Поема на 24 пісні, три частини
Вступ
1.
О горе, мрійнику, тобі без мір,
і гріх без опрощення в кожнім разі,
коли ти, склавши правдолюбний твір,
його байдужій віддаєш увазі:
бо з тих часів, як ночі повні зір
і дурень вищає на перелазі,
потрібні грамотякам самогін,
москаль як друг і на любов загін.
2.
І незбагненно, як і смертна туга,
луна гуде і від таємних діл:
і в тім краю, де від Москви послуга
підтравно доторкнулася до сіл, —
то й логіка реве із-під обуха,
на інших роблячи, неначе віл,
і кожний, мов Свирид, із самотини
упізнає прийдешнього хвилини.
3.
І краще вже читати власний твір
в розбиті вікна тій холодній пустці,
з якої всіх господарів в Сибір
Чека везла в розхряпаній теплушці:
і сови з вивода, з цеглових нір,
з пеньків гукнуть не зрубаній ще грушці,
що супроводила колись така
луна і Полуботка й Павлюка.
4.
І може збільшиться в душі розпука,
що слова не промовить твій слухач,
і залишиться на колишніх муках
вже перестояний самотній плач,
немов на давніх чорних каменюках
важкий казан, порожній закипач,
який від полум'я страшного в споді
спроможний тільки луснути та й годі, —
5.
Та будеш певний тихої мети,
що до останнього твого зідхання
від пустки бідної не вчуєш ти
лукавого й підтравного питання:
кому твоє прокляття самоти
потрібне для спокійного читання,
яке вкладаєш у сичання мук,
незрозуміле й довше від гадюк?
6.
Але, коли людина все втрачає
серед великих і малих тривог
і гірко до розпачливости знає,
що співрозмовник в неї тільки Бог
та ті кущі, що ще ростуть під гаєм —
то нітить очі у прозорий льох
минувшини, і з супокоєм гуски
на шию не шука собі мотузки.
7.
І наш Кобзар звертався теж до стін,
щоб часом не пропасти від зневіри,
і, залишаючись самотнім, він
схилявся нишком до святої ліри,
яка гуде й мені, неначе в дзвін:
о горе, мрійнику, тобі без міри,
коли живий ще ти, то стогін струн
шукає вух живих і серед трун . ..
8.
Тому, минувши всякі перешкоди,
звертаюся до тебе, Краю мій,
я з вірою, що ти у час свободи
мене згадаєш, як найтяжчий бій,
що виграли тобі твої походи
на полі духу і живих надій,
і скажеш: „Це не помилка й провина,
а голос вірного мойого сина!"
Чи знаєте ви українську ніч?
Ох, ви не знаєте української ночі
Гоголь.
ЧАСТИНА ПЕРША
ПРОЯСЕНЬ:
Хоч і стежки не було, а зустрілися.
ЗНАЙОМСТВО
9.
Блищав ставок від сонця у яру,
над ним стара Руда сягала неба,
по цей бік хутір; і його й Стару
єднала гребля у дуплистих вербах.
Від греблі берегом туди, де рух
не тихне псиний на конячих ребрах,
тополі, ритвини і жовтий корч,
перехиляли в став відбитки сторч.
10.
На цім же боці просто у болото
гнила криниця нагинала зруб;
в її слизькій воді з роздертим ротом
рябого цуценяти плавав труп;
а під крутим, не ораним городом
серед калюжі та гноїстих куп —
криниця друга й разом ринва мокра
держалася на двох безверхих кроквах.
11.
А на дубових. держнях корита
трималися у шнур один під нею
і напували вусаня кота
і з яру пса з обдертою шерстею;
і ту скотину, що росла в скиртах
і ріг збивала на ногах ріллею,
і на Великдень у таємний час
по-людськи розмовляла щось про нас.
12.
І журавель у дно криничне чорне,
зворушене холодним джерелом,
скрипів у вилицях залізним шворнем
і прип'ятим у цямринах цебром
про те, що знає диво словотворне
у тварів, не задавлених ярмом,
і галка крякала аж на вершечку,
згадавши, мабуть, писане яєчко.
13.
І тут же шлях із яру хату вів
обнесену кільчастим тином простим
крізь котрий кури й гуси сто разів
на день пролазили, аби не постить;
а збоку явори держали хлів,
чекаючи за це від вітру помсти;
правіше льох і клямка і замок
блищали навстяж від дверей в ставок.
14.
Від хати далі, на узвишші, в світлі
була конюшня і вербовий конов'яз,
і будяки торішні, не розквітлі,
сухіші як у спеку перелаз;
і ніби очі вибиті навідлі
рукою розлютованою враз,
над конов'язом в тінях вікна чорні
ловили вітер у дірки просторні.
15.
А на горі, геть-геть, у вишнику
контора пильно зводила карнизи,
бо в неї біля ґанку на гаку
з мотузкою дзвінок гойдався лисий, —
ту істину вістити гомінку,
що на обличчі людськім робить риси,
а не лише теленьканням рече,
як робляться сніданки із вечер.
16.
І відділяв від всього тин високий
контору й світлий аґрономів дім;
над ним столітня сосна, і сороки
кричали з неї в морі веснянім,
аби не тьмарив сонця кригоокий
ні в полі дощ, ні над лугами грім.
Того не знало видно серце пташе,
що і тепер дзвінок конторський каже.
17.
На хуторі німіла тиша скрізь:
людей було не чути ні скотини,
і дзвін у безгоміння мертве ріс,
аби з часу не бризкали хвилини;
і двері лунко раптом об завіс
ніде не хрьопали там без причини,
бо в степ ,,весінній вихід" всіх погнав,
неначе буря рве із гаю ґав.
18.
Лише в яру, де журавель високий
і льох, і птаство ворушке в гурті,
сидів на мірці з буряками учень,
читаючи Гомера в самоті,
і від сторінки сонцем нестерпуче
рядки мигтіли літер золоті,
та видно Навсікая й сни чудові
потрібні, як і сонце, юнакові.
19.
І враз від греблі похитнувся крик
і всю вершину підхопив собою,
і крижень зляканий у полі зник,
крильми не продзвенівши над водою;
схопився з мірки теж і ученик,
на серці тишу стиснувши рукою:
і стало чути тенькання краплин
з цебра у воду — у криничний рин.
20.
І вже, здавивши книгу під пахвою,
з суворим затиском дитячих вуст,
шугнув юнак, помчав по-над водою
туди, де гуркотів-шумів опуст,
де на воді, за схилою вербою
лежить і в липні холодковий згуст,
чорніший за чаклунський дивний килим,
захований під берегом похилим.
21.
Аж страшно там з води у лотоках
зринала темна голова дівоча
і поринала у холодний жах,
що ним хлюпоче глибочінь ставоча;
і водяні кружала у бульках
туди пливли, де хвилі берег точать:
маленьке серце тяжко гнало їх
життю на ґвалт постукати в поріг.
22.
І ось, тримаючися вже за віти,
юнак перехилився з балька в став, —
і, щойно дівчину з води помітив,
раптово за коси її дістав.. .
І, витягши її повільно відти
і за сорочку, і за намиста,
ниць положив її тоненьку й мокру
в густий шпориш, зелений тут щороку.
23.
І серце розірвало у крові
холодний промінь водяної ночі,
і дівчина звелася на траві,
розплющивши свої таємні очі. ..
Ані міста Карпатські горові,
ні села на Полтавщині співочі,
хоч їй ще не було й дванадцять літ,
такої вроди не вели на світ.
24.
І хоч намокли плахта і сорочка
і п'явка висла з правого виска
і вибігала ротом із куточка
вода у пазуху густа й слизька, —
але ніде ще жадного рядочка,
відколи й світу, не було в казках,
гей, про таку красу дивезне-дивну,
як та що осіяла цю дитину!
25.
Колись і Нарбут задивлявся так
на знайдену мережку біля броду
і чув розпуканий у серці мак
на зустріч сонцю з рідного вже сходу, —
як остовпівши споглядав юнак
вже одозволену від смерти вроду,
що тільки схаменувшися зірвав
м'ясисту п'явку і шпурнув у став.
26.
І дівчина спитала майже нишком:
„Хто ж ви такий, і чий ви єсть синок?"
А він мерщій з землі свою взяв книжку
та й застромив її за поясок,
а потім проказав аж крізь задишку:
„Та я, школяр, сказавши без морок" ...
„А ви про Вустю чули в аґронома? ..
Ох, поможіте, бо така утома" ...
27.
І обгорнувши бік і пасмо кіс
і підігнувши з-під колін рукою,
з такою обережністю поніс,
яка і сонце застує собою...
Хіба ще мати носить так в заміс
шафран у мисці з медом і водою,
узятою з Ордані з-під хреста
у тикву, ніби писанка свята.
28.
Але, помітивши висок набряклий
і крови переплетені струмки,
він спотикнувся без пенька і мряки
і стан притис, мов дубчик із ріки. ..
І зараз же почув замість подяки
з маленької дівчачої руки
гарячий ляпас по чолі й по оці,
пекучіший від печії на сонці.
29.
Коли удар пройшов, то Чиччин син
побачив сосну, дім і в сінях меблі,
і на канаві дерезу, мов тин;
а поміж нею й парканом до греблі
зелений ряст у сітці з павутин,
і пні від сонця весняного теплі,
з-серед яких велася стежка в спад,
туди, де за буття пишався сад.
30.
А від опусту річкою уподовж
шуміли верби давні й молоді
тому таємному, що десь під сподом
сидить справіку мовчки у Руді:
„Великий сад був пишний над болотом,
і там щороку з його по грудді
пожовкле листя гнала гола осінь,
(Продовження на наступній сторінці)