І
Якось брів я звільна полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь,
як уплив
я в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.
Голубим я став, як голуб
із небесної купелі.
Став я зовсім невагомий,
ніби вечорова тінь.
Все минуле проминуло
спраглим видивом пустелі,
все моє сумне й веселе
одлетіло в голубінь.
Десь у мене за плечима
місто мляві сни бороло:
важко чахкали заводи,
тонко звискував метал.
Там без лагідних півтонів
кут вривавсь раптово в коло,
коло різко розгиналось
в прямовисну магістраль.
Думав я, що все на світі
тонко з'єднане у сутнім:
все на світі творить в зладі
неперервний колобіг.
Думалось:
коли б не знав я
мову міста прямокутну,
то округлу тишу поля
вже пізнати б я не зміг.
Ще додумалося: в громі
молодих прокатних станів,
у засмаглих дужих буднях,
в пропотілих сорочках
місто творить тишу поля
ув оправі філігранній,
носить ніжність, як дитину,
на своїх важких руках.
Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий,
акварельний антураж.
От Венеція, скажімо,
голуба, немов гондола,
а чи Ріо-де-Жанейро,
як гарячий помаранч.
От би з'їхать з піраміди,
як в дитинстві — із стодолі
прямо в казку,
проминувши
суєту, і сміх, і плач.
От лягти б на дикім пляжі,
як Адам один, без Єви,
і, забувшись, наслухати,
як осінньо спить Париж.
Чи, обнявши стан гітари,
завернути в... Крагуєваць.
(Стій! Я ж думав — до Мадріда
Крагуєваць? Що це й звідки?
Я вас не просив у вірш!)
Чи лягти під крону лавра,
вічного, як слава, древа...
"Кр-рагуєваць!" —
знову різко
полоснуло, ніби ніж...
"Кр-рагуєваць!" —
ніби черга автоматна.
(Кар-ркнув вор-рон. Хр-руснув чер-р-реп.
...Р-розколовся вірш).
Пам'ять блима, наче ватра...
Де це? Де це? Де ж це? Де?!!
Карту... Карту! Дайте кар-рту!!!
Серце, тихше. Тихше, серце!
(Автомат — у центр грудей).
Цвинтар... парти... цвинтар... парти...
Карта:
Париж, Афіни, Белград...
Кр-ра-гу-в-ваць.
Югославія
(Будьте ж прокляті ви, карти! І той...
день).
Поховали без оркестрів.
Пульс востаннє дзьобом: тук...
(Ах, маестро. О маестро!
Та маестр-ро, дайте ж звук!)
Тихше. Тиша кане в камінь.
В тиші — зламане крило.
Все ж забуте під роками,
все ж травою поросло.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам'ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло.
Тридцять років одмінилось.
Скільки згадувати можна?
Оновилось покоління,
возродивсь втридцяте світ.
Вже сини нащадків носять,
як знамена переможні.
"Ви од пам'яті,— хтось хлипа,-
хоч онука вбережіть".
...Може й справді: хай та пам'ять
в нашім серці відболить?
II
Син прийшов із школи.
Гучно полетів портфель під стіл.
Перед люстром окрутнувся.
Скоса зиркнув у вікно.
За балкон комусь петитом
таємниче засвистів.
Став нівроку. Чуб — на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Я сказав педагогічно:
"Прибери портфель на стіл".
Він ліниво нахилився, буркнув: "Ну, почавсь урок".
"Пробачай мені, шановний,
але перше, ніж свистіть,
ти б нам з матір'ю повідав,
як з оцінками, синок?"
Він скривився: "Ат, набридло,
я ж казав, що все гаразд".
Я нахмуривсь традиційно:
"Ти б, шановний, тон змінив,
це тобі не в класі, хлопче,-
нагадаю в котрий раз.
Я тобі не однокашник..."
"Добре, тату. Зрозумів".
Сірі очі. Білобровий. Вже під носом — перша тінь.
(Інтересно: цілувався? Я ж у восьмім...
Ат, було).
"Знаєш, цей географ, тату..."
"Ти мені ці речі кинь!"
"Ця історичка..."
"Ти знову за своє, мені на зло?!"
(А підтекстом, підсвідоме
через пам'ять, мов крізь мрево:
"Крагуєваць".
Як вони тоді сиділи:
парами а чи по троє?
Про війну Столітню вчили
а чи про падіння Трої?
Чи й вони, як ми,
на парті імена свої лишали?
А можливо, що по карті
короля свого шукали?..)
І сказав йому повчально:
"Географію завжди
треба, сину, добре знати:
вчення — світ, невчення — тьма".
Посміхнувся він скептично,
гумку пожував: "Зажди.
То колись, у ваші роки...
Зараз білих плям нема.
Взяв собі квиток у касі,
і лети, а хочеш: їдь".
Я постукав пальцем строго:
"Слухай, хлопче, і мовчи.
(Боже, як йому, напевне, я повчаннями набрид!)
А. історію,— натиснув,— особливо, сину, вчи".
Що ж,— зітхнув,-
ти завше правий: роки, досвід і т. ін.
Але все ж дозвольте, врешті, вам запитання одне.
Тільки: цур! На цей раз, батьку,
йде розмова двох мужчин.
Я уже давно дорослий. Ти проґавив десь мене".
До паска потягся звично...
і від подиву осів:
Вперше я помітив раптом, що ми зростом нарівні.
Господи, коли ж це сталось?
Певне, й справді я осліп:
він уже дорослий зовсім!
Хто ж простить мене мені?!
"Слухаю,— сказав я хрипло.-
Викладай усе як є".
"Треба знать усе, ти кажеш. А задумайсь-но на мент:
от історія, скажімо.
Що вона мені дає?
НУ, було щось. Ну, минуло.
А життя ж іде вперед!
От розсудимо тверезо:
раз було, то вже нема?
А коли нема,
що з того: сталося воно чи ні?
Зараз, тату, космос кличе.
Там проблем у мене тьма.
Ну, яке ракеті діло,
що було в старовині?!
Чи були троянські війни,
чи тих воєн не було б,
все одно злетить ракета,
бо в моїх руках ключі.
Ти пробач, що викладаю я свою програму в лоб.
І, коли я помиляюсь,
доведи, а не кричи".
* * *
Все довкруг, як мусить бути:
входить вечір, мерхне даль.
Зійде сонце. Зайде сонце.
А затим настане ніч.
Як банально! Як прекрасно
все округлено в спіраль
гармонійно:
так було вже
тисячу тисячоріч.
О стрункий світопорядок —
чергування вічний плин!
Все так мудро у природі:
день — за ніччю, ніч — за днем.
Батько, роль свою скінчивши,
віддає нащадкам кін.
Все минає, проминає:
день — за ніччю, ніч — за днем.
Ідеальний ритм природи:
батько вбитий,
я — живу.
Ах, який світопорядок:
ну, поплакав — і забудь.
О жорстокий ритм природи:
вбиті
падають в траву!
О зміїна мудрість кола:
ну, поплакав — і забудь.
Що ж ти тягнешся руками
до мойого серця, пам'ять?
Все ж минуло, все опало,
все ж травою поросло!
"Може, сину, й не було?"
"Може, й не було.
А... ти про що?"
III
"Та... просто згадалось. Стривай, а яке сьогодні число?"
"Ха! — соковите зареготав.— Не іронізуй, батьку,
двадцяте жовтня.
Ти ж завтра іменинник".
"Хо-го! — відгукнувсь я у його стилі.— Все ж хоч
одну дату ти таки пам'ятаєш. А ще кажеш: до чого
мені та історія!" "Отаким, старий, ти мені подобаєшся...
в гуморі". "Ну, ще б пак! Завтра ж я народився.
Власне, в ніч з 20 на 21 жовтня 1935 року".
"0це точність! Ану, загляньмо в календар: о котрій там
сходило і заходило сонце? В життєписі великих кожна
деталь — на вагу золота",— він потягся до календаря,
веселий і нахабно юний.
"Не треба..." — перепинив я йому руку.
Ліниво знизав плечима:
"А то чому?"
"Там... кров".
"Та ти що-о?! — відсахнувся од мене ошелешено.-
Яка... кров? Де? Нічого не розумію".
"Зараз поясню, сину... документально: "В ніч з 20 на
21 жовтня 1941 року карателі під орудою майора
Кеніга вдерлися в містечко Крагуєваць і розстріляли сім
тисяч чоловік. Серед них — триста гімназистів.
Їх вели на смерть покласно, на чолі з учителями..."
"А де цей... Крагуєваць?"
"В Сербії. За сорок верст від Белграда, сину.
А ти кажеш: що мені та географія".
"Ну, до чого ж тут географія! Не про це зараз... Я просто
хочу сказати: це ж випадковий збіг, і то лише в днях.
Ти ж народився за шість літ до... цього".
"Е, ні, сину, у цьому світі — ти ж учив — усе зв'язане:
причина — наслідок, день і ніч, народження й смерть,
куля і вказівний палець. День мого народження, як і
ніч смерті Крагуєнаця, увійшли у вічний колобіг народжень
і смертей, ставши клітинами світобудови. Ніщо
не зникає в цьому світі, сину. Закон збереження матерії
і... пам'яті. Придивися пильніше: на моїй сорочці — кров".
(Продовження на наступній сторінці)