москву, Катеринослав. Царська охранка з ніг збивалася, вишукуючи учасників замаху на генерал-ад'ютанта Дрентельна.
Та не минуло й півмісяця, як кинута сміливцем бомба знов похитнула трухлявий імператорський трон. Його величність Олександр II дивом уникнув смерті, та, казали, з переляку аж захворів. Сатрапи розлютилися ще дужче.
— Ну й часи настали, — жахалася Ольга Петрівна.
— Ще буде не те, — загадково додавав Петро Антонович.
Леся помітила, що кожного разу, коли там, у столиці, щось було негаразд, батько веселішав і ніби молодів.
— А що буде, таточку? — вибравши зручну хвилину, допитувалася вона.
Петро Антонович гладив дочку по голівці і, пильно дивлячись у її мрійні оченята, казав:
— Велика буде робота.
— Ти боїшся її, вона тяжка? Батько задумливо хитав головою:
— Ні, не боюся... Не мені вона випаде, доню, а, скоріше, тобі.
Дівчинка замислювалась: яка ж то така робота? Видно, незвичайна, раз батько так про неї говорить. Чи не той то шлях він має на увазі, про який співала тіточка Олена?.. "Груддю собі прокладайте шлях у країни ясні", — згадувала. Цікаво, де ті країни? Мабуть, далеко-далеко... Люди там, певне, живуть щасливо, немає бідних... як тут. Тільки чому тато каже, що будувати той шлях випаде їй? Хіба це так довго триватиме, аж доки вона підросте?..
Думки настирливо обсідали, не давали спокою. Леся стала зосередженіша, все частіше не по-дитячому замислювалась, а вечорами довго переверталася з боку на бік у ліжку.
— Спи вже, Лесю, бо пізно, всі діти сплять, — заспокоювала її мати.
Дочка зітхала й одверталася до стіни. Якось уранці, коли Петро Антонович був уже на службі, прийшов лист. Ольга Петрівна прочитала його й зблідла, в очах її заіскрилися сльозинки. Нашвидку одягнувшись, вона поспішила до чоловіка.
— Чого то мама раптом заплакала? — допитувалась Леся в Михайлика.
— Листа якогось одержала. Я тільки і встиг побачити, що з Петербурга.
— З Петербурга?.. Що б там могло бути? Невже... — Леся боялася навіть припустити, що з тіточкою трапилася якась біда.
Проте саме такою була звістка. Про це діти довідались під час обіду, коли повернувся батько. Цього разу він був засмучений, неговіркий, якийсь неуважний. Лише як сіли за стіл, сказав мов не своїм голосом:
— Тіточку Олену... арештували... Вона тепер у тюрмі. І Шимановський — теж... Антін і Павлик скоро до нас приїдуть.
— Самі? — зацікавився Михайлик.
Леся тільки вдавала, що їсть, — ніщо їй не йшло на душу. Ледь дочекалася кінця обіду й пішла, самотньо засіла в спальні. На очі наверталися сльози, але трималась, не плакала: адже соромно розкисати в години скрути, "їй, мабуть, ще важче, а все одно не плаче", — думала про тіточку. Знову спливли в пам'яті недавні вечори, зібрання і співи... Все це єдналося з розповідями Ганни Іванівни про життя засланців і боляче стискало серце, клубком підкочувалося і душило в горлі. Нічим ставало дихати, і Леся відчинила вікно. Весняна свіжість заспокоїла її. Стояла, зіпершись на підвіконня, й дивилася, нічого не бачачи, в блакитну провесінь. А в думках клубочились, мов ранковий туман, уривки розмов, слова чутих пісень, мелодій... Ввижалася в неволі люто скатована тітка... А що, коли написати про це?! Щоб знали всі!
Тіточко люба!
Не плач, не журися.
Так і почати... Однак що ж далі? Слова повинні звучати легко, як у тій пісні, що її любила тіточка. Як це там? Ага: "...Ми ж не злякаємось. Гордо та сміло стяг піднесемо за правеє діло, стяг боротьби за свободу народу, щоб панувала скрізь воля та згода..."
Леся хутко дістала зошит. "Сміло — діло... народу — згода..." А в неї: "Люба... тіточко люба..." — рими не знаходилось. А от до "журися" само якось пристало — "борися". "Борися. За правеє діло борися..." Чудово!
Похапцем записала:
Тіточко люба!
Не плач, не журися.
За правеє діло борися.
Ото зрадіє тіточка, коли дізнається, що вона написала про неї вірш. Потім вона покладе слова на музику, і пісню співатимуть скрізь, усі довідаються, хто така тіточка Олена.
Леся до того захопилася, що забула про все. Вона була там, у далекому незнаному місті, де юрмиться люд, добиваючись правди, де шаліють у лютій злобі кати.
(Продовження на наступній сторінці)