У Скулині, далекому, загубленому серед дрімучих лісів селі на Ковельщині, мені зустрілася група учнів, що так само подорожувала Лесиними стежками. У розмові — куди хто їде далі — один з учнів сказав не без гордості: "А ми в Нечімне, туди, де Леся Українка написала свою знамениту "Лісову пісню"..." Я чекав, що хтось поправить хлопця, та ніхто й не збирався цього робити, тож довелося взяти цю місію на себе.
Яким же було здивування школярів, коли вони почули, що нічого подібного, "Лісова пісня" написана зовсім не тут, не на Волині, а далеко від неї, аж по той бік Кавказу, в Кутаїсі. "Як же?" — тільки й кинув хтось, однак заперечувати не насмілився, власне, заперечувати не було чим.
На жаль, це не перший випадок, коли написання шедевра української літератури адресують на Волинь. І не тільки діти, а, буває, й дорослі, навіть ті, хто мав справу зі школою, літературою.
Чому це так?
Насамперед, звичайно, від незнання історії літератури, а головне, на мій погляд, від зачарованості самою драмою. Краса описаної у ній природи, звичаїв, побуту, багатство пісень, легенд, повір'їв та переказів так зачаровують, що справді не залишається сумніву щодо місця написання твору.
Місто Звягель — нині Новоград-Волинський, де народилася Леся Українка, — стоїть на мальовничій поліській річці Случ, серед гаїв та дібров, воно не раз згадано у віршах та листах поетеси. З Новоград-Волинського Лесині батьки змушені були переїхати до Луцька, а вже потім вони оселилися під Ковелем, де прикупили собі землі, посадили великий садок, завели сяке-таке господарство. Село називається Колодяжне — від колодязя, що колись стояв при дорозі.
Леся дуже любила Колодяжне та його околиці. Вона разом зі своїми подругами, — одна з них. Варвара Йосипівна Дмитрук, дожила до наших днів і багато розповідала мені про малу Косачівну, — купалася в тиховодих озерцях, рвала квіти та плела віночки, співала розважливих волинських пісень.
Ой чи так красне в якій країні,
Як тут, на нашій рідній Волині!
Ніч обгорнула біленькі хати,
Немов маленьких діточок мати,
Вітрець весняний тихенько дише,
Немов діток тих до сну колише...
...Одного разу Косачів запросили до Скулина, що кілометрів за п'ятнадцять від Колодяжного. Стояла чудова погода, літо, Ольга Петрівна зібрала своїх малих і поїхала.
По кількох днях перебування в Скулині Леся і Михайлик відпросилися в матері до Нечімного — урочища за кілька кілометрів од села. "Отам-то вже напевно побачу ту мавку", — думала Леся. Мати відпустила малих разом з пастухом, дядьком Левом. Яка то була радість для Лесі та Михайлика! У дядька невелика хатина, геть уся обвішана різним зіллям, неподалеку криничка, де така смачна вода, навколо стільки квітів, птахів, білок, такі могутні тут дерева — очі розбігаються, дух захоплює!
"Коли прокинутись рано та глянути — здається, все пливе кудись на казкових легких каравелах. Потім, як підніметься сонце і зійде туман, відкривається дивовижна картина: тиховоде, вкрите килимом з ряски озеро, оточене зеленими, як рутвяний вінок, берегами, за ним вільшина, а далі ліс, що переходить у густий сосновий бір і тягнеться хтозна-куди..Я стояв, зачарований красою. Коли б зараз, через стільки літ, мене запитали, що я бачив, уперше опинившись біля озера, я відповів би: тишу. Так, насамперед побачив тишу. Вона була голубувато-зеленого кольору. Нечімне — одне з рідкісних в наші часи місць, де не чути пострілів на зорі. Сама природа потурбувалася про його захист — заховала далі від людних місць, оточила непрохідними лісами та заростями. Та й відому тут легенду про те, що той, хто прийде до урочища із злими намірами, буде або затягнутий трясовиною, або залоскотаний русалками, по-моєму, створила так само природа, аби застерегти людей од нерозумних вчинків.
...А в думках бриніло — з того ж таки листа: "І над Нечімним вона мені мріла, як ми там ночували — пам'ятаєш? — у дядька Лева Скулинського".
"У дядька Лева Скулинського". Що це: справжнє прізвище? В такому разі нам буде відомий прототип одного з головних героїв "Лісової пісні" — там теж "дядько Лев"; чи, може, звичайне означення місця мешкання знайомого Косачів?.. Тоді чому з великої літери? Друкарська помилка? Ні — згадалося — в оригіналі Лесиною рукою написано так само... Отже, прізвище. Отже, "дядько Лев" з п'єси — це той же "дядько Лев Скулинський", у якого ночували Косачі.
На Волині рідко зустрічаються прізвища, які б походили від назви села чи міста. Там більше — за родом занять або за якоюсь іншою прикметою... Як бути? Треба перевірити.
До Скулина повернувся опівдні.
— Скажіть, чи е у вашому селі Скулинський? — звернувся в сільській Раді до жінки-виконавця.
— Аякже?! — здивувалась вона. — Всі ми Скулинські.
Саме цього я найбільше боявся. В роздумах скоротав ніч, поклав скоріше добиратися додому, до архівів, аби з їх допомогою уточнити.
Вранці ми сиділи з головою колгоспу на ганку, чекали машину. День видався ясний, безхмарний. Напередодні почався сінокіс, село здавалося безлюдним — на світанку всі пішли на луги, на ферми. Раптом долинули якісь звуки.
— Чуєте? — насторожився я. — Десь грають.
— Грають, — підтвердив голова. —Є тут у нас один старий...
Тихін — так звали старого — жив майже поруч із сільрадою. Коли ми зайшли, він сидів у "чорній" половині хати. Перед ним на ослінчику лежали дуже схожі одна на одну сопілки, їх було, мабуть, з тридцять. Тихін перебирав їх загрубілими, неслухняними пальцями, клав на коліна і, вихопивши із жаровні розпечену прутину, мистецьки пропалював у сопілці дірочки. Дірочки були малесенькі, акуратні — в рядок.
Ми привіталися, але відповідь почули не одразу. Спочатку лягла на купку ще одна готова сопілочка, а вже потім піднялися на нас вицвілі очі. Дідусь був сухий, щуплий.
— Драстуйте, — відповів м'яким, глухуватим голосом.
— Майструєш? — запитав голова.
— Майструю.
— А до тебе ось чоловік. Здалеку.
— Коли з добром, то сідайте, — запросив Тихін. Голова незабаром пішов, і ми залишились удвох.
— І давно ви їх робите, діду? — запитав я.
— Хе! Давно. Літ, певне, з півсотні. Ще як пастушком у Левка Кукохи був та й навчився... Пасем, бувало, в Нечімному, то він все майструє, все майструє... Добрий був чоловік Левко. Співучу мав душу. А що вже знав усякої всячини... — Розмова захоплювала старого. — То був чоловік! — вів далі він. — Землю знав, як свої п'ять пальців. Один пан кожне літо їздив до нього. І з дітьми, бувало.
— А як звали його, як прізвище того пана? — запитав я, мабуть, дуже хвилюючись, тому що Тихін глянув на мене підозріло, усе ж відповів.
— Косачем звали. Здається, Петром...
У мене дух перехопило. От так несподіванка!
— Як, ви сказали, прізвище Левкове?
— Кукоха. Левко Кукоха.
І він повідав про нелегке життя хлібороба. Левко був бідняком. Земля звісно яка. Пісок піском. Але він і пісок той любив. Ніхто в селі — та й околицях — краще нього не міг вгадати погоду, ніхто так не знав властивостей трав і квіток, як знав їх Левко. Але над усе захоплювала його музика. Музика полів і гаїв. Він міг годинами віддаватися їй. В інші часи з нього, напевне, вийшла б знаменитість...
Кожного літа Левко наймався пасти худобу. Тільки так він міг прожити. Громада годувала пастуха, одягала, вона була для нього і сім'єю, і рідним домом. Від тепла до тепла був Левко або в полі, на пасовиську, або в лісі, лише зрідка навідуючись до села.
На той час, коли приїжджали до Скулина Косачі, Левко батракував у місцевого батюшки. Там вони познайомилися, тоді, мабуть, і зародилося у гостей бажання відвідати Нечімне.
— Що ж було далі? — нетерпляче запитав я.
— А що? Помер, та й усе, — відповів старий. — Перед самою війною помер. — Він задумався, дивлячись поперед себе, і сказав те, що, мабуть, повторював не раз: — Добрий був чоловік...
Цей літній оповідач не знав, що він так само "добрий чоловік", адже зберіг у своїй пам'яті безцінні для нас спомини.
Це було під час моїх перших відвідин Колодяжного. Надвечір, після цілоденного блукання, я повернувся на колишню садибу Косачів.
На доріжці, що вела до хатини, показалась постать. Я одразу пізнав у ній Варвару Йосипівну Дмитрук, Лесину подругу, з якою стрічався напередодні.
Старенька, мабуть, не помічала мене, хазяйновито обдивлялась садибу, щось на ходу підбирала, потім довго зачиняла віконниці в головному (батьківському) будинку, врешті надалася до "білого будиночка". Вона йшла боса, майже нечутно ступаючи; висока, трохи надломлена старістю та й життям, у білій-білій рясно вишитій сорочці, здавалася якоюсь казковою...
— Сидите? —спитала. —Онука моя, Зоя, прийшла оце з поля, принесла букет — нате, каже, понесіть Лесі.
В руці вона справді тримала квіти — материнку, сокирки, волошки, дуже пахучі польові ромашки і ще якісь — розрізнити які вже заважали сутінки.
— Тут недавно дівчата були, — сказав я, аби підтримати розмову.
— Вони щоліта тут порядкують. Внучки Лесині... Колись і ми були отакими, — зітхнула Варвара Йосипівна. — Бувало, прибіжить до мене Леся — жили ми тоді, вважайте, по-сусідськи, наша хата стояла он тамечки, — показала рукою на городи, — прибіжить і:
"Варко, ходімо по квіти!" Тут роботи повнісінько — і менших гляди, і миски-ложки помий, і зілля нарви... еге ж, а вона: ходім та ходім. Упораємось, поприбираємо удвох — і гайда. Недалеко ж, на пастовні, квіток тих — що зірок у небі. Яких тільки хоч... А Леся любила плести вінки. Ото назбираємо квіток, посідаєм під вербами і ну плести, ну плести... Один одного кращий. А в найкращому Леся могла і весь день проходити. Може, бачили: є її фотокартка, там вона як польова царівна у стрічках і у вінку з дикими рожами. З дикими рожами плести трудно — колючі, зате ж гарно як!..
Варвара Йосипівна оглянулась на двері — так, ніби чекала, що вони ось-ось розчиняться і на порозі стане сама господарка "будиночка", Леся, і вона вручить їй квіти. Але двері німо біліли при місячнім сяйві, навколо стояла тиша, тиша, яка буває в селі хіба що тільки короткої літньої ночі після тяжкої денної праці, і подруга Лесиних днів, очевидно ще й тепер бентежачись спогадами, не знесла мовчання.
— А що вже пісні любила! — мовила знову. — Не спала б, не їла — аби тільки слухати. І слухав, і сама співає. А то ще записувать почала. Нащо, питаю, записуєш, адже й так пам'ять добру маєш? "Е-е, — каже, — то я знаю одна, а от коли будуть списані та ще видрукувані — всі знатимуть". Так хотіла, щоб нашу пісню всі знали! Щлу книжку про пісні наші лісові написала. Читали, певне?
— Навіть оперу слухав, — похвалився я.
— Ну от. А я і вчитать незугарна.
— Зовсім не вмієте?
— А не вмію. Леся хотіла було навчити, вже скілька літер і знала, та як захорувала вона, як почали возити її по тих операціях — пропала вся моя грамота.
Мені хотілося більше почути про минуле, про Лесю, і час од часу, як тільки міг обережно, повертав розмову до того.
— І клуб у селі гарний, а от "Лісової пісні" ваші аматори досі чомусь не поставили. — Сказав і пошкодував було — досить уже чітко прозвучав у моїх словах докір. Але Варвара Йосипівна чи не вловила його, чи, може, мовчки, в душі, пробачила мені.
— Поставлять, — запевнила. — Сміхота! Кинулися по селу шукать постолів і, повірте, насилу найшли скілька пар... Із міста, з театру, тут наїжджає один, — додала перегодя, — помагає, то вже, напевне, поставлять. Був і в мене — розпитував що й до чого. А я хіба відаю? Знаю тільки, що Леся ні свята, ані весілля жодного не минала — все слухала та примічала усе. По людях їздила. Чули, мабуть, про Нечімне? Це за Скулином, кілометрів п'ятнадцять відціль. Був там у Косача, в Петра Антоновича, у батька Лесиного, свій чоловік, то Леся й їздила туди вліті. І Михайло, братик її, так само їздив. Одного разу, як вернулися відти, Леся мало не всеньку ніч розказувала про Нечімне: про озеро, яке воно там драглисте й заросле, про дуби, що їх там виділа... і про якогось, — не пригадаю вже його ймення, вони в нього ще ночували у лісі, — дядька, котрий літував у Нечімному з худобою і знав багато усякої всячини, самому лісовикові був приятелем, багато розказувала. Еге ж...
Неспішне оповідає Лесина подруга, а переді мною все чіткіше вимальовуються чарівні картини "Лісової пісні"; лугом пливе легенький туманець, снується тиша на прохолодні місячні промені, а мені ввижаються лісовики та водяники, русалки і потерчата; чуються перебори сопілки, голоси невідомих лісових мешканців... Нагострюю слух, напружую зір...
— Кажуть, про все це пишеться в Лесиній пісні. — Вона так і сказала: Лесиній пісні.
— Еге ж, — підтакую, — про все це там е. Старенька задумалась — видно, нахлинула сива вікова давнина, полонила увагу. Нараз підвелася.
— Піду поставлю букета.
У кімнатах чисто, затишно. У вікна пробивається і м'яко лягає на долівку місячне світло. "От північ вдарила — найкращий праці час", — згадалося Лесине, і я подумав, що, певне, отакими ночами творила Леся свої безсмертні поезії, обдумувала свої драми і повісті, міркувала над гіркою людською недолею...
Варвара Йосипівна поралася, не запалюючи світла, — видно, їй до дрібниці відомо було, де що лежить. Спорожнила чималу вазу, вийнявши звідти зів'ялі квітки, поставила свіжі.
— У цій самій вазі стояли квітки й при Лесі. Я підступив, торкнувся вази і ніби відчув легеньке тепло Лесиних рук.
— Більше нічого і не лишилося, одна ваза, — мовби виправдуючись за лихоліття і жорстоких людей, які приходили і забирали з собою дорогоцінні Лесині речі, сказала селянка. Видно, її часто про це розпитували, і цього разу вона вирішила попередити запитання. — Війна за війною — хіба що удержиться? Мало й хатину саму не рознесли... Отут була її спальня, — показувала кімнати, — а отут, де ми з вами, — вітальня. Отак стояв стіл, отак фортеп'яно. Тут Леся приймала й гостей, і своїх, сільських. А бували в неї люди щодня: того пан скривдив, того суд — всі до неї приходили... А скільки тут книжок прочитано! Скільки просиджено вечорів!.. Щовесни, як тільки Леся в селі, Шевченкові іменини справляли. Наскликав людей, розсадовить отак-о на лавах і грає або читав — про гайдамаків та про Катерину... Гляди, й свого щось дістане — Отут-о, як зараз бачу, портрет Шевченків висів. У рушнику та у вінку із колосся. Я сама не раз прибирала Шевченка до свята. — Старенька навіть підійшла до простінка, звела втомлені руки: мов рушник одхилився чи колосок надто вибався із вінка, от-от упаде.
Варвара Йосипівна розчинила вікно, і кучерява вишнева гілка нічним гостем впорхнула в кімнату.
— Іч, яка прудка, — обізвалась до неї, погладила галузку бабуня. — Того й жде, аби тільки вікно одчинилося. Немає садка, — скрушно зітхнула. — А який же був густий та великий! Аж он куди, мало не до лісу тягнувся. Повсихали дерева, а які й вирубали... Піду вже, — несподівано мовила стара. — Бо й пізно, та й вас же заговорила зовсім.
...Десятки літ одділяє сьогоднішнє від тих днів. Багато води збігло невеликою річкою" що бере свій початок в колодяжнянських околицях; багато разів устелялася барвінком та рястом волинська земля... І коли думаєш про все це — радіє серце, радіє з того, що є такий куточок Землі, такий народ, які дали світові Лесю.