Климентові Квітці не спалося. Мучили безсоння і думки. Думки важкі та безрадісні. Про життя. Ось уже повернуло на четвертий десяток, а щастя, бодай хоч краплю, певне, так і не доведеться звідати. Єдиним ясним променем всієд цієї буденщини е вона, Леся. В ній і розрада, і втіха. Три роки, відколи побралися, — мов один день. А було ж, а доводиться всяко. Найчастіше, звичайно, скрутно: зі службою ніяк не наладиться, кидають ним то в Тифліс, то в Телаві, Кутаїсі... А це, кажуть, має бути нове призначення — в Хоні... Що не переїзд — зайві витрати, нервування, утома. Сил і так бракує, надто Лесі. Година інтенсивної праці коштує їй надто дорого. Весь день чи й два потім головні болі, нездужання. Власне, це вже стало хронічним. Необхідне лікування, режим, відпочинок, а звідки його, за що все те візьмеш?
За стіною в сусідній кімнаті щось грюкнуло. Думки враз відлетіли. Квітка прислухався: тихо. Але що могло грюкнути? Леся завжди така обережна... Дивно. І нічого не чути.
Квітка встав, квапливо вдягнув халат. Лариса Петрівна скорчившись лежала поперек ліжка. На підлозі валялись книжки, списані аркуші.
— Лесю! Що таке? — кинувся до неї. Щось подібне до здавленого стогону почув у відповідь. Климент Васильович обережно підняв дружину, поклав зручніше в постелі. Лосині чоло, шия були вкриті рясним холодним потом. Очі заплющені, міцно стулені уста. Такого з нею ще не траплялося.
Однак — що ж робити? У Квітки від хвилювання застукало в скронях. Хоч би ж слово промовила, сказала — що, де саме болить. Невже знов уремія? Попередні напади хоч були й тяжкими, все ж до непритомності не доводили...
Климент Васильович покликав сестру. Він і сам зумів би зробити укол, ввести обезболююче, але... тільки не Лесі.
...Незабаром Лариса Петрівна опритомніла. Лежала бліда, аж прозора, з невимовним болем в очах. "Як вона змарніла останнім часом, — дивлячись на неї, думав Квітка. — Вилиці ще більш загострилися, підборіддя..."
— Може, поп'єш чого? — запитав. Хитнула головою.
— Мені вже легше.
— Що тобі болить, Лесю?
— Нічого, все гаразд. Нирки чогось обізвались. Дедалі голос її міцнів, з обличчя сходила печать муки.
— А знаєш, Кльоню... Мавка не вмре... мрія не повинна вмирати.
— Полеж спокійно.
— Я оживлю Мавку, а з нею і Лукашеву людську надію на краще, — говорила Леся. — Таке кохання не повинно вмерти.
Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє, тільки гойно коханого обдарувало ними, не дожидаючи вперід застави?
Чи можна ж умертвлять таке чуття?
— Не треба, не хвилюйся.
— Ні, ти подумай, — підвелася, — подумай тільки!!
— Але ж, Ларисо, — заперечив Квітка, — ця драма ось кілька днів не дає тобі спокою. Ти майже не їси, не спиш.
— То й що? — Напад минув, і Лариса Петрівна встала. — Хіба живемо заради спокою? Я муку свою люблю, ти ж знаєш.
— Тому й хочу, щоб ти спочила.
— Я мушу кінчать цю пісню... Інакше... інакше збожеволію. — Вона поправила коси, що було розтріпалися, взяла зі столу підібрані ним аркуші. —"По край лісу таємнично біліють стовбури осик та беріз, — почала читати знову, — весняний вітер нетерпляче зітхає, оббігаючи узлісся та розвіваючи гілля плакучій березі. Туман на озері білими хвилями прибиває до чорних хащів; очерет перешіптується з осокою, сховавшись у млі..." Ти бачиш їх, Кльоню, чуєш той шепіт? Як погано, що ти не побував на нашій Волині. Вона нахлинула на мене, роздирає мені серце своїми тужливими піснями, чутими ще в дитинстві. І я знаю: вони не відступлять, поки не вляжуться отуто, на папері. Через них я більше нічого не можу ні думати, ні відчувати. Поза цим я мертва, мовби мене нема на світі.
Климент Васильович відчинив вікна. Дощ ніби ущух, надворі стояла глибока тиша.
— Тобі шкідливо перевтомлюватися. Зрозумій же нарешті.
— Така, друже мій, доля поетів, що кров'ю власного серця мають поливати собі шлях до безсмертя. Безсмертя мене не турбує. Мені болить сьогоднішнє і майбутнє мого народу. Задля цього жертвую всім. Мені й так часами буває незручно, що більшість моїх партійних товаришів надто оберігають мене, затуляють од ворожого ока. І коли я не в силі переінакшити цього, то хоч у власному писанні робитиму так, як вимагає моє сумління. А з усім іншим — хай історія розбирається, це її клопіт. — Вона знову сиділа за столом, переглядала рукопис. Квітка вже знав: мине кілька хвилин, і Лесю не відірвеш — забудеться і сидітиме до... певне, тепер до чергового нападу котроїсь із хвороб.
Зітхнув.
— Але чому ти саме цю драму так опікуєш? — спитав. — Наскільки я знаю, вона далека від того, об чім тільки що тобою говорено. Звичайний собі фольклорний сюжет, яких не бракує в літературі. Коли хочеш, — навіть подібно до Олеся.
— Ну, це вже вибач, — перебила нетерпляче. — Олесева "Над Дніпром" мені видається убогою. Народного там тільки фон... І потім: невже ти гадаєш, що ця прадавня тема вичерпана? Кожне наступне покоління шукатиме в народній творчості свого, нового. До того ж я глибоко переконана, що історію Мавки може написать тільки жінка.
— Хіба що, — всміхнувся Квітка.
— Так, так. А щодо значимості цеї речі, то я не ставлю її вище од інших. Просто інакше писати її не можу. Потім: чому ти вважаєш, що революційним може бути твір тільки з брязкотом зброї, гулом розгніваної маси?
— А Мавка? До чого кличе вона?
— До кращого, що є в людській душі, в людині і що так попрано в ній цією дійсністю, — до чистоти душевної.
— Але ж подумай: ніколи ще ти не писала в такому стані.
— Правда твоя... хоч майже кожна з останніх моїх речей обходиться мені занадто дорого. А що ж? Може, ця "Лісова пісня" буде лебединою піснею Лесі Українки.
— Не говори... — Квітка стримався і вже лагідніше додав: — Ця нічна розмова, бачу, не до добра. Ходи краще спати.
— Я зараз... одну хвилину... — і рука її швидко забігала по паперу.
Квітка постояв трохи і, обережно ступаючи, щоб не рипіли пересохлі від давнини мостини, вийшов.
Дні життя рахувалися тепер "Піснею": сьомого дня закінчено другу дію; восьмого — сцену зустрічі Мавки з Лісовиком; дев'ятого і десятого... ці дні видалися найтяжчими. Боліла шия, голова, плечі, ніби вона не писала, а вантажила мішки чи довбала неподатливу скелю.
На сході, погожий за весь цей час, займався ранок, місто купалося в променях, пробуджувалося галасом візників і перекупок, що поспішали першими потрапити на базар, шарканням мітел і чиїмись поспішливими кроками, а в її уяві, перед нею лежала поліська пуща, дрібний сніг помалу припорошував дерева, озеро, галявину, на якій ще недавно стояла Лукашева хата. А он і він: змарнілий, давно не стрижений, напівзодягнений, сидить під старою вербою, що сонно поспускала сиве од снігу віття. Сидить і благає свою зрадливу долю,'питається в неї поради.
Сп'янило тебе, Лукашу, кохання. Загубив ти його, загубив своє щастя. Десь блукає воно, мов туман гаєм... Але живе. Чуєш, живе! Бо ніщо в світі не зникає безслідно, надто ж — кохання. Хай ти його зрадив через свою безрозсудність, хай знехтував, — раз тобою народжене, воно житиме вічно, не в твоєму, так у чиємусь серці, а житиме, садитиме дивоцвіти на землі цій окраденій; твоє, тільки твоє, — воно виросте у велику вселюдську любов, яка знищить морок, розтопить кригу, що сковує душі невільних.
Чуєш голоси нового дня. Людино? Бачиш світанок? Він уже загорівся. Великий, кривавий. Запалав полум'ям сердець нужденних, голодних, залюблених у майбутнє, готових заради нього на велику потребу.
...До кімнати зайшов Квітка. Лариса Петрівна чи не помітила, чи не звернула на це уваги. Климент Васильович знав ці хвилини: Леся не любила, коли перешкоджали. Все ж влучив, здавалося б, слушну мить і сказав:
— Ти гориш уся, Лесю... Спочинь же.
— Горю?! Правда, любий, все життя моє — невпинне горіння. На моїх очаз{ згоріло стільки прекрасних сердець! То чому моє має тліти? Я ж — Одержима... Я клялася їхнім життям, їхньою мукою. Я мертвим дивилася в очі.
Горить моє серце. Чуєте, Люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви навчили мене ніжності і жорстокості, пісням своїм і плачам, добру навчили і злу, радощам і стражданням. Спасибі вам. Люди! Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Вони дали мені сил Прометеевих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає.
Я йду до вас. Люди!
СТЕЖКАМИ "ЛІСОВОЇ ПІСНІ"
Одного літа я багато подорожував по Волині. Саме тривала робота над "Лесею" — першою книжкою майбутньої дилогії про Лесю Українку, і мені необхідно було поновити деякі враження про цей диво-край, побувати у місцях, пов'язаних з іменем великої поетеси, зустрітися з людьми, які її знали, бачили, слухали.
Літо було у розпалі, пора стояла погідна, тепла, на луках косили трави — над селами, над обійстями стояли солодкі пахощі свіжого сіна, квіток, повітря бродило терпким ароматом молодої глиці, ситнягу, очеретів, що зеленими островами виднілися на тлі голубих волинських озер.
(Продовження на наступній сторінці)