"Облиш, тату! Це вже... містика. Мені страшно, тату".
IV
"Не бійся. То Пам'ять стає при свічі.
Он тіні якісь ворухнулись вночі.
І жахом дихнула руда каламуть.
І чоботи з ночі, як фатум, ідуть.
Немає облич. Тільки вишкір зубів.
Та усміх кривий на арійській губі.
Стискається коло, як зашморг, ривком..."
"О, тату! То ж вітер гуде за вікном".
"Ось Кеніг підносить правицю:
"Moment!"
У компасі стрілка дзвенить, як стилет.
І карта тремтить, як в Освенцімі плац.
І око свинцеве — над Крагуєваць".
"О тату, це просто здалося тобі:
То гнуться дерева в осінній журбі".
Педантичний арієць (в пунктуальності —
теж своя грація)
З чисто прусською точністю зводить
дітей із-за парт.
І в колонах по троє веде ("Liebe Kinder! *
Дистанцію").
Акуратно,
покласно на цвинтар,
в сумний
листопад.
"Ідуть, як до школи. В портфелях —
книжки.
___________________
* Любі діти! (Нім.)
Сніданки завбачно поклали батьки.
І зошит в клітинку на перший урок.
І вчитель суворо вирівнює крок.
Над свіжими ямами — глина руда..."
"О тату, не треба! То ж лист опада".
"Шість тисяч сімсот вже вростають у грунт,
А триста... на цвинтар покласно ідуть.
Географ, немов на уроці, сказав:
"А зараз ви бачите гору Триглав".
І важко плечем ворухнула гора:
"Вбивають людей, та народ
не вмира".
Історик старий повернувсь до дітей:
"А зараз ви Косовим полем йдете.
Тут пращурів наших, обагривши схід,
косив ятаганом султан Баязід".
І важко плечем ворухнула гора:
"Вбивають людей, та народ
не вмира".
"А триста по Сербії мовчки грядуть..."
"О тату, то ж гуси у небі пливуть".
"Зірвавши мости, як бинти із грудей,
метається Тиса: "Куди ж ви... дітей,
Куди ж ведете ви невинних дітей?"
...Невинних дітей?!
Комендант Яновського табору (це недалеко, у Львові, сину) штурмфюрер Густав Вільгауз у спортивному азарті стріляв із автомата з балкона канцелярії у в'язнів, що працювали в майстернях, потім передавав автомат своїй дружині, і вона теж стріляла. Інколи, аби
потішити дев'ятирічну доньку, Вільгауз примушував підкидати в повітря 2-4-річних дітей і стріляв у них. Донечка плескала в долоньки (боже, яка невинність!) і
кричала: "Тату, ще, тату, ще!" — і він стріляв. Відтоді, сину, коли я бачу на фресках Софії білокрилих янголят, мені хочеться запитати їх: "Ви часом... не з Янковського табору?"
Зірвавши мости, як бинти із грудей,
метається Тиса: "Куди ж ви... дітей?!"
...Фінал наближає рокована грань.
На каски росою спадає туман.
І в цьому фіналі, як літера "Ф",
рядок починає руде галіфе.
Порядок для Кеніга — понад усе:
"Дистанцію, серби! Куди вас несе?!
Покласно, слов'яни! Учіться, скоти,
хоч зараз порядок і час берегти!"
І перша колона ступає на пруг..."
"О тату, я чую: змикається круг!"
Директор гімназії рветься на смерть:
"Пустіть до дітей! Я ж учитель і серб!"
А Кеніг регоче: "Куди тобі? Weg! *
Ми цілим в майбутнє, ти ж —
Plusquamperfekt" **.
Директор відрізав: "Ти знай свій курок:
Jedem das Seine***. У мене — урок.
Хлоп'ята! Лишилось нам кілька хвилин.
З усіх вам уроків я вибрав один.
Хай править нам цвинтар однині за клас:
Історія, діти, сьогодні у нас.
Сьогодні не гоже підносити рук..."
"О тату, я чую: змикається круг".
"Оцінка єдина — для мене й для вас.
Її об'єктивно нам виставить час.
Тож перше: під оком холодним війни
уже ви не діти. Затямте, сини!
Уже ви не просто родинний оплот,
а воїни, хлопці. За вами — народ.
Судьба ваша вписана в святці хоругв".
"О тату, я чую: змикається круг".
_________________
* Геть! (нім.)
** Давноминулий час (нім.).
*** Кожному своє (нім.).
"Вам холодно, хлопці? Так завше було,
коли одинокість студила чоло
і око свинцеве прискалював крук..."
"О тату я чую змикається круг".
"На кожному слові даю собі звіт:
усім було страшно лишати цей світ.
Ба навіть героєм найвищих орбіт —
і їм було жаль полишать білий світ.
О як їм хотілось гукнуть: "Промини!"
Так чом же, питаєш, герої вони?
На кожному слові даю собі звіт;
герої в собі відчували весь світ.
І те відчуття їм ставало за щит:
хоч він упаде так стоятиме ж
світ!
Тож в Косовій полі султан Баязід
не просто на серба ішов, а на світ.
І кожен із сербів давав собі звіт:
хоч він упаде, та стоятиме ж світ,
Не треба, слов'яни, підносити рук..."
"О батьку, я чую — завершився
круг".
"Он Кеніг піднявся на колонах чобіт,
в приціл назираючи вічність і мить.
І дума, що от він натисне курок
і крапкою кулі закінчить урок.
Нещасний! Чи він оддає собі звіт,
що ми впадемо, та стоятиме ж світ?!"
А Кеніг регоче: "Облиште слова!
Слова перед кулями, діду,— трава.
Я просто зведу автомат на живіт —
і в яму, старий, і тебе, і твій світ.
І це вам потвердять шість тисяч сімсот,
а він тут розводить про честь і народ!"
Учитель замислено глянув в зеніт
і тихо сказав, а почув увесь світ:
"Як рід і Вітчизна — всього лиш слова,
то що вам говорять... Бєлград і Москва?
Майоре! А пам'ять в якому ряду?"
І Кеніг темніє ураз на виду:
"Старий, ти занадто далеко зайшов.
Зненавистю тхне від твоїх підошов.
Ти добре намацав, де в мене болить,
але не тобі нашу долю судить.
Історію звершую я і курок.
Ти, діду, почав. Я ж закінчу урок!"
І око холодне прискалив, мов крук...
"О батьку! Ти бачиш: я входжу в цей круг".
Директор зітхнув: "Наша вічність сплива.
Хай першими стануть останні слова:
братове! Нам вибив фатальний дзвінок.
Я вчив вас уперше творити свій крок.
Та знайте:
останній ваш крок на путі
не менше важливий, ніж перший в житті,
бо він увінчає спіраль, як виток,
з якого нащадки творитимуть крок
до істини з істин, якій не зітліть:
"Людина впаде, так стоятиме ж світ".
Слов'яни! Синочки... Мужайтесь... Пора.
Ми — смертні. Та знайте: народ не вмира!"
Солдати зловісно стоять, як мерці,
у Кеніга кров вигаса на лиці.
Вершина Триглав небозвід підпира
великої правди: "Народ не вмира".
Гримить над літами,
як доля, дзвінок:
то сину, скінчившись,
почався урок.
Якось, сину, брів я полем,
весь заглиблений у себе.
Поле тихло, ніби лебідь,
що на осінь відлюбив.
Та й не згледівсь, як уплив я
в голубу тональність неба.
В пролісковій темі неба
всесвіт дихав голубим.
Думав я, що в кожнім серці
є сьогодні, вчора й завтра.
Є минуле і сучасне,
перевтом гіркий вантаж.
Думав: от би відшукати
місто на учнівській карті,
щоб те місто мало тихий
акварельний антураж.
Думав: є велике право
одпочить під лавром світу
всім, хто в тій війні жорстокій
ніс страждання на плечах.
Думав: нам за всіх дісталось,
то нехай хоч наші діти
не зазнають навіть тіні,
навіть пам'яті меча.
Тільки ж все у цьому світі
тонко з'єднане у сутнім:
за непам'яттю онукам
скепсис зазира до віч.
І тоді для них могили —
просто плити прямокутні,
просто символи байдужі
проминулих віковіч.
Ти прости мені сьогодні
за урок жорстокий, сину,
я поклав на твої плечі
пам'яті страшний вантаж.
Я боргів не правлю, сину.
Ти нічого нам не винен.
Боржники і кредитори —
то непевне діло, зваж.
Але ж пам'ять... Має пам'ять
зоставатись, як осердя.
Ми від неї, наче віти,
що вчувають корінь свій.
Пам'ять віри. Пам'ять роду.
Пам'ять прапора і серця.
Лиш по пам'яті в людині
пізнає Людину світ.
Одягай модерні джинси...
Суть не в джинсах і чуприні.
Мила зрадить, друг полишить —
серце з туги заболить.
Та коли людину нагло
пам'ять світова покине,
можна з гиком й у візитці
рачки гнати в неоліт
чи ввігнати в серце чергу,
вперши автомат в живіт".
V
Став нівроку. Чуб — на плечі.
Джинси, списані з кіно.
Тільки щось нове з'явилось
у криницях сірих віч.
Щось поглибшало. Зболіло. Сіллю випало на дно.
Десь далеко за безжур'ям диха сивиною ніч.
"Слухай, батьку,— він доросло доторкнувсь мого плеча.
Якось зовсім по-новому подививсь мені в лице.-
Чуєш, тату, до сьогодні я цього не помічав:
Як же ми з тобою... схожі!
Дерево і... деревце.-
Пальцями торкнувсь волосся:
— Бач, а в тебе... сивина.
(Продовження на наступній сторінці)